Частина четверта "Борисфен" Розділ 13

Ні! Ніна вирушила зовсім не на Альбатрос. Коли їй не дозволили поговорити з Сандро, вона пішла прямісінько до Милорадова і зажадала шлюпку.
— Я їду на “Мінерву”, пане консуле, і шукатиму там захисту!
Звичайно, він не збирався виконувати її прохання, про що і повідомив з посмішкою.
— В такому разі я піду пішки! - заявила вона і рішучим кроком попрямувала до борту.
Вираз обличчя у неї при цьому був той самий, що й тоді коли вона кинула на підлогу чашку з опієм.
Вона зробить це! Вона може!
— Тримайте її! - Голос Сергія зірвався на фальцет, настільки він перелякався.
Якийсь матрос спробував перегородити Ніні дорогу, та вона не зупинилася, а торкатися її служивий побоявся. Шляхетна ж пані, гріха не оберешся!
— Шлюпку! Шлюпку на воду! - У пана консула не витримали нерви.
— Зі мною поїде Харитон, - обернулася вона.

***

Капітан Енріко Розетті і Марія Лоренцині.

Енріко міг спостерігати тільки за початком бою, але й те, що він бачив, здалося йому неймовірно жорстоким. Росіянам було байдуже чи виживуть їхні люди, що потрапили в полон, чи вціліє корабель. Головне – не прогаяти піратів. Коли "Борисфен" повернувся на стоянку, Енріко не впізнав російський бриг. На те, що там всередині хтось залишився цілим, надії практично не було.
Шлюпка, яку Енріко  відправив за відомостями про синьйора Лоренцині, повернулася ні з чим. Джанні не те що на корабель, навіть близько не підпустили.
Сонце піднялося вже доволі високо, коли з капітанської каюти долинув гучний стукіт. Синьйорина колотила ногою у двері. Енріко геть забув, що сам зачинив її в каюті.
— Капітане, це ви мене замкнули? – Мара обурено накинулася на нього. Вона не сподівалася, що він першим увійде до неї, і квапливо, ногою,  задвинула під ліжко нічну вазу. - Хіба я ваша бранка?
У своїх мріях Мара встигла відлетіти за обрій. Може, Енріко викрав її щоб таємно повінчатися на якомусь острові? Треба буде трохи помучити його, поплакати про людське око, а потім погодитися. Потім вони повернуться до Генуї, впадуть перед Сандро на коліна і проситимуть благословити їх. Ох, як же  це буде романтично! Сандро, звісно, ​​простить їх, він завжди її прощає.
— Перепрошую, синьйорино, я зробив це за звичкою, а потім забув. Зрозуміло, ви не бранка. Ви тут господиня.
Фу, як нудно! Він вже зовсім дорослий. От Оскар би її відразу зрозумів! Але Енріко набагато гарніший за Оскара. Він такий мужній!
— А де мій батько?
Цього питання Енріко боявся.
— Вчора ввечері вони з синьйорою вирушили на "Борисфен".
Але Мара не може дослухати до кінця, їй хочеться отримати відповіді на всі свої запитання одразу:
— А що, вночі була гроза? А тепер знову сонце?
Господи, як сказати цій чарівній наївній дитині, що її батька та мачухи, можливо, вже немає в живих?! А не сказати також не можна. Вона, як тільки вийде з каюти, побачить понівечений бриг.
— Синьйорина Мара, - почав Енріко. – Вночі не було грози. В порту був бій. Ваш корабель захопили пірати.
Наче вітерець промчав каютою. Грюкнули двері. Енріко наздогнав Мару вже біля краю борту, біля самих поручнів. На всі очі вона дивилася на страшну картину. Обличчя бліде, пальці стискають різьблені перила. Він вважав її наївною дитиною? Як давно це було!
— Маріє, ми ще нічого не знаємо. Зараз я поїду на російський корвет і спробую все з'ясувати.
Вона обернулася. Погляд серйозний, губи суворо стиснуті. Зовсім як у  її батька вчора в храмі.
— Я поїду з вами, синьйоре капітане. Які б не були звістки, дочекатися їх тут мені буде важче, ніж вислухати там.
Цього разу для капітана "Альбатроса" з "Мінерви" спустили трап, але, на жаль, нічим не змогли допомогти. І своїх втрат ще до ладу не знали.
— Як тільки дізнаємось, повідомимо, – пообіцяв російський капітан.
Але цього не знадобилося. До корвету підійшла шлюпка із синьйорою Лоренцині. Від Ніни Мара дізналася, що її батько живий.

