Частина четверта "Борисфен" Розділ 2

Бриг “Борисфен” не був військовим кораблем у повному  розумінні цього слова. Він ніколи не брав участі в битвах, та й не для цього призначався. Але й до цивільних він не відносився. Бриг використовували для поштових та вантажних перевезень вздовж чорноморського узбережжя. А який вантаж буває під час війни і одразу після неї? Переважно військовий. Рейс до Генуї за дипломатом і колоністами був першим далеким і по-справжньому мирним рейсом "Борисфена".
Кожне судно, що базувалося в Севастополі, було неодмінно озброєне, незалежно від того, які завдання воно виконувало. Бригу покладалося мати на борту, як мінімум, шістнадцять гармат. Вони у "Борисфена" були.
Була і команда, здатна обслужити гармати. Матроси, яких привезли до Севастополя з Миколаєва та Херсона, та командний склад з Балтики. З командного складу морськими офіцерами були лише двоє: немолодий вже капітан Тихонов та його помічник, Карл Іванович фон Моллер, з яким у капітана клопоту було більше ніж з усією  командою разом взятою.
Оскільки «Борисфен» не призначався для перевезення пасажирів, він був обладнаний лише чотирма каютами, одну з яких займав капітан, другу відвели Милорадову, ще одну віддали дамам, а останню, найменшу, поділили між собою Сандро та фон Моллер.

***

Виходити під час подорожі з каюти і спілкуватися з попутниками у Сергія Андрійовича наміру не було. Принаймні ніхто з пасажирів “Борисфена” його не бачив протягом більшої частини шляху. Сандро з Ніною теж не відчували особливого бажання зустрічатися з Сергієм, а Мара і поготів! Єдиним, хто у ці дні відвідував Милорадова, був помічник капітана Карл Іванович фон Моллер.

Карл Іванович фон Моллер, морський офіцер.

Фон Моллер належав до знаменитої німецької фамілії, яка  з діда-прадіда поставляла на флот морських офіцерів. Був Карл Іванович особистістю досить відомою у Петербурзі ще й тому, що мав скандальну репутацію бабія та дуелянта. За ці гріхи, а ще за поклоніння Бахусу, його розжалували до нинішнього становища і заслали на Чорноморський флот.  Однак,  навіть цей крутий захід не вплинув на його характер.
Сергій Андрійович знався з фон Моллером ще з часів навчання у військово-морському корпусі. Хоч Карл і був  значно молодшим за Сергія,  жили  вони в одній казармі.
 Отож щовечора, здавши вахту, Карл Іванович прихоплював пляшечку з власних запасів і йшов до Сергія.
— Кинь, друже, не скигли, - втішав він товариша, розливаючи вино по бокалах. – Жодна баба не варта наших сліз. Випий-он краще!
І Сергій пив. Однієї пляшки ніколи не вистачало. Тим більше, що фон Моллера, цю прірву, було не наздогнати. Незабаром Харитона посилали за другою, інколи навіть за третьою. Закінчувалося це лише тоді, коли Сергій валився на койку непритомний. Тоді Карл Іванович на нетвердих ногах йшов до себе. Вранці він з'являвся в кают-компанії свіженький, елегантний, поголений до блиску, напахчений одеколоном. А Сергій цілий ранок вив від головного болю, накривши голову подушкою. Втім, подушка мало чим допомагала. Звуки, що долинали із зовнішнього світу, аж ніяк не могли сприяти зціленню або хоча б забуттю.
Тільки-но сходило сонце, з каюти Лоренцині доносилися гами та вокальні вправи. Нескінченні "до-ре-мі ...", то тихі, то на повний голос, могли б звести з розуму кого завгодно. Вечорами у кают-компанії дзвеніла гітара, що належала фон Моллеру. Італійські та австрійські пісні, змінюючи одна одну, лунали під вітрилами.
— Ох, як же добре співає, паскудник! – п'яно захоплювався Карл Іванович. А Сергієві хотілося застрелитись.
Порятунку не було. Голос ненависного італійця переслідував його навіть уві сні. А тут ще фон Моллер підливав масла у вогонь:
— Жінки всі на цю справу ласі! Тому і гітару тримаю. Тут все одно, що кріпачка, що імператриця, всі слабкі в цій частині. Єлисавету, дщерь Петрову, Розумовський чим взяв? Голосом своїм солодким! Теж був, як і цей… тенор!
Останнє слово він вимовив з особливим смаком, наче вилаявся, але не тому, що ненавидів чоловічі голоси, а виключно через свою хмільну задиркуватість. Насправді Карл фон Моллер був людиною доброю та справедливою. В ситуації, що склалася, він співчував усім трьом сторонам трикутника.
Майже втративши глузд від вина та ревнощів Сергій зі сльозами на очах благав свого товариша:
— Зроби ласку, Карлушо! Вдави його, гада, вночі!
На що фон Моллер відповідав, сприймаючи  все за п'яний гумор:
— Ні, Сергійку, ти з мене ката не роби. Тобі треба, ти й дави!
Карл був упевнений, що робить добру справу і невдовзі його старий товариш, оговтається від удару та з честю вийде із незручного становища.

***

Думка про те, що варто було б зайнятися іншими справами, відвідувала Сергія вкрай рідко. Не до колоністів йому зараз було. У проміжку між своїми шаленими пиятиками він велів не випускати корсиканців з трюму аж до самого Стамбула. Нічого з ними не станеться. Не повиздихають без свіжого повітря за тиждень.
Подібний наказ консула - представника його імператорської величності - капітан Тихонов міг сприйняти лише з радістю. Адже не пани у них в трюмі їдуть. Бидло! Чорні, кудлаті, дикі... Мало того, що все судно зсередини загадили, місяць не відмиєш, то їх ще й на палубу? Якби він, капітан, мав волю, то й у Стамбулі їх не випускав би. Ілля Тимофійович не звертав уваги на крики і стукіт, що доносилися з трюму. Що, умови не ті? Он, по Дунаю везуть колоністів, кого такі дрібниці турбують? А там же  і жінки, і діти. Буває шляху не витримують, помирають, та хто ж їм винен? Сиділи б удома.
І тільки один п'яний фон Моллер, зі своєю дурнуватою німецькою сентиментальністю, жалів корсиканців:
— Люди все ж таки! Хоч і бидло, а живі душі. Шкода!
“Дивні люди, - думав Сандро, спостерігаючи цю картину, - з власними колоністами, які на них же працювати будуть, гірше, ніж зі скотиною поводяться. Ну, чого варто кришку люка відкинути? Наче повітря шкодують”. При цьому годували колоністів добре, ​​ні солонини, ні інших продуктів не обмежуючи.
Він з нетерпінням чекав прибуття до Стамбулу. Відразу після вінчання вони покинуть цей корабель, пересядуть на інший. Будь-який, але не цей, подалі від колоністів і, головне, від Милорадова.