Частина п'ята "Повернення" Розділ 8

Величезний чорний півень, голосно кукурікаючи, бився в зачинене вікно  горниці. Ніна злякано сіла в ліжку. І зараз же видіння зникло. Чорного півня, як не було. Залишився лише голосний півнячий спів, десь у дворі. Наснилося! Вікно, в яке ломився чорний птах з Ніниного сну, насправді виявилося відчиненим навстіж. За ним панував пізній ранок. Ніна зістрибнула на дощату, натерту воском підлогу і квапливо затрясла срібним дзвіночком, що стояв на столі. Невже проспала? Як же так? Що подумає Сергій Андрійович? Вони ж поспішають, а ще треба на могилу до Соф'ї Денисівни заїхати!
Управителька, що з'явилася на заклик, мовчки вклонилася, але на вимогу негайно нести одяг, відповіла, що поспіху в тому немає. Сукня її сіятельства ще не готова, а барин все одно поїхав.
— Як поїхав? - оторопіла Ніна.
— А от так! - Марфа подала їй розкішний парчовий халат, що залишився тут від колишньої господині, блудливої барині Несміянової. — Сергій Андрійович  зволили виїхати ще до сходу сонця. Вас будити не веліли. Аж надто солодко ви спали!
— Та як же так? Що ж тепер робити? Як же я сама до Петербурга дістануся? – розгубленість, що охопила Ніну, завадила їй побачити зневажливу усмішку, що промайнула на гарному обличчі управительки.
Години, проведені Марфою в роздумах, не минули даремно. Її не засмучували більше ні майбутнє одруження пана, ні поява цієї безпорадної, якоїсь несправжньої розлучниці. Коли Сергій Андрійович, їдучи, не побажав з нею навіть попрощатися, то чого Марфі боятися? Потрібно просто виконати розпорядження господаря і тоді він свою вірну рабу благами не обділить!
— А вам туди і не треба! Ви вже приїхали куди бажали!
— Що ти, Марфушо! Треба! До Петербурга, а потім додому, до Італії. - Тон графині раптово змінився, здивувавши Марфу. - Накажи конячку запрягти! І грошей дай, щоби до столиці вистачило. А там Сергій Андрійович обіцяв мені в борг!
— Нічого про те не знаю! - насупилася управителька. - Не велено вам грошей давати! А коней немає! І нікуди я вас не відпущу, бо сказано було не спускати очей!
— Та що ти верзеш, холопко! Все ти  брешеш! Не міг Сергій Андрійович так зі мною. 
А чому, власне, не міг? Хіба не йшло все до того з тієї самої хвилини, як він відмовився підняти келих за щастя майбутньої синьйори Лоренцині? Розуміння раптово зійшло на Ніну. Вона схопилася руками за голову і пустими очима витріщилась у відчинене вікно.
Марфа, яка приготувалася відбивати атаку, розправила плечі і випросталася на весь свій невеликий зріст. "Рано злякалася, - подумала вона, - графиня ця ще більш м'якотіла, ніж була бариня Соф'я Денисівна, її в руках тримати зовсім не важко буде!"
— Ось приїде господар, з ним і розбирайтеся, – буркнула управителька, – а я наказів його слухатись повинна!
І оскільки майбутня господиня продовжувала стояти в тій самій позі, що виражала безвихідний розпач, а барин велів берегти її від усіляких негараздів, Марфа сказала:
— Відїжджаючи, Сергій Андрійович листа вам залишив.
Та відразу ж отямилася:
— Де?! Давай! Чого ж ти мовчиш?
Марфа витягла з кишені листа. Писано було французькою, так що управителька не знала про що пан писав майбутній дружині. Втішало лише те, що послання було коротким. Ніна квапливо схопила листок, прочитала, а потім зім'яла непотрібний папірець і викинула у вікно.
— Папір, перо та чорнило! Подати негайно! - наказала вона. - І бюро поставити сюди, до вікна ближче! Листи писати буду!

