Частина п'ята "Повернення" Розділ 15

Якби хтось сказав, що всього за два дні можна подолати понад чотириста верст, та ще й незабутніми російськими дорогами, Сандро не повірив би. І все ж таки це сталося. Через дві доби після від'їзду з Москви вони з Альошею прибули до Новгорода. Досі їм щастило на всіх станціях. Коней безперешкодно надавали як вдень, так і вночі. На ніч мандрівники зазвичай воліли зупинятися на станціях, у шинках або в селах. Але бажаючі могли їхати без зупинок. Цим користувалися всі, хто поспішав чи їхав за службовою потребою. Розбійні напади, що траплялися скрізь, де Сандро довелося мандрувати раніше, тут, здавалося, були невідомі. У всякому разі, синьйор Лоренцині досі не стикався ні з чим подібним і навіть не чув про жодних розбійників.
Від самої Москви вони з Альошею їхали не відпочиваючи. А от у Новгороді удача зрадила їм.
— Коней немає, – сказав доглядач на станції, – усіх розібрали.
Він здивовано подивився на банкноту в руці Сандро, а на самого Сандро з докором:
— Все одно нема! Роз'їхалися! І раніше, ніж до обіду, не повернуться!
Дійсно, стійла були порожні.
— Жодної шкапи, - пошепки повідомив господареві всюдисущий Альоша. Він вже встиг скрізь побувати, в тому числі і у стайнях.
Боярівка знаходилась осторонь від міста. Дістатися туди  можна було лише з цієї  станції.
— Зате через дорогу є трактир, - продовжував хлопчик, - чистий, кажуть, без клопів, готують смачно і лазню топлять за потребою, хоч щодня.
Він благаюче подивився на Сандро:
— Саме час вам відпочити, поїсти хоча б.
Сандро розумів, що хлопчику потрібен відпочинок, але зараз, коли до мети залишилося лише вісімнадцять верст, він не міг зупинитися.
— Немає коней? Ми підемо пішки. Дізнайся дорогу!
Єдине, на що він погодився, це поїсти й залишити багаж у трактирі.
Погода цього ранку сприяла мандрівникам: почалося бабине літо. Сонце яскраве, на небі а ні хмаринки, в повітрі літає прозора павутинка. Сандро не знаходив таку погоду надто спекотною, а ось його супутникові було важко. Після перших трьох верст шляху Сандро пошкодував, що не залишив втомленого хлопчика в трактирі. Але тут несподівано насмішниця-Фортуна знову кинула на них лагідний погляд: мандрівників наздогнав віз. Конячкою правив кривий візник. І Сандро знову зрадів, що Альоша з ним.
Хлопець швидко з’ясував, що селянин прямує саме в Боярівку.
— І ми туди ж!
— То сідайте, навіщо даремно ноги бити, – запропонував одноокий, – підвезу!
Альоша впав на сіно, що вистеляло дно воза і відразу заснув, а Сандро сів біля селянина. Він не міг дозволити собі подібної розкоші, та йому і не хотілося спати. До мети залишалося якихось п'ятнадцять верст.
Господи, помилуй, нехай вона буде там!
Неслухняна, норовлива, наївна і безпорадна, але яка вже є. Найкраща! І іншої не треба. Милорадов хоче відібрати її? Нізащо! За Ніну Сандро ладен був зійтися навіть у відкритій сутичці, хоча і розумів, що таке навряд чи станеться. Аж надто обережний пан дипломат. Кар'єра становить весь сенс його життя. І репутація має величезне значення. А викрадення чужої дружини нікого не прикрашає. Йому залишиться тільки поступитися. Та й немає його, швидше за все, у маєтку.
Архип, правлячи конем, скоса поглядав на свого попутника. Таких незвичайних людей він ще не зустрічав, хоч побачив за своє життя чимало, живого француза — і те знавав. Цей же – незрозуміло хто. Одягнений наче пан, а бородатий - як мужик. Темноволосий, засмаглий, очі, як ніч. Відразу видно - не нашого роду-племені. Їде здалеку, видно, що втомився. Шлях долає пішки. Дивно! Не мандрують так пани. І ні скрині, ні вузла при ньому немає. Отже це не гість до нового господаря Сергія Андрійовича. Хто ж їде в гості з порожніми руками? Мовчить всю дорогу... по-нашому не знає. Циган він, чи що? Чи все ж таки француз? Дуже вже чоботи на ньому шикарні і одяг занадто дорогий, з голочки. Сюртук-он, геть англійського сукна! А сорочка проста, полотняна. На будь-якому базарі таку купити можна. І хлопчисько з ним, пронозливий такий, мордочка хитрюща, очі так і нишпорять повсюди, одразу видно, - пройдисвіт. Теж чорнявий, хоча і не такий циганистий, і одягнений так, що не розбереш, чи холоп, чи барчук. Навіщо до них їдуть? Треба Марфу попередити. Ще, не дай Боже, що вкрадуть!

