Частина друга “Панове дипломати” Розділ 9

Антонела, як і її майбутній чоловік, належала до збіднілої дворянської фамілії. Вона була молодшою з десяти дітей і ніколи не знала достатку. Матері своєї вона майже пам'ятала, а батько помер, коли їй було тринадцять. Після цього нею опікувалися старші брати. Ніхто з них не відчував захоплення, повісивши собі на шию подібний тягар, тому-то ні в кого з родичів Антонела надовго не затрималася. Братам було просто не до неї. У них, у всіх, були свої сім'ї, діти та борги. Більше року кочувала Антонела від одного брата до іншого, а закінчилися її поневіряння в монастирській школі, куди дівчинку оприділила мати найстаршої невістки.
У школі Антонелі сподобалося. І начальниця відчула прихильність до розумної дівчинки. Єдине, чим Антонела могла віддячити наставниці були винятковий послух і старанність у навчанні. Такі похвальні прагнення призвели до того, що після закінчення школи Антонелі запропонували місце вчительки.
Єдиним, чим дівчина засмучувала свою наставницю, було те, що за десять років вона так і не наважилася прийняти постриг.
Скільки Антонела себе пам'ятала, у її серці жила незгасима мрія про кохання. У свої двадцять п'ять вона продовжувала вірити, що на світі існує людина, яка одного разу забере її з монастирських стін і відведе у світ, де існує лише щастя.
І одного разу він прийшов за нею. Вірніше приплив.

***

Того недільного дня, після меси, Антонела зголосилася допомогти одній із черниць вивести на прогулянку наймолодших школярок. Ці крихітки були ще настільки малі, що їх не ховали від чоловічих поглядів, тому гуляли вони на  пляжі, де їм дозволялося бігати в сорочечках і хлюпатися на мілкій воді. День був досить спекотним, тому не дивно, що учениці монастирської школи опинилися на пляжі не самі. Неподалік їхньої шумної зграйки, в тіні невисокої скелі, що мисом вдавалася в море, розташувалася компанія іноземців. Дві пари, молода і стара, і з ними лакей. Літні люди мирно розмовляли в тіньочку, на них Антонела не звернула особливої ​​уваги. У всі очі вона дивилася на молодих. Жінка приблизно такого ж віку як сама Антонела, висока, світловолоса, струнка, грала з молодим чоловіком у забавну гру. Він кидав їй різнокольорові дерев'яні кільця, а вона ловила їх довгою палицею. На жінці був неймовірно модний купальний костюм: блакитна, у дрібну квіточку, муслінова сукня, без нижніх спідниць, дуже коротка, вище щиколоток, і шарф з такої ж тканини, пов'язаний на голові тюрбаном. А ось на ногах у неї взагалі нічого не було, – білі черевички стояли на камені, а шовкові панчохи лежали поряд із ними на піску. Тут же знаходився ще один надзвичайно модний аксесуар – овальна мереживна парасолька, призначена спеціально для захисту від сонця, настільки легка, що її довелося встромити в пісок, щоб не підхопило вітром. Раніше Антонела ніколи не бачила такої чудової речі.
Жінка з веселим сміхом носилася пляжем, бо неможливо було передбачити, куди полетить наступне кільце. Підстрибуючи, вона притримувала легку спідницю однією рукою і не соромлячись демонструвала свої оголені ноги.
Антонелі було жарко в чорному одязі і щільному головному уборі, що прикривав плечі та груди. До того ж їй дуже хотілося скинути свої грубі черевики та товсті панчохи. Але що дозволено іноземці, неможливе для скромної італійської маєстри [вчительки].
Швидко втративши інтерес до жінки, Антонела звернула увагу на її партнера. Той був дуже високий і видався дівчині надзвичайно гарним. Свій камзол та туфлі він теж залишив на камені. Чорні штани підкреслювали стрункість його ніг, а біла сорочка, розхиставшись, оголила міцні груди, практично позбавлені рослинності. Тут Антоніле стало соромно за такий пильний інтерес до чужого, як вона гадала, чоловіка, але розглядати його вона не перестала, просто перевела свій погляд вище. Незнайомець був білявий, як Аполлон, а його небесного кольору очі могли б звести з розуму будь-кого. З усіх сил він намагався обіграти свою партнерку, роблячи хибні випади, кидаючи кільця вбік або занадто високо, але вона виявилася значно спритнішою за нього. Не пропустивши жодного кільця, вона зловила їх усі а потім, зі щасливим сміхом, висипала до ніг старого, мабуть, свого батька. Той ласкаво поплескав її по щоці і знову звернувся до літньої жінки.
Зрозуміло, що це були граф Милорадов, Ніна, Данило Степанович та Соф'я Денисівна, Сергієва мати. Антонела і припустити не могла, що найближчим часом дуже близько зійдеться з цими людьми.
Захопившись підгляданням за іноземцями, вона не помітила, як дві з довірених їй учениць піднялися на скелю і, стоячи на вузькому уступі, над самою водою, затіяли суперечку про те, хто першим полізе на вершину. Трохи вище розташовувався майданчик, з якого любили пірнати місцеві хлопчаки. Море тут було досить глибоким.
