Частина четверта "Борисфен" Розділ 17

На Милорадова шкода дивитися, настільки жалюгідно він виглядає. Куди поділася вся його консульська пиха. Він не те щоб розкис, ні, але видно, що вражений до глибини душі. Тому і виклав усе начистоту,  тільки-но фон Моллер зажадав пояснень.
Тільки зараз до Сергія по-справжньому дійшло, що він накоїв. Ні, тепер нізащо не можна визнавати, що Лоренцині був в'язнем, бо постраждає тоді в першу чергу фон Моллер. Його і так за те, що трапилося по голівці, не погладять, а якщо довідаються, що він не встеріг ув'язненого – без роздумів віддадуть під трибунал! Краще за все записати в журналі, що Лоренцині зійшов у Стамбулі. Йому вже все одно нічим не допоможеш, а себе рятувати треба!
Карл Іванович слухав Сергія, не перебиваючи, і по виразу його обличчя неможливо було зрозуміти, що він про все це думає. Але коли почув про бортжурнал, вибухнув:
— Завжди відчував, що ти, Милорадов, - сучий син, але сам собі не вірив!
Сергій сприйняв цю образу як належне. Заслужив, нікуди не дінешся!
А фон Моллер продовжував вирувати:
— Врятувати мене вирішив? А я не потребую!
— Ну, якщо хочеш, напиши все, як було. Не буде тобі стягнення, - твердив Сергій, намагаючись його заспокоїти, - всю провину візьму на себе, нічого не приховаю!
Але фон Моллер тільки зло розсміявся.
— Авжеж! Вже допоміг один раз. Петрові! Все життя йому поламав! А я і без тебе впорався, сиджу в багнюці по самі вуха!
Сергій подивився на нього з подивом. 
— До чого тут Петро?
— Що, не пам'ятаєш? Чи не знаєш, що Петька після того, як ти з даху злетів, три тижні на гауптвахті відсидів?! А потім замість лінкора “Амстердам” пішов гардемарином на якесь діряве корито! "Мінерви" своєю кров'ю у війні з турками домагався! А Настю Ізотову за нього не віддали, бо не побажали відпускати з дому в Крим, до біса на паски!
Сергій ні про що таке не знав, якось не спадало на думку поцікавитися, чому Петро опинився на Чорному морі. А про Настю Ізотову, наречену його, і зовсім з виду випустив, думав, у них ще тоді, в юності, не склалося.
— Знаєш, Милорадов, що я зрозумів? Скрізь, де ти з'являєшся, все летить у тартарари! В італійця, навіщо вчепився? Не захоплював він бриг! На будь-якому суді, під присягою засвідчу!
Фон Моллер, на якого Сергій завжди дивився трохи зверхньо, ​​у своєму справедливому гніві викликав не просто повагу. Сергій раптово відчув, що може втратити безкорисливу дружбу цієї людини, і злякався.
— Не хотів я  вбивати його, Карле, повір! Налякати хотів, так, але не більше! Хто ж думав, що він одразу на дно піде?
Дійсно, Сергієві і на думку не спадало, що Лоренцині не вміє плавати. Але що тоді змусило його стрибнути за борт у той час, коли йому нічого вже не загрожувало?
— Що змусило? – фон Моллер глянув на Милорадова так, ніби перед ним була не тямуща дитина. – А що змушує нас усіх робити дурниці? Не знаєш?
У Карла Івановича була своя історія, знати яку Милорадову не належало, але Лоренцині фон Моллер розумів. Сам колись накоїв справ. Досі розгрібає.
Карл Іванович відкрив бортовий журнал, вмочив перо у чорнильницю і наприкінці недописаного рядка поставив жирну крапку. Потім узяв чистий листок і почав складати рапорт про подію. Сумнівно, що генуезець не вміє плавати. Та й пірнати він повинен краще за інших, не всякий моряк має такі треновані легені як професійний співак. Тож, може, і не примарився Ніні Аристархівні голос чоловіка, хоча ніхто, окрім неї, його і не чув.
Закінчивши писати, Карл Іванович звів очі до образів, які, як і належало, були в кожній каюті:
— Допоможи, - попросив він Бога. - Випливе, пити кину!
Через годину після того, як "Борисфен" став на якірну стоянку, в точку, вказану фон Моллером, вирушили три вітрильні човни. Вони до вечора шукали пасажира, який випадково впав з борту "Борисфена", але, на жаль, повернулися ні з чим.

***

Повільно світлішає небо. Навколо – лише хвилі. Маяк ще видно, але Сандро орієнтується вже не на нього. Мис, на якому горить рятівний вогник, добре помітний. Він далеко, набагато далі, ніж здавалося вночі, але Сандро вперто пливе. Можливо, надвечір досягне берега, сили в нього є.
Шовк сорочки, хоч і тонкий, прилипає до шкіри, заважає рухам. Добре, що штани не замшеві, а зі звичайного сукна – у такій ситуації немає нічого гіршого за розмочену замшу. В одязі плисти важко, але позбавлятися його в жодному разі не можна. Без штанів ти надто легка здобич для берегової охорони.
Червоний край сонця піднімається над берегом. Скоріше б! Сандро вже довго у воді. Він давно усвідомив свою помилку. Чорне море – не Лігурійське. Тут холодно.
Якби таке сталося біля Генуї, його давно вже підібрало б якесь судно. А тут – нікого. Пустельні береги, пустельне море. Надія тільки на Божу допомогу. Але Сандро не знає, чого йому більше хочеться - якнайшвидше відчути під ногами твердий ґрунт чи надійніше сховатися від переслідування. У тому, що Милорадов його шукатиме, він сумніву не має. А попастися не можна. Опинившись у в'язниці, неможливо визволити Ніну. Сандро був упевнений, що Милорадов і її на кораблі затримав силою.
Холод заважає рухатися. Плисти все важче, а берег не наближається. Пресвята Діва! Мені не вистачає сил!
Вкрадлива думка з'являється в голові. Ти прожив яскраве життя, досяг, чого бажав, ти вперше в житті нікому нічого не винен. Між тобою та батьком більше немає непорозумінь, твоя дочка подорослішала. Можливо, вона і є те саме, ласкаве і слухняне дитя, яке необхідне Гаспаро. Більше нічого не хочеться, тільки відпочити та зігрітися. Все забути. Позбутися хвилювання.
Сандро лягає на воду. Так трохи тепліше. Потрібно відпочити... недовго подрімати. Але він відразу починає захлинатися і з переляку прокидається. Диявольська спокуса розсипається.
Ти винен! Заборгував собі і Ніні! Завинив своєму коханню!
Широкі помахи рук. Сандро знову пливе до мису Херсонес. Попереду вітрило. Човен занадто малий, щоб бути військовим. На ньому немає жодних вимпелів чи сигнальних прапорців. Рибалки! Дякую тобі, Боже! Ти не залишаєш мене!
За чверть години перед тим, як човни, спрямовані фон Моллером, прибули у вказане місце, Сандро підібрала шаланда з Балаклави.