Частина п'ята "Повернення" Розділ 13

Не вірилося, але все ж таки Сандро сподівався. Засинав і прокидався з молитвою. Увесь час, будь-якої хвилини, кожна думка про неї. Тим гірше розчарування від слів Олексія Кисельова:
— Милорадов не з'являвся у Москві. Я, як листа від Даниїла отримав, одразу знайомих розпитав, а біля графського дому людину свою в таємну варту поставив з тим, щоб відразу доповів, якщо хтось з'явиться. Два тижні вже спостерігає. Порожньо у будинку. Навіть сторожа немає. Віконниці закриті, вхід забитий.
А продовження ще страшніше:
— І в Петербурзі дружини вашої не було. Милорадов з'являвся, але один. Пробув у столиці недовго. Зустрічався з імператором. Поїхав, дуже задоволений, у Гатчину. Вчора від Данила лист надійшов. Він і вам написав.
Те, що пошта в цій країні доставляється швидко, Сандро вже знав. По тих самих дорогах листи доходили чи не вдвічі швидше, ніж добиралися мандрівники, бо людям треба було іноді відпочивати, листи ж перевантажувалися з одного візка в інший без перерви.
Лист Кисельова чекав Сандро на срібній таці. Крім вищевикладеного, він містив ще одну вбивчу новину: “Не навідувався Милорадов у свій маєток, і Ніни Аристархівни там ніхто не бачив, – писав Данило Степанович. - Я хоч сам і не зміг зі столиці відлучитися, з'ясував це точно, як і те, що не міг він по дорозі з Севастополя заїхати ні до Москви, ні в Саратов. Надто вже швидко опинився у Петербурзі”. Сандро склав листа і сховав його в кишеню. Не залишилося жодної ниточки, за яку можна було б потягнути.
Брат Данила Степановича щось говорив, але Сандро його не чув. Нарешті до нього насилу дійшло, що йдеться про ще один лист, який прийшов цього ранку.
Тут же, на підносі, лежало і це послання, писане незнайомою жіночою рукою, із старанно виведеними завитками на літерах. Французька мова. Не Мара, не Антонела... Хто ще знає, що Алессандро Лоренцині можна знайти за цією адресою? Сандро зламав печатку, не придивившись до неї належним чином. На паркет упав складений вчетверо невеликий аркушик, що додавався до основного листа. Це нагадувало любовну записку, що колись удосталь отримував маестро від своїх шанувальниць. Рік тому він і нахилятися не став би заради подібного папірця.
Листок являв собою акуратно вирізану ножицями частину великого листа. Розгорнувши його, Сандро остовпів.
“Наденько, сестрице моя люба, - було написано рукою Ніни, - не подумай, що я не побажала залишитися погостювати, бо тобі не співчуваю. Ні, біль твій я поділяю, а ось зі своїм впоратися не можу. Мені всі кажуть, що чоловік мій потонув, але я не вірю, не можу повірити, бо жити інакше не зможу.
Пишу тобі без впевненості, що отримаєш ти мого листа. Я, у своїй дурній наївності, довірилася страшній людині. Але я і гадки не мала, що у нього на думці. Здавалося, знайома з ним  давно, а з'ясувалося, не знаю зовсім. І начебто не образив мене Сергій Андрійович Милорадов, а разом з тим все життя моє поламав. Заманив брехливими обіцянками до себе в маєток і залишив під наглядом цербера свого жахливого, що зветься Марфою. Немає у мене грошей а ні копійочки, а до Петербурга верст сто п'ятдесят, пішки не дійдеш! Листи мої, що друзям писала, залишаються без відповіді. Наденька, друже мій, вельми прошу тебе, якщо отримаєш листа цього, напиши в Геную, на мою колишню адресу, пану Кисельову, що потребую я допомоги, а знайти мене можна в Боярівці, що в Новгородській губернії, за вісімнадцять верст від Новгорода”.
Лінчевські отримали цей лист того ж дня, коли Сандро поїхав із Києва.
— Боже, благослови Надін! - вигукнув він. - Знайшлася Ніна! – Сандро простягнув вирізку Олексію Кисельову. – Дякую вам за допомогу та гостинність, але мені треба негайно їхати! Прошу, напишіть вашому братові, він також повинен про це знати.

