Частина п'ята "Повернення" Розділ 11

Шотландець прохання фон Моллера виконав. Через місяць Сандро вже не згадував про свою хворобу. Двадцятого серпня він зібрався їхати.
Жодних нових відомостей про Ніну він не одержав, хоч і писав до Києва, її дядькові. В нього були адреси Милорадова, надіслані Кисельовим: будинок у Москві, палац у Петербурзі, маєток графа на Волзі, родовий маєток самого Сергія Андрійовича десь у глушині… Якщо Ніна не гостює у дядька, Сандро шукатиме її доки не знайде. Навіть якщо для цього йому доведеться переїхати всю Росію вздовж і впоперек!
Документами та подорожньою до Києва синьйора Лоренцині забезпечив фон Моллер. А коли Карл побачив, що Сандро зібрав свій нехитрий багаж, то сказав:
— Почекай ще деньок. Не їдь сьогодні.
— Чому? – здивувався той.
— Післязавтра ми вирушаємо в Херсон за залізом і жерстю. Візьмемо тебе з собою. Зекономиш зо три дні часу ще й купу здоров'я до того.
Тоді Сандро не зрозумів його, але потім не раз згадував ці слова, бо ніщо не могло зрівнятися з тутешніми дорогами, поштовими станціями та корчмами.

***

У Херсоні Сандро з фон Моллером потрапили на престольне свято. Саме місто, нещодавно засноване, хоч і було вже досить великим, більше нагадувало село з критими очеретом мазанками і нічим не вразило італійця. Так само, як і навколишні краєвиди. Степ,  вигорілий від сонця, не міг би надихнути нікого. Але все ж таки Сандро вивіз з  цього міста незабутнє враження.
Провінційний храм, непоказний назовні, здивував розкішшю внутрішнього оздоблення. А хор цього храму міг би скласти конкуренцію будь-якому італійському хору, хоч входили до нього зовсім не професійні співаки, у чому Сандро переконався відразу.
Унікальні за красою та силою голоси належали міцним вусатим хлопцям, одягненим у неосяжні штани, та дівчатам у яскраво вишитих сорочках. "Українці", - назвав цих людей фон Моллер. Особливо Сандро вразило ліричне сопрано, що належало молодій жінці у квітчастій хустці та оксамитовому жилеті. Їй би гарного вчителя, ціни б не було  такому голосу!
Після закінчення церковної служби він підійшов до співачки, щоби висловити своє захоплення. Тотчас поруч з нею з'явився кремезний дядько, і щось сказав, вказуючи на інших дівчат, вбраних у віночки зі стрічками. "Чоловік", - здогадався Сандро, але, не звертаючи уваги на обурення тубільця, все ж таки вклонився і поцілував руку співачки, міцну, шорстку, звичну до важкої праці. Фон Моллер, який з цікавістю спостерігав цю сцену, швидко владнав непорозуміння. Жінка відразу ж зникла з площі, а її чоловік ще якийсь час скоса поглядав на дивного іноземця. “От мені диво, співає Катерина! Та хто ж у нас не співає?” - читалося в його погляді.
Наступного дня Сандро продовжив шлях вгору по Дніпру, цього разу на вітрильному човні, що належав тому самому кремезному чолов'язі, чия дружина так чудово співала. Цю подорож влаштував Микола, денщик фон Моллера. Незважаючи на вчорашнє непорозуміння, українці поставилися до Сандро дуже прихильно, особливо коли дізналися, що він розшукує дружину, яку викрав російський дворянин.
Човен їхній був незвичайним, надто круглим, на думку Сандро. Але при цьому він виявився дуже містким, маневреним і надзвичайно швидкохідним. Проти течії він рухався так само легко, як у стоячій воді.  
Річкою українці йшли лише вдень. Ввечері шукали зручне місце для ночівлі, висаджувалися на берег, розводили багаття, варили кашу, щедро приправлену салом. Першого вечора вони намагалися пригостити Сандро самогоном, настояним на червоному перці, вилили йому в кружку весь залишок разом з перчиною. А коли він з острахом відмовився це навіть скуштувати, пояснивши жестами, що не можна йому такого пити, щоб горло не обпекти, розсміялися, зневажливо по плечі поплескали, а потім розділили самогон між собою і випили все до останку, навіть перчину з'їли.  Потім вони співали, а з села, біля якого зупинилися на ніч, їм вторили дівчата. Ця земля була така  ж багата на голоси та пісні, як Італія.
Українці довезли свого випадкового попутника до порогів, пояснили, як краще дістатися до міста яке одні називали Новим Кодаком, інші Новоросійськом, а треті Катеринославом та побажали йому успіху. Грошей за проїзд не взяли, і Сандро зрозумів чому. Ці люди ставилися до росіян так само, як ломбардійці та венеціанці до австрійців. Вони раді були  допомогти будь-кому, хто від них постраждав.
Далі він вирушив на конях, від однієї поштової станції до іншої.
Збираючись подорожувати Росією, Сандро боявся, що йому не вистачить грошей. Дуже скоро він зміг переконатися, що його страхи були абсолютно безпідставні. Хіба можна було уявити, що в цих краях панує така дешевизна?! Їжа тут коштувала копійки, на нічліг мешканці сіл взагалі пускали безкоштовно, виявляючи дивовижну гостинність. На дорогу до Києва Сандро не витратив і половини тієї суми, що повернув йому фон Моллер разом із гаманцем. Грошей надісланих Гаспаро він навіть  не торкався.
Єдине, на що потрібно було по-справжньому витрачатися, то це на коней. Поштові станції належали державі. Хабарництво тут процвітало. Вистава на кожній станції розігрувалась за одним і тим же сценарієм. Мандрівника привітно зустрічали і одразу вимагали документ. Дані з подорожньої ретельно переписувалися в реєстраційну книгу, а коли виявлялося, що пан Лоренцині їде  не в службових, а в особистих справах, оголошувалося, що коні всі в дорозі, або не нагодовані, або відпочивають. Звичайних чайових у подібних випадках не вистачало. Тут треба було платити рівно вдвічі більше, ніж вимагалося за прейскурантом. В іншому випадку, навіть після внесення плати, коней доводилося чекати годинами, а інколи і днями. Не допомагали ні прохання, ні документи, ні скарги, які Сандро спочатку регулярно вносив у спеціальну книгу, що була у кожного наглядача. І тут не діяли жодні  закони гостинності.
— Надо ж дать! – з усмішкою казали йому. А в цей час зі станції в потрібному напрямку відїжджала кибитка, тільки сидів у ній інший подорожуючий.
На жаль, Сандро не відразу розібрався в тонкощах схожих за звучанням російських виразів. Шлях від Катеринослава до Києва зайняв у нього тринадцять днів.