Частина третя “Сандро” Розділ 17

У конторі, що  знаходилась неподалік порту, було шумно. У великому приміщенні, через яке треба було пройти, щоб потрапити до кабінету батька, юрмилися вантажники, снували клерки, три писаря щось старанно переписували, не звертаючи ні на кого уваги. Ніхто з цих людей Сандро не знав, отже повернення блудного сина фанфарами не супроводжувалося.
Біля самих дверей йому несподівано перегородив дорогу молодий прикажчик:
— Вибачте, синьйоре, в кабінет не можна. Дон Гаспаро зайнятий з синьйором Ломмі, навіть мене туди не допускають, а я ж – помічник рахівника.
Ось із Ломмі Сандро був  добре знайомий, той уже років із тридцять був бухгалтером у Гаспаро.
— Давайте домовимося, - запропонував Сандро, - якщо Гаспаро та Ломмі протягом п'яти хвилин викинуть мене з кабінету, я присягнусь, що більше ніколи в житті не переступлю цього порога.
— Не маю сумніву, що так і буде, - відповів страж, але відступив убік. Чому б не розважитись, якщо відвідувач сам наривається на неприємності?
Проте, на подив прикажчика, за хвилину з кабінету вилетів зовсім не нахабний візитер, а сам синьйор Ломмі. Обличчя бухгалтера вкривали червоні плями. Він замахав руками, відганяючи помічника від дверей, а потім сів за стіл і довго не міг знайти олівця, хоча той  був, як і завжди, у нього за вухом.
— Я схожий на привида? - спитав Сандро, коли бухгалтер поспішно ретирувався, прихопивши свої гросбухи.
— До певної міри, - відповів дон Гаспаро, вказуючи синові на крісло, з якого щойно вискочив Ломмі. - Ніхто вже на тебе не чекав. Крім мене, мабуть.
Сандро мовчки сів. Батько не вимагав дотримання ритуалу. Все вирішилося,  тільки-но син з'явився на порозі. Так бувало завжди. Гаспаро знав, що, не визнавши своєї провини, Алессандро б не прийшов, а якщо вже з'явився, то це йому чогось коштувало. Однак на віру старий ніколи нічого не брав і зараз побажав переконатись, що його умова виконана.
— Як там Лідія? - запитав він.
Син знизав плечима:
— Як завжди. Неперевершена навіть у таку рань. Я сказав їй, що їду з міста, але сліз не дочекався.
— А куди ти їдеш?
— В Росію.
— Надовго?
— Новий сезон збираюсь розпочати у Мілані.
У дона Гаспаро відлягло від серця. Мілан теж не близько, але все ж таки це не Росія.
— Тобі, мабуть, потрібні гроші?
— Ні!
По тому, як стиснулися довгі пальці Сандро з ідеально відполірованими нігтями, дон Гаспаро зрозумів, що син дуже не задоволений цим питанням.
— А ще які у тебе плани? – поспішив запитати він.
— Збираюся одружитися.
Гаспаро не прокоментував це одкровення, не запитав навіть, хто наречена Алессандро. Натомість він повернувся до сина спиною, відкрив сейф, і почав витягувати з нього бухгалтерські книги, документи та різні папери.
— Куди ж воно поділося, - бурмотів він при цьому, - бачив же зовсім недавно!
Нарешті він знайшов те, що шукав, витяг з глибини сейфа запилену оксамитову коробочку і простягнув її синові:
— Ось, візьми. Кільце для твоєї майбутньої дружини.
У коробочці лежав перстень з діамантом такої величини, який Алессандро бачити ще не доводилось.
— Колись я купив його для твоєї матері, але не встиг їй навіть показати, – зітхнув дон Гаспаро. - Для твоєї нареченої воно, напевне, буде трохи завеликим, але будь-який ювелір легко виправить цей недолік.
— Дякую, тату, - пробурмотів Сандро. Він був спантеличений. Гаспаро не віддав такий діамант Лідії! Що б це означало? - Чи можу я у вас запитати?
— Слухаю тебе, Алессандро, - охоче відгукнувся батько.
— Від чого померла моя мати?
Сандро пам'ятав, що ще вранці вона була абсолютно здоровою, надвечір - важко хворою, а наступного дня померла, не приходячи до тями.
— Розумієш, Сандро, поки ти був маленьким, вона не хотіла мати інших дітей. Ти, такий розумний і талановитий, цілком задовольняв усі її бажання. Але одного разу вона злякалася.
— Що я виросту і втрачу голос?
— Так, що ти виростеш.
Тепер Сандро починав розуміти, а дон Гаспаро продовжував:
— Вона була вагітна. Лікар сказав, що дитина розташувалася неправильно, не там, де треба. Це її і згубило.
— А моя дружина померла від родильної гарячки… - пробурмотів Сандро. З'ясувалося, що у них з Гаспаро було  набагато більше спільного, ніж здавалося на перший погляд.
— Зате ти маєш чудову дочку! Та й мені, як я тепер розумію, скаржитися нема на що!
Ця завуальована похвала була єдиною, яку Сандро коли-небудь чув від свого батька, але й вона далася Гаспаро насилу. Він знову відвернувся від сина і почав складати в сейф папери, які перед цим витяг. Потім поклав на стіл полотнянй мішечок, у якому зазвичай зберігають готівку, і сказав:
— Тут сто сімдесят дукатів. Більше я сьогодні не маю. Прошу, візьми це в подарунок, якщо не для себе, то для Марії. Будь ласка.
Це був єдиний спосіб в який Гаспаро міг висловити свою любов до них. Інакше він не вмів. Як можна було відмовитися?
— Дякую, батьку, — сказав Сандро, підводячись.
Дон Гаспаро провів його через галасливу контору аж до виходу, а на прощання сказав:
— Кланяйся своїй нареченій. І передай, будь ласка: якщо вона все ж таки надумає продавати палаццо, я із задоволенням куплю його для свого сина!
— Спасибі, тату, – засміявся Сандро. Виявляється, від старого нічого не втаїш! - Я перекажу їй, але не виключаю, що вона забажає подарувати мені палаццо в обмін на це кільце.
"Або віддати просто так", - подумав дон Гаспаро. У своєму житті він не зустрічав жінки більш безкорисливої, ніж синьйора Милорадова.
Сандро попрощався з батьком і поспішив в порт. Благо йти було недалеко. До полудня залишалося трохи більше години.

