Частина п'ята "Повернення" Розділ 17

Через день пану Милорадову було передано повідомлення, знову анонімне,  з новинами, які Сергію здалися вбивчими.
У листі докладно описувалося все, що трапилося в лазні, а наприкінці повідомлялося, що на маєток напала банда циган, які намагалися підпалити панське обійстя (на щастя, згорів тільки кабінет управительки), викрали коня з возом і забрали з собою графиню Ніну Аристархівну.
Що за маячня? Навіщо Ніна циганам? Та й не було цього літа жодних циган у їхніх краях! Марфа про це обов'язково написала б! Ні, більше відкладати повернення в Боярівку було неможливо. І не лише через Ніну. Бо чим ретельніше Сергій обмірковував послання, тим більше схилявся до думки, що комусь просто треба звалити провину на уявних циган. Але ж кому? Невідомість породжувала тривогу та злість. Потрібно було негайно навести лад у цьому маєтку. Надто вже це все скидалося на селянський бунт. А пугачовщини у своїх володіннях Сергій Андрійович допускати не бажав. 

***

Данило Степанович в'їхав у ворота нового маєтку Милорадова, коли у сусідньому монастирі задзвонили до вечірні. Зустрів його ніхто інший, як Харитон. “От і добре, що Сергій Андрійович вдома, – подумав Кисельов. - Відразу і розберемося”. Тепер залишалося переконатися, що і синьйора Лоренцині тут. Тому насамперед він спитав не господаря, а Ніну Аристархівну. На що холоп сказав, ховаючи очі і низько кланяючись:
— Ласкаво просимо, пане консул! Зараз я доповім барину. Не кожного дня до нас заїжджають такі visitatori! - здогадливий холоп відразу зрозумів, що Кисельов не в гості завітав.
Лінгвістичні здобутки Харитона Данило Степанович пропустив повз вуха:
— Де синьйора, кажи негайно!
— Не можу знати!
Холоп відповів по чину, але потім зіщулився і тихо додав, озираючись:
— Нема її тут, а де, - ніхто не знає! Управителька каже, викрали, а діти, які щодня збирають гриби в лісі, сказали, що сама вона пішла, втекла, поки пожежу в будинку гасили.
Данило Степанович досадливо скривився. Чим далі, тим гірше! Втекла  сама, ще й лісовою дорогою! Ні вовків, ні чужого люду не злякалася! І це графинюшка яка і кроку без супроводу ніколи не ступила! Де її шукати тепер? І що сказати Лоренцині?
— Барин Сергій Андрійович теж  засмучений, – продовжував Харитон. - Мало не плаче за графинею! Каже, що не могла вона втекти сама! Не здатна! Марфу, управительку, думали, приб'є, та, дякувати Богові, одумався. І добре. Навіщо гріх на душу брати, перед законом відповідати. Сама помре, іродова дочка!
— Де пан твій? – перервав його балаканину Кисельов. Не було у нього часу слухати про управительку.
— У стайні, з Архипом, візником, розмовляти зволить.
Данило Степанович схопив кріпака за комір і повернув до дверей:
— Показуй дорогу, живіше!
У стайні свистів батіг: «розмова» була в самому розпалі. Данило Степанович, пригнувшись, увійшов в низькі двері. Харитон нечутно проник за ним. Він аж ніяк не бажав пропустити того, що мало відбутися. 
Сергій Андрійович стояв, склавши руки на грудях, і спостерігав за ходом покарання. 
— Останній раз питаю, правду кажи, - звучав його надтріснутий голос.
— Христом-Богом присягаюсь, барин, цигани це були! Вони, поганці, графиню впіймали. На дорозі, босу, в мішок запхали і поїхали!
Милорадов мовчки підняв руку, віддаючи наказ продовжувати катування. 
— Босу? На дорозі? Брехня!
Архип заверещав ще до того, як конюх підняв батіг.
— Хвилиночку, Сергій Андрійович, - приступився до нього Кисельов.
Милорадов озирнувся, але виду не подав, що здивований.
— А сам ти де був, поки цигани графиню ловили? – спитав Данило Степанович візника.
Той, зрозумівши, що покарання відкладається, зізнався:
— За деревом ховався! Все бачив, нічого не пропустив!
— І що ти бачив?
— Вона, бідолашка, на пеньочку сиділа. На тому, що посеред дороги стоїть, знаєте? Притомилася, мабуть, от і сіла відпочити, черевички скинула. А циган головний її як побачив, мене з воза зіштовхнув, коня осадив - і до неї! Схопив так, що вона аж зомліла! А тут і хлопчисько його наспів, баульчик її підхопив, черевички підняв - і у віз. Пеньок оминули і тільки їх і бачили!
— Як же так, - здивувався Кисельов, - то кажеш, що за деревом ховався, то на возі сидів, щось не в'яжеться!
Архип зрозумів, що його спіймали, і замовк.
— Краще розкажи все, як було, - порадив Данило Степанович, - може і не доведеться тебе далі пороти.
І Архип змирився з долею:
— Та хто ж відав, що вони цигани і людей крадуть?! Одягнені ж були, як багаті! От я по-доброму і запропонував їх підвезти, думав, заплатять копійчину. А далі все як сказав було, щиру правду розповів, на іконі можу побожитися.
Милорадов загарчав. Ні до чого вони не дійшли. І Данило Степанович зі своїми пряниками після батога нічого не добився!
Але Кисельов відступати не став:
— А чого ти вирішив, що вони цигани?
— Та як же. Чорні! Очі горять! А той, що бородатий, її побачив, і на всьому ходу з воза – стриб! І кричить: "Мур-мяу!" Це ж не по-людськи!
— Шо-шо кричить? – здивовано перепитав Милорадов і з подивом глянув на Кисельова. Але той відповісти не міг бо давився від сміху. Холоп настільки точно зобразив Лоренцині, що Данило Степанович більше не мав жодних сумнівів у тому, хто “викрав” Ніну Аристархівну.
— "Мур-мяу", - розгублено повторив Архип.
— "Amore mio", чи що? - здогадався Харитон і відразу ж вискочив зі стайні, зрозумівши, що така здогадливість для нього добром не закінчиться.
— Ну що ж, Сергій Андрійович, - звернувся гість до господаря, - тепер я із задоволенням скористаюся вашою гостинністю. Ви ж мене, пам'ятається, ще в Генуї запрошувати зволили, ось тільки адресу точну вказати забули.
Милорадов нічого не відповів, мовчки відчинив двері і, пропустивши гостя вперед, вийшов із стайні. Архип схопився, натягнув штани і побіг, наче і не його шмагали.

