Частина третя “Сандро” Розділ 7

Іноді, - таке траплялося дуже рідко, - Сандро долали напади меланхолії. І тоді він замислювався, а чи правильно чинить, позбавляючи Мару тих переваг, що надає багатство? Про самого Сандро не йшлося, - для себе він давно вже все вирішив, - але Мара - зовсім інша справа! Хіба їй завадила б хороша гувернантка, здатна навчити всім жіночим премудростям? Може, варто написати батькові, і повідомити, що у нього є внучка? Але щоразу, подумавши, Сандро відмовлявся від цієї ідеї. Він був упевнений в тому, що його дочка, незважаючи на те, що він багато чого не може їй дати, - набагато щасливіша, ніж був він сам у дитинстві. О, так, у нього була мама, розкішний будинок, вчитель-француз, купа дорогих іграшок та величезна кількість наймоднішого одягу. Будь-яка його примха задовольнялася миттєво! Але хіба став би Сандро вередувати, якби мав ту свободу, що була у його дочки? Він з ранніх років почував себе пташкою, замкненою в позолоченій клітці, Марі ж ніколи й на думку не спадали подібні порівняння. Їй ніхто не забороняв ганяти з ранку до вечора по вулиці, стрибати через мотузку, лазити по деревах, кататися на рипучих воротах і дружити з сусідськими дітлахами. Ніхто не докоряв їй за гучний сміх і галасливі ігри і, звичайно, ніхто не лаяв за забруднену сукню. Вона могла робити все, що забажає, але при цьому важко було уявити собі більш слухняну дитину. Вона ніколи не вередувала. Чому? Та просто тому, що у неї не було часу вигадувати капризи. Вона завжди була чимось зайнята. А ще у неї було те, про що, Сандро, який виріс на самоті, ніколи і мріяти не смів: волею Небес у Мари завжди був нерозлучний друг і незмінний помічник у всіх витівках - Оскар, її молочний брат. Сандро ж і до цього дня не мав людини, яку міг би назвати своїм другом.
Діти росли, з ними клопоту з кожним днем ​​додавалося, зате з Амалією ставало дедалі легше. Поступово, вона навчилася без спонукань підтримувати лад у будинку, прати, прасувати білизну і цілком стерпно готувати. Вона більше не їла руками, успішно справляючись зі столовим приладдям, усвідомила, що не можна розмовляти з набитим ротом, а також звикла вмиватися і зачісуватися щоранку. У неї і подруга з'явилася пристойна – булочниця, яка мешкала по сусідству.
З Малі та Оскаром Сандро завжди розмовляв німецькою, а ось до дочки звертався виключно рідною мовою. Він розмірковував про те, що настав час навчати її чогось, і купив кілька італійських книжок з картинками, коли раптом почув, як діти сваряться. Причиною розбрату стала одна з цих книг, але не це не здивувало Сандро. Оскар і Мара кричали один на одного на чистій генуезькій говірці. Маленький баварець на льоту схоплював усе, що чув! Тоді Сандро почав навчати дітей разом. Здоровий дух змагання обом пішов на користь, і лише Амалію не вдалося навчити ні читати, ні писати. Єдине, що вона освоїла швидко і безпомилково, це рахунок грошей. Якщо йшлося про цехіни, ліри, гульдени чи франки, вона блискавично додавала, віднімала і вираховувала в умі будь-який відсоток.
Батьківська любов не заважала Сандро критично ставитися до дочки. Тому серед сусідів він вважався суворим батьком. Деякі звички, запозичені Марою у дітлахів на вулиці, йому вдалося викоренити. А з деякими він впоратися так і не зміг. А ще з деякими взагалі не боровся. Ось тому Мара з раннього дитинства називала свого батька на ім'я. Адже саме так зверталися до нього Амалія і Оскар. А Сандро погоджувався з цим, бо не бажав, щоб Оскар, услід за Марою, називав його татком.
Коли у Відні почалася чергова пошесть віспи, Сандро заборонив Амалії випускати дітей на вулицю, ходити в гості та запрошувати до себе будь-кого. На ринку він дозволив їй купувати тільки сирі продукти і борошно, щоб вдома з них готувати і пекти хліб. Він пам'ятав, що саме так чинила його мати, коли в Генуї лютувала холера. Діти не бачили сонця вісім місяців. Вони зблідли і втратили апетит, але їхня родина залишилася єдиною на всій вулиці, де віспа не побувала. У сусідів, в сім'ї булочника, вижив лише сам господар.
Його і застав Сандро одного разу у себе на кухні.
— Герр Мейєр просить мене допомагати йому в булочній вечорами, - сказала Малі. - Якщо ви, синьйоре, дозволите, я хотіла б заробити трохи грошей.
За ті роки, що Амалія провела в домі Сандро, він жодного разу їй  не платив. Звичайно, вона та Оскар ні в чому не не знали нестатку, він повністю утримував їх, але у Сандро і думки не виникало, що їй можуть знадобитися власні гроші, він, як і раніше, вважав Амалію дівчиськом. А вона, виявляється, виросла.
— Діти вже великі і не потребують няньки, - продовжувала вмовляти Малі, - а всю домашню роботу я робитиму вранці.
— Звичайно, дівчинко, - погодився суворий господар і подивився на булочника, - не сумніваюся, що герр Мейєр тебе не скривдить.

