Частина п'ята "Повернення" Розділ 3

Впорядкована Балаклавська дорога, центральна вулиця Севастополя, що починалася від площі біля пристані, залишилася позаду. До приїзду покійної імператриці її вимостили та обладнали тротуарами, вздовж яких посадили дерева. За шість років дерева виросли та перетворили вулицю на улюблене місце прогулянок городян. Тут же розташовувалися церква, будинки офіцерів, лавки та пекарні.
За містом немає ні тротуарів, ні тінистих дерев. Тут дорога на Балаклаву спекотна і вкрита жовтим пилом. В'ється вона між такими ж жовтими пагорбами, що поросли жухлою травою. Але фон Моллеру зараз не до порівнянь. Він сидить, як на голках. За годину-другу вирішиться його доля.
Балаклава невелике селище. Мешкають там переважно греки. Стефанідесів серед них, напевно, багато. Ірина, Дмитро та капуста, от і все, що знав Карл Іванович про необхідне йому сімейство. Про італійця запитувати не можна. Щоб не втік Сандро, почувши, що його шукають!
Біля села Кади-Кой фон Моллер звернув увагу на легку хмаринку жовтого пилу, що з'явилася на дорозі. Біла кобила йде риссю. Срібна збруя, жіноче сідло. Красуня! А вершниця ще гарніша: сама Єлена Сарандова, обласкана покійною Імператрицею командирша балаклавських амазонок! Маленький кокетливий капелюшок з пером і вуаллю, куртка зеленого оксамиту з золотими гудзиками, малинова спідниця, з-під якої виглядає кінчик мініатюрного черевичка. Не жінка, а картинка.

Ось такою уявив собі Єлену Сарандову штучний інтелект. Пояснити йому, що таке дамське сідло, на жаль, не вдалося. 

Схоже нинішній день підносить фон Моллеру один подарунок за іншим! Хто ж іще, як не дружина офіцера грецького батальйону берегової охорони знає всіх греків, що живуть у селищі?
Порівнявшись із вершницею, Карл Іванович зістрибнув на дорогу:
— Моя повага, Єлена Леонідівна!
Пані Сарандова простягнула руку, до ліктя затягнуту в білу лайку:
— Яким вітром, Карле Івановичу?
— Найгарніші жінки світу мешкають в Балаклаві. Побачив вас і знову переконався!
Амазонка жартівливо погрозила йому хлистиком. Хто ж не знає фон Моллера, у нього завжди одне в голові!
І сьогодні Карл Іванович пані Сарандову не розчарував:
— Чи не підкажете, люба Єлена Леонідівна, де у вашому місті мешкає фея на ім'я Ірина Стефанідес? Є у неї ще брат Дмитро та великий город з капустою. Свататися їду, а дороги не знаю.
— А капусту в посаг берете? - розреготалася Сарандова.
— Якщо більше нічого не дадуть! - розвів руками фон Моллер.
Ой, недаремно Карл Іванович сливе загрозою для всіх місцевих дівчат! До чого ж милий! А дотепник який! Розмовляти з ним – саме задоволення!
— Покажу, але на весілля покликати не забудьте! – усміхнулася Єлена Леонідівна.
— Неодмінно, рятівниця ви моя!
Якщо, звичайно, знати мене захочете після того, як усі довідаються, що берегова охорона у себе під носом зниклої людини не виявила!

Примітка автора:
Єлена Сарандова, командирша балаклавсьвих амазонок,  - історична особа. Про неї згадується в зв'язку з візитом Катерини Другої в Крим.

