Велика справа міські плітки! Прем'єра “Чарівної флейти” зібрала аншлаг.
Глядачі не знають чого чекати. Алессандро Лоренцині надто помітна особистість. Багато хто пам'ятає його ще дитиною, і всі хочуть дізнатися, на що він здатний тепер. Серйозне випробування, але Сандро воно не лякає.
“Гадаєте, сьогодні я гратиму для вас? - думає він. - Ні. Я гратиму вами, вашими серцями. Якщо мені це вдасться, ви не скоро забудете цей вечір”.
Звичне збудження охопило Сандро, як тільки він переступив поріг своєї вбиральні. Калейдоскоп думок, нот, віршів звично закрутив його, ніби не рік тому, а лише вчора він покинув підмостки. Все це так добре знайоме і так чарівно нове.
Мара в новому оксамитовому платті. Сьогодні для неї хвилююче свято, після прем'єри, на прийомі, вона вперше супроводжуватиме батька у якості дами.
Гаспаро та Лідія у своїй ложі. Оце несподіванка!
Джованні збуджений до краю. Він, як і раніше, боїться, що австрійська опера буде погано сприйнята італійською публікою.
Флора - перелякана і тому принишкла. Невідомо кого вона боїться більше, Моретто, чи публіки. У разі чого, Джованні вона, може, і вмовить, - він, здається, дійсно кохає її, - а от від гніву публіки її ніщо не спасе. Глядачі, що сидять у залі, відчувають найменший промах та відзначають будь-який успіх. Італійська публіка має те, чого не зустрінеш більше ніде у світі, - особливе тонке чуття. Те, що, власне, і робить із неї італійську публіку. Її не проведеш. Все буде добре, Флора, головне, не відвертайся від глядачів і не заважай мені робити свою справу.
Увертюра, завіса ...
Безмежне море почуттів клекоче в грудях, і виплеснути його можна тільки так, з музикою. При цьому розум повинен залишатися холодним, бо інакше ти нікого не переконаєш, що ти не Сандро Лоренцині, а Таміно, казковий принц.
О, моя Паміна з дивним світлим волоссям і бездонними синіми очима! Заради тебе я готовий пройти через будь-які тортури, витримати випробування мовчанням і (о, чорт забирай!) навіть вибачитися перед Гаспаро. Якщо це тільки допоможе мені назвати тебе своєю!
Мара щось збуджено розповідає Сандро в антракті, наливаючи йому теплий, в жодному разі не гарячий, чай. Але Таміно її не чує. Його Паміни тут немає. А він думає лише про неї.
Ще п'ять разів прозвучить увертюра, п'ять разів підніметься завіса, перш ніж тобі, кохана моя, доведеться зробити вибір. Або ти залишишся у своєму казковому замку, у владі Цариці Ночі, або поїдеш зі мною в Мілан.
Рука Флори тремтить у руці Таміно. Так, вона не справжня Паміна, але майже повірила, що Сандро у неї закоханий. А зал у цьому повністю переконаний. Він вибухає оваціями.
А ти, Джованні, сумнівався у Моцарті!
Ось так штучний інтелект уявив собі прем'єру "Чарівної флейти" в театрі 18 століття.
Примітка автора:
Рекомендую всім зацікавленим прослухати увертюру до "Чарівної флейти". Ця музика звучить цілком сучасно, особливо при поєднанні симфонічного оркестру з рок-інструментами.
***
Вже розвиднілося, коли Алессандро, тягнучи за собою ледь живу від втоми дочку, дістався додому. Прийом після прем'єри взагалі виснажлива справа, а для дівчат, які звикли засинати з курами, це суцільні тортури.
Позіхаючи на весь рот, Мара вирушила до своєї кімнати, а Сандро прихопив кошик з квітами, принесений з театру, і вийшов надвір. Він віднесе ці квіти на могилу матері. Адже саме їй він здебільшого завдячує своїм сьогоднішнім успіхом. До того ж, матусі було б, безперечно, приємно отримати квіти від дона Гаспаро! Це був той самий кошик, що надіслали синьйору прем'єру батько з Лідією.
На цвинтарі, як завжди, нікого.
