Частина п'ята "Повернення" Розділ 9

Аудієнція, про яку Сергій Андрійович колись так мріяв, а тепер панічно боявся, відбулася у Петергофському палаці. Цього дня Сергія не тішили ні рідні краєвиди, ні чудова погода, ні фонтани, що прикрасили Петергофський парк з наказу веселої цариці Єлизавети Петрівни. Так, Милорадов боявся. Боявся не теоретично, як завжди, коли страх неможливо відокремити від обережності, а по-справжньому, до гикавки та тремтіння в колінах. Він ніколи не вважав себе боягузом. Його не злякали ні сутичка з піратами за "Борисфен", ні ворожі ядра, ні можлива загибель у бою. Там все було зрозуміло: переможеш або ти, або твій ворог. Тут же він не знав, чого чекати. Ні для кого не секрет, що надзвичайна нервовість та непомірна вразливість – головні душевні якості нового імператора. А неприборкана запальність і схильність до крутих заходів – його основні способи спілкування з підданими. Хіба можна передбачити, як Павло витлумачить усе, що трапилося у Стамбульському порту, і які він зробить висновки?
Прямуючи до зали, де було призначено прийом, Сергій мріяв лише про те, щоб і цього разу зустріч не відбулася. Але Павлу Петровичу, на відміну його матінки, Катерини Олексіївни, нічого не завадило. Він прийняв Милорадова саме в той момент, коли було призначено.
Коли лакеї, що нагадували механічних ляльок, відчинили перед паном Милорадовим двері царського кабінету, його імператорська величність знаходився там на самоті. Він стояв біля каміна, де, незважаючи на ясний і теплий літній день, горіли березові полінця.
Сергій ніколи не вважав себе поціновувачем чоловічої краси. Якщо чесно, його ніколи і не цікавило питання, чи вродливі чоловіки, з якими йому доводилося стикатися. Але імператора він оглянув з пристрастю і відразу схилився в шанобливому поклоні. Вигляд Павла Петровича анітрохи не розчарував пана Милорадова. Цар-батюшка повністю відповідав тим описам, що Сергію доводилося чути раніше. Він був непоказний, безбарвний, можна сказати, ніякий, і згладити цієї його неказистості не могли ні військовий мундир, ні ордени, ні горда постава, яку він зобразив, як тільки візитер з'явився на порозі. Здавалося, саме ця постава найбільше надавала Павлові гротескного характеру, бо вона була несправжньою, відрепетованою, награною і тут же втратилася, загубилася за його рвучкістю, різкими рухами, бігаючим поглядом.
Сергій був би поганим дипломатом, якби дозволив хоч єдиній своїй думці позначитися на обличчі. Жоден його м'яз не здригнувся, а весь зовнішній вигляд виражав виключно покірність і благоговіння.
У побуті його величність віддавав перевагу німецькій мові.
— Заходьте ж, заходьте, пане Милорадов! - вигукнув Павло Петрович і рушив назустріч візитерові з такою привітністю, ніби той був його найбажанішим гостем.
Сергій дещо розгубився, він не розраховував на такий прийом. А те, що сталося наступної хвилини, взагалі виявилося для нього цілковитою несподіванкою. Імператор Павло швидко підійшов до нього і рвучко обійняв:
— Мені повідомили про вашу справу. Це подвиг! Безперечно, це подвиг!
З цієї хвилини життя пана Милорадова зробило настільки різкий і вдалий поворот, що у будь-якої людини, яка не мала достатньої витримки, голову зірвало би від щастя. Сергій не втратив ні розуму, ні критичного ставлення до дійсності. Використовуючи все, що йому було відомо про імператора Павла Петровича, він зумів ще більше привернути до себе цю поривчасту і неврівноважену людину. Аудієнція закінчилася запрошенням на царське полювання та побажанням бачити пана Милорадова в Гатчині, де царська сім'я мала намір провести залишок літа. До Гатчини, улюбленого дітища імператора, запрошувалися лише обрані, найближчі друзі та соратники Павла, яких було небагато. Сергій знав про це і не міг упустити подібний шанс. Зараз, коли у царя супротивників було набагато більше, ніж прихильників, посади, про які раніше і мріяти не доводилося, звільнялися майже щодня. Піднестися зараз легко, набагато важче потім, знаючи мінливість настроїв Павла, втриматися на посту. Але Сергій вважав, що  зможе це зробити.
Йому дуже кортіло кинути все, поїхати додому і налагодити, нарешті, свої взаємини з Ніною, але він вибрав кар'єру. Ніна зачекає, що їй ще залишається?

***

Майже місяць Ніна прожила у Боярівці, як ув'язнена і водночас як бариня. Але не тішили її ні ласощі, ні обнови, що вдосталь привозили із Новгорода. Відповідей із Генуї чекати було ще рано, в якому б вигляді вони не прийшли, але те, що досі не надійшов лист від Сергія Андрійовича, Ніну насторожило. Незважаючи на те, що її послання було досить різким, він мав би відповісти. Будь-яка вихована людина зробила б це, якщо не з метою виправдання, то хоча б із звичайної ввічливості. А Сергій Андрійович досі не виявляв відвертої невихованості і, попри все, неухильно дотримувався правил пристойності. Ніна задумалася і, за недовгою міркуванням, звинуватила у всьому управительку.
— В цьому гріху не винна, – відповіла та. - А якщо не довіряєте, самі зустрічайте Архипа, коли він привозить пошту.
Щодо цього пан ніяких розпоряджень не залишав, та й не треба було. Марфа і сама чудово розуміла, що написати сюди Ніні Аристархівні може лише сам Сергій Андрійович.
Ніна Аристархівна скористалася цією зухвалою порадою і стала особисто заглядати в сумку Архипа щоразу, як він повертався з міста. Тоді ж вона, нарешті, зібралася силами і написала Надін, як завжди, французькою. Лист цей Ніна, як і попередні, збиралася передати Марфі, але управительки чомусь цього ранку в маєтку не було. Архип же, як завжди, зібрався їхати в Новгород з черговим дорученням. Ніна вийшла до нього і сама поклала листа до його сумки:
— Ось, Архипе, не забудь відправити!

***

У цей час Сергій Андрійович отримав перший донос на Марфу Копилову. У ньому повідомлялось, що управителька сувора аж занадто, царського указу не визнає, над мужиками  знущається ще й доходи від господаря приховує. Прочитавши це, Сергій лише посміявся. Марфа була перед ним уся, як на долоні. Він не мав жодних підстав підозрювати її в крадіжці. Решта ж його мало цікавила.
Але хто насмілився  управительку обамовити? Хто це в Боярівці настільки сміливий, розумний та ще й писати вміє? Кляузу разом зі своїми вказівками Сергій відправив тій же Марфі. Нехай знайде і з'ясує, хто воду каламутити надумав. У нього  зараз не було часу цим займатися.