***

Чомусь Сергій не мав сумніву, що фон Моллер, головний “захисник”, не кинеться нині на виручку пасажирці. Карла Івановича в рукопашній зачепили шаблею по стегні. Так що тепер його, точно, штопають у лазареті, а у якості знеболювального налили улюблених ліків. Після такого лікування він до завтра спатиме!
Але те, що замість фон Моллера на “Борисфен” з'явиться сам Маліков, для Сергія виявилося несподіванкою. Разом з ним і графинею на бриг прибув ще один генуезець, той самий, що взявся невідомо звідки, і дівчисько Лоренцині.
Для початку Петро Лаврентійович вирішив поговорити зі своїм другом віч-на-віч. Вони відійшли у бік, де їх ніхто не міг чути, а грюкання інструментів не було настільки сильним, щоб перешкодити розмові.
— Звинувачення, яке ти висуваєш чоловікові Ніни Аристархівни, досить серйозне, - почав Маліков. Сергія буквально пересмикнуло від цих слів, але він промовчав. - Сподіваюся, у тебе є вагомі причини для арешту, а не просто бажання провчити суперника!
— Безумовно, Петре, – відповів Сергій. - Я впевнений, що саме Лоренцині організував напад, і я збираюся це довести!
— Добре, якщо це тобі вдасться, бо інакше ти ризикуєш кар'єрою. Адже він, як мені відомо, не підписував присяги на вірність імператору!
Сергій розумів, що саме Маліков має на увазі. Лоренцині, на відміну корсиканців, не завербований, а пасажир. Він підданий іншої держави. Якщо докази його участі у піратському нападі будуть недостатньо переконливими, судді шукатимуть іншого цапа-відбувайла. І зрозуміло, кого знайдуть! Дипломата, який не впорався зі своїми обов'язками! Після цього опала неминуча. Сергієві доведеться розпрощатися з дипломатичною кар'єрою і до кінця своїх днів поховати себе в сільській глушині.
— Весь день він провів із фон Моллером, - продовжував Маліков, - повернувся на Борисфен теж разом з Карлом, коли бриг вже був захоплений. Навіщо повернувся, питається? Чи не простіше було сидіти осторонь і вичікувати, чим все закінчиться? Адже він знав про “Мінерву”! Та й на сполох, як ти пам'ятаєш, генуезці почали бити не через те, що наш бриг захопили, а тому, що їхній Лоренцині попався.
У цьому була доля істини. Але Сергій знав також і те, що на святі шовководів можна було легко з'ясувати, що потрібно російським дипломатам, а потім використати їхню потребу у власних цілях. А щодо всього іншого, то, може, просто розуму не вистачило довести справу до кінця?
— Я б на це не розраховував, – сказав Маліков.
Він не впізнавав свого приятеля. Зрозуміло, що в  Сергієвій души зараз говорять образа та ревнощі, але щоб розум і дипломатичну хватку через це втрачати? З якого це часу він воліє недооцінювати противника?
Хоча, чорт його знає! Занадто багато неясностей у цій справі. Навіщо плисти на необлаштованому судні, з купою брудних колоністів, якщо твоєму батькові належить розкішна бригантина, і вона рухається у тому ж напрямку? То може й не втрачає Сергій хватку.
Зійшлися на компромісі, який дався Милорадову надзвичайно важко: Лоренцині залишиться під вартою до суду, кайданів знімати не будуть, але від корсиканців його ізолюють. А щоб прохання Ніни Аристархівни задовольнити, дозволять їй і падчерці побачення з заарештованим, у присутності Сергія Андрійовича, Петра Лаврентійовича та капітана “Альбатроса”, якщо той теж цього хоче. Але щоб говорили тільки французькою!