Частина п'ята "Повернення" Розділ 4

Джон Маклорен, в побуті Іван Іванович, був людиною, років сімдесяти. Про його старечі примхи і специфічні жарти серед офіцерів ходили легенди, але він вже багато років вважався найкращим лікарем в Севастополі. Швидше за старого шотландця Лоренцині ніхто на ноги не поставить. Фон Моллер був впевнений у цьому так само твердо, як і в тім, що у “Борисфена”  дві щогли.
Залишивши Сандро у себе вдома, Карл Іванович вирушив на високий берег Південної бухти, до нового шпиталю, за лікарем.
— А ось і молодий ледащо фон Моллер до нас завітав! – проголосив Іван Іванович так, ніби чекав на Карла все життя.
Карл не вважав себе надто молодим, хіба що в порівнянні з самим лікарем, але в іншому, як чесна людина, не міг з ним не погодитися.
— Брага чи жінки?! Що занапастило ваше здоров'я? - поцікавився лікар.
— Боронь Боже, Іване Івановичу! – жахнувся фон Моллер. - Я невинний, як немовля! І, сподіваюся, такий же здоровий.
— Це ненадовго, - пообіцяв Маклорен, - особливо з вашими здібностями!
— Місяць вже в рот не беру, і взагалі, - одружитися хочу, - відповів візитер.
— Хто ж цього разу ваша обраниця? - старому, здається, було дійсно цікаво.
— Афродіта! - повідомив фон Моллер так, наче видавав найбільшу таємницю світу.
— А чи не біла гарячка у вас часом? - здивувався у відповідь Маклорен. -  Таке трапляється інколи з тими, хто пив без упинку, а потім раптом кинув.
— Ну от, - ображено розвів руками Карл Іванович, - скажи людям правду, нізащо не повірять!
Сюди, до Південної бухти та Корабельної слобідки, ще не докотилася звістка про те, що фон Моллеру загрожують великі неприємності. Тому Карл і не став розповідати старому  подробиці, сказав тільки, що в нього живе друг, якому потрібна медична допомога і що друг цей не російський моряк, а отже, до шпиталю його везти не можна.
— Вилікуйте його, і я в боргу не залишуся, - попросив він під кінець.
Сидячи поруч з Карлом у візку, старий відпустив ще кілька жартів з приводу нестійкої вдачі сучасної молоді, через що, власне, він і не може спокійно померти у своєму кріслі. Старий  гадав, що “друг” фон Моллера, швидше за все, не друг, а подруга. Але тільки-но Маклорен побачив Сандро, його гумор кудись зник.
Спочатку вони довго розмовляли. Старий випитав у Лоренцині все. І про нервові потрясіння, і про переохолодження і про рід занять. Довідався, навіщо і з ким він приїхав до Криму, поцікавився, що Сандро пам'ятає із своїх дитячих хвороб, а потім уважно вислухав усе, що той думає про нинішнє захворювання. Здивувався, коли Сандро сказав, що хворів на чуму.
Нарешті Маклорен приступив до огляду. Він довго вибивав дріб на спині свого пацієнта, м'яв йому живіт, прикладався пальцями до ребер і змушував вимовляти слова, що містять звук “р”. Потім нескінченно довго слухав серце, змочивши попередньо водою густу поросль на грудях Сандро, і не менш довго - дихання. Потім дістав із саквояжу якийсь міхур і наказав надути його одним видихом.
— Дуже міцне серце, - зробив висновок лікар за півгодини після початку огляду, - і чудові легені!
Потім він довго жував власні губи, а ще хвилин за десять повідомив:
— Мабуть, це все ж таки була не чума.
Фон Моллера так і підмивало сказати, що навіть він про це здогадався.
— Тут боліло? – гачкуватим пальцем лікар окреслив чітку межу на ребрах Сандро.
— Так, – тихо підтвердив той.
Лікар почав складати в саквояж свої інструменти.
— Ну що ж, - повідомив він, помилувавшись ще раз на надутий Сандро міхур, - ви щасливчик, юначе!
Фон Моллер рипнув зубами. Ну і любить же старий тягти кота за хвіст! Всю душу вимотає, поки скаже у чому справа.
— Ви, мій любий, у мене третій!
— Третій хто? - запитав Сандро.
Цього старий і чекав. Він хотів, щоб цікавість прокинулася в самому пацієнті, тому і не звертав уваги на нетерпіння фон Моллера.
— Третій пацієнт, який вижив після крупозного запалення легень. Інші не перенесли кризи або не дожили до неї.
— А ви багато бачили таких? - запитав Карл Іванович, почувши цей страшний і, на його думку, абсолютно смертельний діагноз.
— Та десятки зо три, мабуть, було! І друг мій покійний, адмірал Макензі, серед них, - зітхнув старий лікар.
Томас Макензі, перший командувач Чорноморською ескадрою та Севастопольським портом, фактичний засновник міста, помер тому вже одинадцять років, але й донині його загадкова смерть продовжувала розбурхувати уми людей. Подейкували, що адмірал був цілком здоровий, у ніч на Новий, 1786, рік приймав гостей, танцював з ними і навіть представлявся старою англійкою, щоб потішити дам, але опівночі раптом сказав:
— Цей рік мені померти!
За кілька днів він несподівано захворів, а десятого січня помер.
— Господи помилуй, – перелякано перехрестився Карл Іванович. Тільки зараз до нього остаточно дійшло, на якому тоненькому волоску висіла його удача.

Примітка автора: 
Історія смерті адмірала Макензі не вигадка, хоча достеменно невідомо через що він помер. Його пророцтво про власну смерть чули багато людей. Залишилися навіть письмові свідоцтва про те. На честь адмірала Макензі в Севастополі названа місцина - Макензієви гори.

***