***

Але Данило Степанович дізнався про існування нового Милорадівського маєтку набагато раніше, ніж надійшов лист від  його брата. Сталося це в домі Миколи Авдєєва, старого друга братів Кисельових, за обставин дуже подібних до тих, що нещодавно дозволили фон Моллеру розшукати Сандро. Щоправда, на відміну від Карла Івановича, Кисельову допомогло зовсім не велелюбне серце, а його медично-дипломатичний досвід.
В очікуванні відповіді на своє прохання, Данило Степанович відвідав пана Авдєєва, який представив його своєму свату, новгородському поміщику Савину. Той одразу вчепився в Кисельова і не відходив від нього а ні на крок, змушуючи вислуховувати нескінченні подробиці свого життя. Данило Степанович, хоч і не відчував від того великої радості, слухав, зображуючи інтерес. Професія лікаря зобов'язує, тим більше якщо зрозуміло, що співрозмовнику нема перед ким виговоритися.
— Ах, Катенька Авдєєва з Денисом моїм, до чого ж пара чудова! - Щасливий татко змахнув сльозу, милуючись молодятами. – Шкода, дружина моя Марія Іванівна не дожила до такого щастя. Мені б ще донечку нашу, Лізу, прилаштувати, і можна на відпочинок, до Марії Іванівни.
— Ох, щось ви рано на той світ зібралися, Ілля Ілліч, - втішав його Кисельов, - а внукам без вас хто радітиме?
— Онукам? – здивувався Савін. - Та що ви, любий друже! Катенька ж Авдєєвих дочка, отже  і внуки їхні будуть, так ведеться споконвіку. А мені внучат тільки Ліза моя народити і може!
— То видавайте її швидше!
— А я вже і партію їй підібрав! – похвалився Ілля Ілліч. - Сусід у нас є, Сергій Андрійович Милорадов, гідна людина, спадок, кажуть, отримав добрий, маєток купив, найкращий в окрузі. Більш пристойного чоловіка для Лізи і не знайдеш!
— Знаю Сергія Андрійовича, – сказав Кисельов. – Служили разом по дипломатичній частині.
— Невже? Який же світ тісний! - зрадів Савін.
— Щоправда, не бачилися ми вже місяці зо три, але я хотів би відвідати колегу. Я вже і писав йому. – Привітна усмішка Данила Степановича могла б ввести в оману і більш досвідчену людину, не лише старого, зайнятого виключно власними турботами провінціала. – Знаю, мешкав він раніше у Павино, під Новгородом, там і матінка його похована, з якою я теж був у дружніх стосунках.
— Соф'я Денисівна? Як же, як же! Така мила жінка була! Я сам придивлявся до неї, коли моя Марія Іванівна... та, мабуть, не судилося. Царствіє Небесне!
Кисельов перехрестився і повернув розмову в колишнє русло:
— Але тепер Сергій Андрійович не відвідує свій маєток.   Лист мій все ще без відповіді залишається!
— То ви що, не знаєте? – вигукнув Савін, радіючи з того, що може допомогти такій прекрасній людині, як Данило Степанович. - Він же в Боярівку перебрався, це за сім верст від Павино, там у нього і садиба багата, і землі, найкращі в окрузі! А павинський будинок ось вже майже  рік, як зачинений стоїть.
— Красно дякую, Ілля Ілліч! – зрадів Данило Степанович. - Тепер я вже точно навідаю старого друга!
— І до нас заїжджайте як в наших краях опинитеся,  , – запросив його Савін.
— Неодмінно, - пообіцяв Кисельов і відкланявся.
У гості до свого друга Сергія Андрійовича він вирушив через два дні, тільки-но його прохання про відставку було задоволене.