***

Ніна написала Кисельову, не сподіваючись більше на те, що це зробить Сергій. Довіри пану Милорадову віднині немає жодної! Кисельов придумає як їй виручити. Але як же довго доведеться чекати відповіді!
Здогад, що осінив її минулої ночі, допоміг Ніні скласти послання дону Гаспаро. Вона писала своєму новому родичу дуже обережно. Тепер, при світлі дня, вона не могла не усвідомлювати, що це лише її припущення. Подібна думка заспокоює, дарує надію, але нічого не підтверджує. Розповівши про все, що трапилося, так само, як і про свої домисли, вона і у свекра попросила допомоги на той випадок, якщо Данилу Степановичу щось завадить.
Не забула Ніна і про Мару, вона вважала, що зобов'язана підтримати її, адже дівчинка зараз перебуває у не меншому розпачі, ніж вона сама. І, нарешті, написала повного обурення листа, адресувавши його Сергію Андрійовичу. Про те, що, на її думку, Сандро міг врятуватися, а потім сховатись десь, вона повідомляти не стала. Підписала Ніна цей лист своїм новим іменем.
Єдина, кому вона так і не наважилася написати, була Надін.
Листи синьйора Лоренцині вручила Марфі з наказом відправити негайно. Управителька прийняла їх із шанобливим поклоном і сказала, що пошле людину з ними в місто сьогодні ж, от тільки приєднає до них ще й своє послання.
— Господар вимагає звіту, - пояснила вона, - а я, хоч грамоті і навчена, так швидко як ви писати не вмію. Зранку вже пишу, та все ніяк не закінчу!
Ніна Аристархівна погодилася почекати, хоч і не зовсім зрозуміла, якого саме звіту вимагає Сергій. Він же поїхав лише кілька годин тому! Але Марфа, справді, листа написала, а дворовий мужик, одноокий Архип, вирушив у місто ще до обіду. Ніна прослідкувала за ним аж до воріт і втомлено опустилася в крісло біля вікна. Тепер залишалося лише чекати.
Марта також спостерігала за від'їздом Архипа. У своїй сумці він повіз лише одного листа - її звіт панові. Листи ж, написані графинею, залишилися в управительки. Адже було наказано їх зберегти і лише по прибутті пред'явити барину! Всі вони були складені не російською, що позбавляло Марфу спокуси заглянути під печатки, тому вона просто сховала їх у дубову шафу де зазвичай зберігала гроші.

***

Серпень, як завжди, приніс із собою багато клопоту. Господарство, що опинилося тепер у віданні у Марфи, було набагато більшим за те з яким вона звикла справлятися граючи. Що не кажи, а дві тисячі кріпаків — це не двадцять сім. А тут ще хтось із боярівських дворових, що були в милості у колишніх власників, надумав встромляти новій управительці палиці в колеса. Ой, була в неї підозра, що замішаний тут колишній управитель, але доказів не було. За руку не схопила, то й не  злодій ще, але якби спіймала... на порошок би стерла зрадника, не чекаючи панського дозволу, бо в підтримці хазяїна анітрохи не сумнівалася.
Злочин був неймовірно зухвалим, і вчинити його могла тільки людина, яка вміла читати. Полягав він у тому, що всі, без винятку, кріпаки дізналися про божевільний указ імператора про кількість днів роботи на панщині.
Для початку холопи явилися до управительки з питанням про це, на що відразу отримали відповідь:
— Не вийде, дорогенькі. Працюватимете стільки, скільки барин наказав і жодна царська грамота мені не вказівка!
— Чому це не вказівка, коли сам цар так звелів?! – обурилися мужики.
— Він не наказував, а лише дав пораду зменшити панщину, якщо це вигідно господарям!
Мужики пішли, нарікаючи і на царя і на господаря, а у Марфи справ додалося. Тепер доводилося набагато суворіше контролювати працівників. З ранку до ночі роз'їжджала Марфа у двоколці по полях, все помічаючи, нічого не забуваючи. Все записувала у свій зошит. «Чорний список» поповнювався не щодня, а щогодини. За найменшу провину чи непокору людей карали найжорсткішим чином. Тільки так, вважала Марта, можна втримати кріпаків у руках. Але все це було б управительці навіть в задоволення, якби не той тягар, що навісив на неї Сергій Андрійович. Саме присутність графині забирала у Марфи останні сили, позбавляла сенсу всю її каторжну працю на благо барина Милорадова.