— Ні, має бути ще якийсь секрет, - задумливо промовила Ніна, звертаючись до свого вчителя. Вона сиділа на дивані, підібгавши під себе босі ноги, і гризла кінчик олівця, дивлячись у нотний зошит. Сандро дуже подобалася така її розкутість, хоча будь кого іншого вона, безперечно, шокувала б. - Поясни мені до пуття, що ти робиш з нотами. Як у тебе це виходить?
Чим старанніше вона вчилася писати музику, тим гірше у неї виходило. Мелодії, які звучали в її серці, не хотіли підкорятися жодним законам. Коли мова заходила про правила, її музика просто зникала, перетворюючись на нудний набір нотних знаків.
Сандро на мить задумався.
— Як би це простіше пояснити? Я намагаюся не думати про результат.
Це була не правда, він завжди знав чого хоче досягти, але Мара, коли пекла булочки, найчастіше саме так і діяла. У неї щоразу виходило щось інше, але завжди дуже смачне. Подумавши, Сандро вирішив, що всі жінки в чомусь схожі і досвід його дочки цілком згодиться для Ніни. Тим більше, що для обох те, що вони робили було просто забавою.
— Я просто граю з нотами. Розкидаю їх, збираю докупи, нанизую на нитку, як намисто, переплітаю, зв'язую і знову розсипаю. Виходить музика.
Від здивування Ніна перестала гризти олівець, а потім розсміялася.
— Ти жартуєш! Ти глузуєш з мене!
— Уяви собі, ні! – Сандро ніколи не замислювався, як саме народжуються пісні, але що є творчість, як не гра? – Зараз я тобі продемонструю, що виходить, якщо діяти таким чином.
І він заспівав їй ту свою, найпершу, пісню. Про кохання та забутий пастуший обов'язок.
Ніна реготала так, що в неї на очах виступили сльози. Нарешті його твір зустрів гідного слухача, який сприймає життя так само, як і автор!
— А я думала, у тебе так добре виходить, бо ти закохуєшся у кожну свою пісню!
А ось це сама суть! Кожна пісня породжувала в ньому душевний підйом, який можна було порівняти хіба що з коханням.
На прощання Сандро сказав своїй учениці:
— Забудь про все, чого я навчав тебе до сьогодні. У тебе є уява та почуття, більше нічого і не потрібно. Якщо хочеш писати музику – пиши, не звертаючи уваги на жодні правила.
Ніна слухняно кивнула. Саме так вона завжди і чинила. У неї була ціла папка списаного нотного паперу, яку вона ніколи нікому не показувала. Але тепер вона покаже свої творіння Сандро, коли він прийде наступного разу. Післязавтра, аж через цілих сто років!
***
Відповідь, яку Сергій Андрійович чекав з таким нетерпінням, прибула через два місяці. Воно й зрозуміло, не до шовку зараз було в Петербурзі, там готувалися до коронації. І те добре, що про Милорадова не забули, ще й його заслуги відзначили.
Канцлер писав, що до Генуї, направляється судно "Борисфен", на якому пан Милорадов повинен особисто доставити завербованих шовководів у Севастополь, а потім прибути до столиці для бесіди з імператором. Консульські обов'язки, до нового розпорядження, покладаються на пана Кисельова. Отже, міністр не мав наміру повертати Сергія назад! Все складалося навіть краще, ніж можна було собі уявити.
Прибуття корабля очікувалося у другій половині травня. До того часу всі завербовані повинні були зібратися в Генуї. Кисельов знову подався на Корсику. А Сергій приступив до виконання останньої частини свого плану.
На жаль, він ще не мав права відкрито зробити Ніні пропозицію. Термін жалоби не минув, вона не зняла чорної сукні. Ох вже ці умовності! Але, нічого не вдієш, доводилося з ними рахуватися. Втім, рано чи пізно вона таки стане вільною. Шкода тільки, що у Сергія не залишиться часу на залицяння. Але ж можна вмовити Ніну повернутися до Росії разом з ним, на "Борисфені"! Якщо він їй це запропонує, вона відразу все зрозуміє. Можливо, покомизиться трохи про людське око, але потім погодиться, всі жінки такі.