***

Нині здавалося, що вона йде цілу вічність, і Новгород уже десь поруч, можливо, за поворотом. Насправді вона не пройшла і половини шляху. Сонце припікало, баул став неймовірно важким, Ніна втомилася і зголодніла. Вона зупинилася і заплакала. Одна, зовсім одна у цілому світі! Але потім витерла сльози і пішла далі. Не дозволить вона втомі та голоду здолати її, місто он, вже зовсім близько!
Цього разу вона пройшла зовсім трохи і більше не могла ступити жодного кроку. Незвична до тривалих походів, та ще й у незручному взутті, вона швидко збила собі ноги.
Опустившись на пеньок, що височів посеред дороги, Ніна роззулася і заплющила очі. Тепер у неї і на сльози не було сил. Так вона сиділа довго, сподівалася, що відпочине і рушить далі, але втома не проходила. На стукіт копит жінка спочатку не звернула уваги, а коли зрозуміла, що треба  ховатися, було вже пізно. Вона просто не встигла взутися, а втекти босоніж не здогадалася.
Це Архип повертався з міста. Ніна, заціпенівши від страху, дивилася, як його кінь виходить з-за дерев. Хіба  можна втекти від такого міцного мужика? Він, вірний слуга Марфи, ніколи не відпустить втікачку! Підкупити холопа їй не спало на думку, вона взагалі забула, що в неї є гроші.
Може, це просто жахливий сон? Можливо, вона заснула, сидячи на пеньку? Може, варто вщипнути себе, і все минеться?
А наступної миті їй захотілося, щоб цей сон ніколи не закінчувався. Бо поруч з Архипом вона побачила Сандро.
Ніна схопилася й кинулася йому назустріч, не звертаючи уваги на втому, біль, холодну землю та соснові голки, що кололи її босі ноги. Це був найщасливіший сон з усіх, що снилися їй будь-коли. І він, Богу дякувати, не кінчався.
Сандро вихопив поводи з рук Архипа, зупинив коня і зістрибнув з воза. Так, це був сон. Ніна бачила, як ворушаться губи чоловіка, але не чула його голосу, тільки оглушливе биття власного серця в грудях, горлі та вухах.
Я втратила слух? Чому я тебе не чую? Я так люблю твій голос. Тільки сни бувають одночасно такими солодкими та настільки жорстокими! Але яке це має значення, якщо я тебе бачу?!
Мільйон думок крутиться в голові, випереджаючи одна одну. Алессандро! Тут? Ні, це сон. Подібного не може бути! Вона не могла повірити в його смерть, але всі переконували її в протилежному, так що поступово Ніна почала звикати до думки, що більше ніколи не побачить його, хіба що уві сні. Але хіба сни сняться з такими подробицями? Ніна ніколи раніше не бачила у Сандро цього одягу! Він сильно схуд ... як же, мабуть, нелегко йому довелося! І волосся в нього тепер довше звичайного, і в бороді заплуталися срібні ниточки. Ні, це не сон! У жодному сні Ніна не змогла б уявити собі Сандро в косоворотці!
Ти виплив, Сандро? Ти виплив! Я завжди вірила в це!
Сандро поспішав? Так, він біг! Але чому тоді на подолання кількох сажнів, що їх поділяли, у нього пішло так багато часу? Настільки багато, що вона встигла простягнути до нього руки й прошепотіти:
— Сандро…
І тільки коли він схопив її в обійми, Ніна остаточно повірила в реальність того, що відбувається.
— Сандро! - повторила вона з жахом. - Ти тут?! Ти ж запізнишся у Мілан... - і вперше в житті зомліла.