Від захопленого споглядання краси Данила Степановича Антонелу відвернув застережливий зойк старої черниці. До дівчат Антонела і Ніна кинулися одночасно, одна побігла вузьким карнизом, на якому стояли діти, а інша, зі спритністю кішки вилізла на верхній майданчик з іншого боку. Діставшись першої учениці, Антонела міцно вхопила малу за руку, і з жахом зрозуміла, що не зможе тим самим шляхом повернутися назад. Карниз був надто вузький, розвернутися на ньому було неможливо. Залишався один шлях – нагору. Підштовхуючи дитину вверх, Антонела передала свою пустотливу ученицю Ніні, та вручила дівчисько Кисельову, який саме нагодився на допомогу, а той вже сунув її в руки графові, що стояв унизу. Тим часом Антонела наздогнала другу втікачку, але та виявилася менш поступливою, ніж її подружка. Замість того, щоб слухняно простягнути руку, дівчинка почала капризувати і кричати, що сама вилізе нагору, але, піднявшись трохи, не втрималася і зірвалася в море. Антонела пронизливо скрикнула і стрибнула слідом за нею. Вдарившись об воду, вона встигла помітити, що мала борсається поруч. На відміну від вчительки, дівчинка вміла плавати. Останнє, що Антонела побачила, захлинаючись солоною середземноморською водою,  це як великий  чорно-білий янгол повільно відокремився від скелі і опустився в море поруч з нею. 
Монашка не пішла каменем на дно тільки тому, що важке вовняне вбрання здулося міхуром і утримувало її деякий час на плаву. Проте це не завадило їй наковтатися води. Витягнувши дівчину на берег, Данило Степанович усіма силами намагався привести її до тями. Краєм ока він бачив, як дівчинка, винуватиця пригоди, вилізла з води і загубилася серед подружок, що оточили його і молоду черницю. Барині Милорадовій, родичці графа, від пережитого хвилювання стало дурно, граф старанно обмахував її віялом своєї дружини, а сама графиня поспішала на допомогу врятованій дівчині, прихопивши флягу з вином.
Як Данило Степанович не тряс свою випадкову пацієнтку, дівчина ніяк не оговтувалась. Вино теж не допомогло, вона просто не змогла його проковтнути. Приклавши вухо до її грудей, Кисельов не почув дихання, лише слабке, згасаюче биття серця. Мокра тканина обліпила тіло жінки, окресливши спокусливі форми - високу грудь, тонку талію, округлі стегна. Гарне обличчя, ніс з ледь помітною горбинкою... чорні коси, що зміяться по піску... Свій головний убір монахиня загубила в морі. Ніколи Кисельов не міг примиритися зі смертю, але зараз його охопило почуття такої непоправної втрати, що він не зміг стримати стогін. Знову і знову він намагався вловити її дихання, але ні. Дівчина помирала. Що ж робити?!
Про цей прийом Данило Степанович читав у книгах, наставники казали, що ще Гіппократ користувався ним, але в дії бачив лише один раз, коли повитуха оживила немовля, яке захлинулося материнськими водами. Вона кілька разів сильно дунула дитині в рот, після чого та закричала.
Втрачати було нічого. Кисельов обхопив рукою плечі черниці, затиснув пальцями її милий носик і, притулившись губами до губ, наповнив повітрям її легені. Він був готовий робити це до знемоги, але одного разу виявилося цілком достатньо. Дівчина закашлялася і вивернула йому в обличчя потік солоної теплої води. Розсміявшись від радості, він витер лице мокрим рукавом і притис врятовану дівчину до грудей. І відразу відчув, як хтось калатає його по спині. Здивовано озирнувшись, він побачив позад себе стару монахиню, яка гнівно потрясала кулаком і закликала на його голову усі кари Господні, якщо він негайно не залишить у спокої це невинне дитя. Напевне, вона вирішила, що мерзенний спокусник намагався поцілувати її подругу.
Данило Степанович спочатку хотів пожартувати і поцілувати італієчку по-справжньому, але побачив, що дівчина вже прийшла до тями і дивиться на нього очима повними благоговіння. Вперше в житті він побачив у жіночих очах зовсім не те, на що звик звертати увагу. Не симптоми хвороб, не сліди нічного безсоння, не ознаки нервових розладів. Чисті карі очі дивилися на нього з такою любов'ю, що йому стало ніяково. Що він такого особливого зробив, щоб заслужити подібне ставлення? Адже найчастіше за такі дрібниці люди навіть не дякують.
Обережно опустивши дівчину на пісок, він звернувся до неї з шанобливими словами, і лише переконавшись, що вона його розуміє, відійшов убік. Хороший настрій, його практично незмінний супутник, раптово зник. Сидячи в тіні, за скелею, Кисельов цідив вино, дбайливо налите йому Ніною Аристархівною, і сумно зітхав. Більше його не тягнуло на дитячі забави з кільцями. І взагалі, пікнік був безнадійно зіпсований. Це ж треба  такому статися, така гарна дівчина, і черниця! А тут ще граф надумав жартувати:
— Здається, репутація синьйорини безнадійно зіпсована. Тепер, Данило, як чесна людина, ти зобов'язаний з нею одружитися!