Час для розмови він вибрав ідеальний. То був вечір прем'єри. Антонела і всі без винятку італійські слуги пішли в театр. У палаццо не залишилося нікого, окрім Сергія, Ніни та Харитона, якому було наказано вартувати вхідні двері.
Де це бачено, щоби чернь нарівні з панами в театр ходила? Нерозумно було з боку графині відпускати слуг, Сергій так і сказав їй. Будинок, у разі чого, захистити нікому. І допомоги не докличешся. У сусідів теж немає нікого, крім старого і майже глухого швейцара! Старий Лоренцині з Лідією, хоч як ніс від синка відвертали, до театру побігли першими. Антонелу, зважаючи на відсутність Данила Степановича, вони запросили до себе в ложу.
Ніна, вислухавши його, посміхнулася:
— Ох, Сергій Андрійович, чого ж мені боятися, якщо ви залишилися зі мною!
— Я, Ніна Аристархівна, життя за вас згоден віддати, але правді в очі треба дивитися. Палаццо ваш занадто великий, щоб я один міг його від злодіїв захистити.
— Та й не треба, - засміялася Ніна, - злодії всі зараз також у театрі!
На таку легковажність Сергій лише головою похитав:
— Боюся я за вас, Ніно Аристархівно, така ви непрактична. На один день залишити вас боязко, а мені ж доведеться надовго поїхати.
Він вже раніше говорив їй про веління государя.
— Не бійтеся нічого, друже мій, - відповіла Ніна, - їдьте з легким серцем, а як надумаєте повернутися, знайте, я завжди вам рада, ближче за вас у мене рідні немає. - Про дядька з тіткою і кузин вона йому ніколи не розповідала, адже, на відміну від неї, Сергій Андрійович самотній, як перст, навіщо ж людині душу цькувати?
— А чи не хочете поїхати зі мною? – спитав він раптом. - Така чудова нагода трапилася! Цілий корабель в нашому розпорядженні. Іншим разом так не складеться.
Ніна у відповідь похитала головою. Як же їй поїхати? Залишити своє серце тут? Декілька місяців не бачити Сандро? Хіба вона витерпить? Ні, це неможливо!
А Сергій продовжував умовляти:
— Поїдете, погостюєте, а там, може, і назад повертатися не захочете. Адже на чужині добре, а вдома все ж краще!
Думка про повернення на батьківщину ніколи не відвідувала графиню. З того часу, як чоловік привіз її до Генуї, її дім був тут. В Італії вона прожила половину свого життя, тут все стало їй близьким та рідним, тут мешкали її друзі. Там же на неї не чекав ніхто. Не було навіть житла, адже палац графа в Петербурзі та його будинок у Москві перейшли до Сергія. Ні, Ніна ніколи всерйоз не замислювалася про повернення.
Коли вона сказала про це Сергію, він насилу придушив обурення. Ну ось! Вже дійшло до закидів! Начебто він змушував дядька писати саме такий заповіт. І відповів, демонструючи ображену гідність:
— Мій дім – ваш дім, Ніно Аристархівно! Прикро, що у вас виникли сумніви.
— Ой, ні, не ображайтесь, я завжди це знала! - Поспішила заспокоїти його Ніна. – Просто пропозиція ваша надто несподівана. Дозвольте мені подумати!
— Звичайно, – великодушно погодився Сергій, – у нас із вами ще є час. А до того, я думаю, ми ще погуляємо на весіллі нашого Данила Степановича.
— О, Боже мій, Сергій Андрійович, ви щось знаєте? Невже вони вже все вирішили? Мені Антонела нічого не казала!
— І не скаже, повірте. Поки ви тут, вони так і страждатимуть, бо справа честі. Як можна нічого не розуміти? Ваш від'їзд принесе їм лише радість. Ви ж для них тягар, Ніно Аристархівно, а для мене, навпаки, найперша радість у житті.
Ніна замислилась. Взагалі це не було для неї новиною, але раніше ніхто так відверто про це не говорив.
— Можливо, ви маєте рацію... - невпевнено пробурмотіла вона. – Незабаром я скажу вам своє рішення.
Сергій радів. Ніколи ще він не був настільки близький до перемоги, як зараз. Коли вона скаже "так", все буде вирішено. Залишиться лише повінчатися по приїзді додому.
#129 в Історичний роман
#3996 в Любовні романи
#111 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 13.01.2024