***

Висока кам'яна огорожа обвита виноградом. Тут же, серед виноградного листя, висить огірок. І не один! Оце так! Карл Іванович і не уявляв, що огірки можна вирощувати таким способом.
Вузькі низенькі двері в кам'яній стіні піддалися під натиском пальця. Собаки у дворі немає.
Першим, кого фон Моллер побачив, був Алессандро Лоренцині. Маестро збирав огірки, вишукуючи їх серед зеленого винограду. Помітивши Карла, він опустив у кошик зірвані плоди і випростався.
Паркан занадто високий, одразу не перестрибнути, а єдиний вихід із двору фон Моллер загороджує собою. Ці думки виразно читалися на обличчі втікача.
— Я один, – сказав Карл Іванович, попереджаючи всі можливі непорозуміння, – тебе ніхто не шукає. Милорадов поїхав.
— Задовольнився тим, що забрав мою дружину? - Сандро підійшов до лави, що стояла під мигдальним деревом, опустився на неї і витер рукавом мокре чоло. На втікачеві був той самий одяг, що він мав на кораблі, але чисто випраний і відремонтований. Ось тільки тепер одежа здавалася надто просторою для свого власника. Ноги босі, губи бліді, в очах втома. А зараз немає ще й полудня.
Стара казала, що її гість мало не помер. Напевне, вона мала рацію. Виглядав Сандро погано.
— Звідки знаєш, що забрав? — спитав Карл, сідаючи поруч.
— Здогадався. Бачив її, коли плив. Знав би, що вона на кораблі, ніколи б не стрибнув!
«Моя провина, — подумав фон Моллер, — не треба було слухати Милорадова, а дозволити їм побачитися».
— Зі мною поїдеш? - забрати Сандро Карлу Івановичу було життєво необхідно. - Тобі потрібен лікар, а мені, щоб ти засвідчив, що сам, з власної необережності, впав за борт.
— Рятуєш свого друга?
— А чого його рятувати? Він, як завжди, сухим із води вийде. Це мені стягнення загрожує. За те, що пасажира не вберіг!
— Пасажира? – здивувався Сандро. - Не в'язня?
— Про арешт ніхто не знає! Милорадов передумав.
Дивиться з підозрою, не вірить.
— Слова дворянина буде достатньо? - фон Моллер почав втрачати терпіння. Сказав же, що нічого не загрожує, то чого ще треба?
— Так, - після короткого роздуму погодився Сандро.
— То збирайся!
— А у мене нічого немає. Крім вдячності до  господарів!
Треба ж! Ще й до слів чіпляється!
Через півгодини легкий екіпаж мчав назад до Севастополя, от тільки замість Ірини Стефанідес фон Моллер віз до себе її нерозділене кохання.

***

Питання лежать грузом на серці, а запитати - язик не повертається. Як Милорадов звабив її? Силою, обманом, хитрістю? Як далеко він здатний зайти в своєму божевіллі? І як довго вона зможе протистояти йому? Фон Моллер знає те, про що Сандро може тільки здогадуватися.
Нарешті він наважився:
— Як вона, розкажи. Як перенесла все це?
Сандро мав на увазі зазіхання Милорадова і таке інше, але фон Моллер зрозумів інакше.
— Все не вірила, чекала, що тебе знайдуть. Коли не знайшли, від горя наче скам'яніла.
Так, приємного мало. Лоренцині мовчить, переживає. А чого чекав?
— Як він зміг утримати її? Чим мотивував? - Сандро хотів знати, чого ще можна очікувати від Милорадова, без цього Ніну не врятувати.
Але фон Моллер дивиться з подивом:
— Та хто ж її утримував? Сама залишилася!
Лоренцині буквально підстрибнув на сидінні:
— Як сама?! Чому? З ним?!
Ну просто венеціанський мавр, такі пристрасті! Якби Милорадов попався зараз на шляху, то, певно, роздавив би його, як муху. І не повіриш, що сам ледве дихає.
Трагедій Шекспіра розігрувати не будемо, вирішив Карл Іванович. Краще розберемося відразу.
— Чогось ти, друже мій Алессандро, не зрозумів, - глузливо промовив він. - Не з ним залишилась, а з тобою! Ти що хотів, щоби твоя дружина спокійнісінько вирушила додому, коли тебе в кайдани вбрали? Наступного дня після весілля? Де ж ти зустрічав таких жінок? Чи не знаєш їх зовсім?
Отут фон Моллер поцілив просто в тім'ячко, хоч сам і не зрозумів цього. Однак його глузування подіяло. Сандро заспокоївся. А Карл Іванович продовжив розповідь:
— Вона ж ладна була за тобою по воді бігти, ледве втримали! І за те, що годували тебе нормально, їй дякуй. Якби не Ніна Аристархівна, хто б про це думав? Не до тебе було! У нас під час бою майже весь харч пропав, а гроші всі на ремонт пішли. Хто б арештантів м'ясом пригощав? Для команди не вистачало! Вона ж сказала, що сама їсти не буде, якщо тобі не дадуть. Ось так! Милорадов, сучий син, і той змирився! А що поїхала з ним, то виходу іншого не вбачала. Він же їй якийсь там родич! Залишилась без грошей, в одній сукні, а він обіцяв додому відвезти як тільки свої справи залагодить.
— Не знайшла моїх нот.
— Про ноти не знаю, може згоріли.
— А чого  ж до Генуї не написали?
— Я сам, особисто, писав. Пану Кисельову! Батькові твоєму, вибач, не зміг. Рука не піднялася. А йому написав. Досі ні клику, ні відклику.
Відповідь Кисельова, разом із листом Гаспаро та грошима, Сандро отримав ще тиждень тому, вони прийшли на ім'я Дмитра Стефанідеса. Синьйор консул спеціально не відповідав фон Моллеру, бо знав, що Сандро живий, а в листі потрібно було збрехати. Кисельов, зрозуміло, і припустити не міг, що Ніна поїде з Милорадовим ще до того, як Сандро дасть їй знати про себе.