***

У будинку, в їдальні, посеред якої стояв великий стіл із двома дюжинами стільців, Милорадов підійшов до буфету і вийняв з нього штоф ялівцевої горілки. Наливши дві чарки, він подав одну Кисельову:
— Милости просимо, Даниле Степановичу, ви в цьому домі завжди бажаний гість. Просто так, відвідати приятеля завітали, чи у справі?
І, дивлячись у його холодні, безбарвні очі, Кисельов зрозумів, що для Милорадова не існує більше ні любові до Ніни Аристархівни, ні самої Ніни, ні його смертельного ворога Алессандро Лоренцині. У ті кілька хвилин, що вони йшли від стайні до будинку, ця людина викреслила зі свого життя п'ятнадцять років - цілу епоху.
Данило Степанович слідом за господарем спустошив свою чарку і витер губи рукавом:
— Я тепер у відставку вийшов, Сергій Андрійович. Брата в Москві відвідаю – і додому, до дружини!
— Отже, просто так заїхали! Ну що ж, я вдячний, що не забули!
— Ех, капустки б зараз, чи огірочків квашених… - Кисельов не був шанувальником пиття без закуски.
На що господар відреагував блискавично:
— Марфа! - Але тут же осікся. - Ох, негаразд який! Захворіла моя управителька!
І відразу попросив:
— Не на службу, а на дружбу, Даниле  Степановичу, полікуйте дівку. Боюся, помре без лікування. Потрібна вона мені, а крім вас, тут до самого Новгорода жодного лікаря немає!
У кімнаті управительки стояв неприємний гнилосний дух. Побачивши господаря, Марфа сповзла з ліжка і, звалившись на підлогу, тицьнулася обличчям у його чоботи:
— Пробач, сокіл мій, - шепотіла вона губами, що запеклися від жару, - не вийшло, як ти просив, не встерегла… Не за злим наміром. Випадково. А як убити вирішиш, знай, все тобі заздалегідь прощаю. Від твоєї руки навіть смерть прийму з задоволенням.
Сергій Андрійович гидливо відсторонився. На його обличчі читалося явне невдоволення.
Весь низ сорочки управительки був забруднений кров'ю. Кисельов пошукав очима люльку з немовлям, не знайшов і зрозумів у чому справа. Харитон недарма назвав управительку іродовою дочкою!
— Свічок сюди багато, щоб яскравіше було, окропу побільше і валізу мою принести! - звелів він.
На відміну від Милорадова, Данило Степанович не мав права  на гидливість чи невдоволення.
Кисельов продовжив свій шлях, коли управителька стала одужувати. А Сергій Андрійович повернувся до Санкт-Петербурга, але тільки після того, як переконався, що мужики притихли, а Марфа знову набула сили тримати їх у тісних шорах. Донощика та призвідників погрому він так і не виявив, а тому покарав усіх, на кого вона вказала.
Приблизно у ці ж дні в Севастополі відбувся суд над корсиканцями, що захопили бриг “Борисфен”. Морські розбійники були засуджені до довічного ув'язнення і лише завдяки неймовірному збігу щасливих обставин не були заслані у Сибір. Можна сказати, що піратам пощастило. Вони не гнили в шахтах і не валили дерева в тайзі, а до кінця своїх днів жили в Каторжній балці і розбудовували місто Севастополь.