***

А потім Алессандро відчув, наскільки сильно він втомився. Його перестали тішити нові ролі, і це відразу ж позначилося на виконанні. Він почав сваритися з композиторами, звинувачуючи їх у своїх невдачах, став вередувати, подібно до більшості співаків, вимагаючи виграшних арій, які б ідеально підходили до його голосових даних. Кілька разів йому йшли назустріч, але мелодії, написані спеціально для нього, здавалися йому не цікавими, одноманітними, він перестав відчувати в них нюанси і не міг більше доносити їх до публіки. Його спів не став фальшивим. Він став байдужим. Натхнення покинуло його.
Поки Сандро нікого не зачіпав, не чіпали і його, але тепер вся зграя розлючених композиторів, незадоволених партнерів та можливих конкурентів накинулася на нього. Звичайно, і він у боргу не залишився. Скандал слідував за скандалом. І одного разу, з боку адміністрації пролунав дуже прозорий натяк на те, що краще б синьйору Лоренцині на якийсь час покинути театр, владнати справи, підлікувати нерви.
Отоді у нього вперше з'явилася думка повернутися до Генуї. Але приїхати додому означало прийти на уклін до батька, а до цього Сандро ще не був готовий. Він навчився визнавати свої помилки і згоден був відповідати за них, але не хотів вибачатися за те, в чому, на його думку, була винна лише одна Лідія.
І хіба можна з'явитися вдома, після п'ятнадцяти років поневірянь, бідним, як церковна миша? Це означало б розписатися у своєму безсиллі і вкотре підтвердити правоту батька щодо того, що розбагатіти, займаючись музикою, неможливо. Цього гордість Сандро дозволити не могла.  Але ж йому так хотілося відпочити, зустрітися зі старими знайомими, показати Марі своє рідне місто!
Розмірковуючи подібним чином, він переступив поріг свого будинку. Замість звичайних радісних привітань його зустріла якась моторошна какофонія. Мара улюлюкала, подібно до американських індіанців, а Оскар барабанив по клавішах клавесина. Тільки Малі, як і личить дорослій жінці, спокійно стояла біля столу, посеред якого було виставлено величезний торт.
— З днем ​​народження, Сандро! – прокричала дочка, вітаючи батька. Вона забрала у нього незмінну папку з нотами і почала розстібати йому камзол. При цьому крутилася і пританцьовувала так, що мало не обірвала всі гудзики. – Ми зробили торт. Твій улюблений. Оскар купував продукти, Малі пекла, а я збивала крем і писала побажання. Тільки квіточки ми попросили викласти герра Мейєра,  він це краще за всіх це вміє. Ну, роздягайся же швидше!
Їй не терпілося скуштувати власний витвір.
У цей день Алессандро Лоренцині виповнилося тридцять п'ять років, і йому належала спадщина, про яку за двадцять років очікування він практично забув. На гроші, заповідані йому матір'ю, можна було безбідно прожити років із десять, або ж влаштувати майбутнє Мари. Тепер Сандро точно знав, що робитиме далі: він поїде до Генуї!