Де ж ви, молода вдова російського консула? Ви займаєтеся чим завгодно, - пишете музику, вишиваєте картини, цілуєтесь зі своїм маестро, - а от про покійного чоловіка геть забули! Яке ж неподобство, адже я прийшов сюди саме заради того, щоб побачити вас!
Сандро сів на лавку в ніші гробниці, витягнув ноги і втомлено заплющив очі. Сонце ще ховалося за горами, квітучі трави наповнювали повітря особливим ароматом, птахи тільки починали прокидатися. Господи, як же добре! Жодної музики! Така тиша та спокій!
Прокинувся він бо хтось трусив його за плечі.
— Сандро, любий, вставай швидше! Зараз почнеться гроза, і ти змокнеш до нитки!
Бездонні очі Паміни сповнені любові та тривоги.
— Ніно! Що ти тут робиш?
Дурне питання, яке можна було поставити лише спросонок. Адже він уже не в театрі!
Сонце так і не з'явилося. Усе небо вкривали низькі темні хмари. Потужні пориви вітру розгойдували дерева, пригинали трави до землі. Оманлива тиша була тільки тут, у ніші. Хіба це гроза? Це буря!
— Біжимо до церкви! – крикнула Ніна.
Та де! Хіба встигнути? Перші краплини дощу вже впали на доріжку.
— Швидше, сюди, – Сандро потягнув Ніну на схил, до старої каплиці із забитим дошками входом. Відсунувши кілька дощок, він пропустив жінку вперед, і сам проник слідом за нею.
Палкий поцілунок ознаменував порятунок від дощу.
Сандро був одягнений у шикарний чорний камзол, білий атласний жилет та сорочку з найтоншим фландрійським мереживом. Краватка заколота дорогою діамантовою булавкою, на правій руці – перстень з сапфіром. Маестро не впізнати! Від нього пахне одеколоном та трохи вином. Його волосся більше не розсипається неслухняними хвилями, приборкати які може тільки капелюх, воно гладко зачесане і вкрите французькою помадою. Тільки руки все ті ж, обіймають так само солодко, міцно притискають до гарячого спраглого тіла.
Ці відверто жадібні обійми і втішили Ніну і трохи збентежили.
— Ну, скажи мені скоріше, як все пройшло? - поспішила запитати вона. Насправді Ніна вже знала все від Антонели, але хотіла почути ще й від Сандро.
— Чудово, - відповів він. – всі відразу згадали Сандро Лоренцині та захотіли отримати його у власність замість музичної скриньки.
— І що? – розчаровано перепитала вона. - Це все?
— Так, – підтвердив він. - А хіба цього мало? У найближчі два місяці – жодної вільної хвилини. П’ять спектаклів, благодійний концерт на користь дитячого будинку Фієско, сім виступів тут, у Генуї, три в Пармі і, нарешті, двадцять п’ятого травня весілля, не пам’ятаю вже чиє, в Турині.
— А потім?
— Потім їду в Мілан. Я був там минулої осені. Але це ще не скоро. З наступного сезону.
В цьому житті не було місця для неї! Він більше не належав собі.
— Що трапилося? – стривожено спитав Сандро, заглядаючи Ніні в обличчя. – Тобі не подобається Мілан? Може, ти хочеш у Париж?
— Хіба це я маю обирати?
— Звичайно! Мені більше підходить Мілан, там новий театр, він дуже хороший, але я готовий поступитися заради майбутнього сімейного щастя.
— Сімейного щастя? – ніби луна під склепінням каплиці повторила його слова.
— Ти передумала? Чи забула?
Ніна нічого не могла відповісти. Її серце билося з неймовірною силою, удари його дзвонами віддавалися у вухах, губи тремтіли. Якби Сандро не притискав її до себе так міцно, вона, напевне, впала би.
— Ми ж збиралися завести спільних дітей! – нагадав він.
Ніна змогла лише мовчки кивнути. Вона завжди знала, що рано чи пізно він повернеться до цієї розмови.
— Так ось, я знаю для цього лише один спосіб. Ти маєш стати моєю дружиною. Вирішуй. У тебе є два місяці.
— Два місяці? – розгублено перепитала вона. - Але я не встигну…
Бажання відвідати рідні місця, пробуджене вчора Сергієм, не давало Ніні спокою всю ніч. Ох, як же їй хотілося побачити дядька та тітку, поговорити з кузинами, подивитися на племінників! Один лише раз, перед тим, як відповісти Сандро згодою…
— Чого не встигнеш, кохання моє? – ніжно допитувався він.