***

Жінка, що блукає на самоті по корабельній пристані, мимоволі привертає увагу чоловіків. Ніна йшла і не помічала, що їй кланяються добре одягнені синьйори, проводжають зацікавленими поглядами вантажники та відверто розглядають рибалки. До неї підскочив малолітній продавець солодощів, та і його вона не помітила. Вона шукала Сандро.
Її увагу привернув дзвінкоголосий хлопчик, який, стоячи під великим деревом, чи не єдиним у цій частині порту, співав щось дуже знайоме. Та це ж Моцарт! Арія Керубіно! Ніна зупинилася під квітучою магнолією, заслухалася. На жаль, більше нічиєї уваги вуличний співак не привернув. Всі поспішали у своїх справах, ніхто не хотів відволікатися на таку звичайну річ, як голосистий хлопчисько. У капелюсі, що лежав на землі, було порожньо.
Співак, виявивши, що у нього з'явилася публіка, старався щосили. Як тільки арія скінчилася, він одразу завів  нову мелодію.
Це була та сама пісня, що співав Сандро на святі шовководів. Тепер Ніна могла дати голову на відсіч, що це він її написав. Його манера, його душа, його музика!
І його голос:
— Скажи, будь ласка, чому ти ще не на кораблі?
— Сандро, любий, не бери грошей з посагу! – кинулась Ніна до нього. – Я не хочу нікуди їхати! Давай залишимося вдома і повінчаємося якнайшвидше. Я не хочу більше чекати!
Вона стала плутано пояснювати йому, чому не можна обділяти Мару, а під кінець висловила свій найголовніший аргумент, який, як їй здавалося, задовольняв усіх:
— Можна відкласти подорож на наступний рік. Коли будуть гроші.
Як Сандро і припускав, вона і гадки не мала про той “подарунок”, що він знайшов у себе вдома.
— Гроші вже є, - він нарешті зміг вставити слово, - вчора мені заплатили за роботу. Я хотів тобі сказати, але не застав вдома. А відкласти поїздку ми не можемо, потім діти не пустять!
Ніна спалахнула, коли до неї дійшов сенс останніх слів, і засоромилась, що сама про це не подумала. Діти! Звичайно ж! Дійсно, подорож відкладати не можна. Сандро добре знає, про що говорить, адже він уже через це проходив!
— А як же вінчання? – розгублено спитала вона. - Нам не встигнути до відплиття!
Хлопчисько закінчив співати і тепер стояв поруч із Сандро, тримаючи перед собою капелюха, який був йому явно завеликий.
— Скажи мені, друже, хто написав ту пісню, що ти зараз співав? - запитала Ніна.
— Ніхто, синьйоро, - відповів хлопчик, - вона народна, у нас всі її співають.
— А попередню, “Серце хвилює”?
— Теж ніхто. Я лише народні пісні знаю.
— Ось як… - задумливо промовив Сандро, опускаючи в капелюх золотий дукат.
Хлопчик помчав геть із радісним сміхом. Він, напевно, ще ніколи так багато не заробляв.
— Вітаю вас, маестро, - тихо сказала Ніна, - ви потрапили до чудової компанії.
В подяку за ці слова він поцілував їй руку і сказав:
— Ходімо, синьйоро. Ні ви, ні я не хочемо чекати, але доведеться. До Стамбула!
Стамбул був єдиним портом, в який “Борисфен” мав зайти по дорозі до Севастополя.