— Сандро, дозволь мені з'їздити додому, а потім дати тобі відповідь. У мене є дядько та тітка, кузини, з якими я виросла. Я не бачила їх п'ятнадцять років! Сергій Андрійович повертається до Росії першого червня. Я можу поїхати з ним, погостювати трохи у рідні, а назад найняти собі супутника.
У неї майже вся ніч пішла на обмірковування цього плану. Антонела, почувши його, була невимовно рада. А ось Сандро він розлютив:
— З Милорадовим? Нізащо! Йому не можна довіряти! Це жахлива людина. У нього очі, як в голодної акули!
Ніна мимоволі посміхнулася. Великі, трохи витрішкуваті, очі Сергія Андрійовича з вигорілими на кінчиках віями дійсно нагадували риб'ячі.
— Та що ти, він зовсім не шкідливий!
Але Сандро не сприйняв подібного аргументу.
— Якби з тобою їхали дотторе і Антонела, не могло б бути жодних заперечень, але те, чого ти хочеш – зовсім нерозумно! Без супутниці та супроводжуючого тобі їхати не можна!
Так, справді, це була слабка сторона її плану, в поїздці вона не мала ні наперсниці, ні навіть покоївки.
— Але Сандро! - радісно вигукнула вона. - Ти ж можеш поїхати зі мною! Мара буде моєю супутницею! Ти ж звільнишся до першого червня? А до початку сезону ми повернемося!
Сандро неохоче випустив Ніну з обіймів. В сутінках каплиці його обличчя було важко роздивитися.
— Ніно, можливо, ти не зовсім розумієш ситуацію, – сказав він. – Я не можу поїхати з тобою не тому, що не маю часу чи бажання, а тому, що мені не вистачить для цього коштів. Я намагаюся жити лише на те, що заробляю. У мене є трохи грошей, але вони, по суті, мені не належать. Це посаг Марії. Звичайно, я отримаю дещо за ці два місяці, але цього буде явно недостатньо для такої довгої подорожі. Росія надто далеко!
Він зітхнув, видно було, що говорити про це йому нелегко.
— Якщо ти збираєшся відповісти мені згодою, то маєш знати, що твої статки належатимуть тільки тобі та твоїм дітям. Все це буде записано у шлюбному контракті. А мені, щоб не сидіти у тебе на шиї, доведеться дуже багато працювати. Деякі мої побратими по цеху одружуються з багатими нареченими, щоб потім не думати ні про що, крім музики, але я до таких не належу.
— Але у мене немає жодних статків, - розгублено промовила Ніна. - У мене є палаццо та невелика рента, вона вся йде на щоденні витрати та утримання будинку. Антонелі я можу платити тільки завдяки Кисельову, вона отримує те, що він вносить за квартиру. Плисти на "Борисфені" мені хотілося тільки тому, що інша подорож мені також не по кишені! Так що ти, якщо хочеш взяти мене за жінку, мусиш знати, що я зовсім не багата наречена. Тобі доведеться дуже багато працювати, щоб забезпечити своїх дітей! - передражнила вона його під кінець.
Але Сандро не відчув іронії. Він подумки проголошував подяку Богові.
За цією напруженою розмовою вони не помітили, як дощ скінчився. Весна все ж таки! Перші промені сонця проникли крізь запорошені вікна.
— Дійсно, це було б зовсім безглуздо! – сказала Ніна, виходячи із каплички.
— Що саме? - поцікавився Сандро, повертаючи відсунуті дошки у попереднє положення. - Іти заміж за бідного музиканта?
— Ні, - суворо подивилася на нього Ніна, - плисти кораблем з Сергієм Андрійовичем без гідного супроводу.
Замість відповіді він підняв її на руки, переніс через досить велику калюжу, що утворилася біля входу в каплицю, і поставив на мармурову доріжку, що огинала горбницю його пращурів.
Сандро провів Ніну аж до самого дому і тільки тоді попрощався з нею. Ні він, ні вона не помітили, що вікно в кабінеті дона Гаспаро відчинене, а сам він може вільно спостерігати сцену прощання.
***
#129 в Історичний роман
#3996 в Любовні романи
#111 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 13.01.2024