— З черницею? Боюся, нам тоді не уникнути дипломатичного скандалу, - спробував пожартувати у відповідь Кисельов і був вражений відповіддю графині:
— А вона зовсім не черниця, у неї одяг не  такий.
Наступного дня Кисельов підмовив Ніну Аристархівну відвідати вчорашню утопленицю, на що та, по своїй доброті, відразу ж погодилася. Під прикриттям її сіятельства він легко проник до кабінету настоятельки монастиря і з'ясував ім'я своєї русалки. А коли графиня представила його, як свого особистого лікаря, отримав безперешкодний доступ до святая святих – у монастирську келію. Через тиждень він був уже по вуха закоханий і сповнений рішучості втілити пораду графа в життя.
Час, який Данило Степанович вибрав для своїх амурних справ, був не надто вдалим. Проект государині забирав  у дипломатів усі сили. Їм з графом доводилося постійно роз'їжджати Італією, через що нечасті побачення з Антонелою ставали ще більш рідкісними. А тут ще із баринею Милорадовою сталася ностальгія. Могла б розуміти стара, чим зобов'язана графу, і допомогти у скрутну хвилину, тим більше, що син (молодчина який!) спеціально її для цього і прислав. Та ні, її замучила туга по березах та гречаній каші! Від'їзд Соф'ї Денисівни поставив їх усіх у надзвичайно незручне становище. Російський консул – фігура надто помітна для того, щоб нехтувати правилами пристойності, а залишати молоду графиню вдома одну було вкрай непристойно. На час відсутності чоловіків графині потрібна була компаньйонка. І тоді Кисельов привів Антонелу. Вчителька монастирської школи виявилася для них справжнім порятунком.
З монастиря він її викрав у найпримітивніший спосіб: просто в кабінеті настоятельки, у присутності оної, запропонував руку і серце. Як незаперечний доказ своїх намірів він представив офіційне благословення її імператорської величності, бо без такого документа російський дипломат, православний, не міг одружитися з католичкою. Настоятелька вивчала грамоту так старанно, ніби і справді розуміла російською. Але тут Данило Степанович остаточно розвіяв її сумніви, пред'явивши офіційний дозвіл на шлюб від Його Святості Папи Римського.
Оскільки до одруження наречена мала жити в дуже поважній родині, у настоятельки не знайшлося заперечень. У Антонели теж. Шлюб вирішено було укласти після завершення шовкової епопеї, хоч  чим би там вона не закінчилася.
На жаль, раптова смерть графа порушила їхні плани. Одружитися - означало переселитися у власний будинок, а хіба могли вони залишити графиню? Тим більше, що саме Данила Степановича граф просив турбуватися про неї.
На щастя, невдовзі до Генуї прибув племінник графа. Ніна Аристархівна знала його давно і прийняла прихильно, що відродило надію у душі Кисельова. Та й сам новий консул, якось, будучи трохи напідпитку, зізнався, що не бачить свого майбутнього без Ніни Аристархівни. Молодий Милорадов міг би скласти ідеальну партію для графині, хоча, на думку Данила Степановича, він був досить нудним і не виявляв навіть сотої долі тієї палкості, що необхідна людині, яка збирається завоювати серце дами.
З появою нового консула довелося відновити вербування шовководів, справу, як вважав Кисельов, абсолютно безперспективну, але судження Данила Степановича нікого не цікавили і йому довелося мовчки виконувати наказ.
А міркування щодо завдання цариці у Кисельова були, і вони не обмежувалися твердженнями про те, що Італія – це рай земний.
Колись генуезці вже жили у Криму. Феодосія, що називалася тоді Кафою, була їхньою головною колонією, але мешкали вони практично по всьому узбережжю. Колоністи освоювали нові землі, рибалили, воювали, розвивали ремесла, не гребували навіть работоргівлею, займалися всім, що приносило дохід, але ніколи не розводили шовкопряда і не виробляли шовку. Чому, питається, якщо, на думку цариці, це так вигідно? Чи не тому, що білого тутовника, необхідного шовкопряду, у Тавриді мало, а росте там переважно чорна шовковиця, смачна їстівна ягода? Втім, Кисельов вважав, що така дрібниця італійців не могла б зупинити. Якби шовківництво в Криму було по-справжньому вигідним, вони б насадили там білі тутові гаї, як і у себе на батьківщині.
Однак виставляти напоказ свої погляди Данило Степанович не збирався. Хто ж в Росії прислухається до здорового глузду? Кожен, хто стоїть над тобою, вважає свої переконання єдино правильними! Он граф, спробував викласти всю правду, і що з того вийшло? Сам не пережив власної відвертості. Данило Степанович не читав останнього звіту старого консула, але чомусь не сумнівався, що граф дійшов тих самих висновків, що і він сам, і при цьому не побоявся написати канцлеру.
Почуття заздрості, як і почуття кар'єризму, було Кисельову незнайоме. Коли Сергію Милорадову вдалося розкрутити цю практично безнадійну справу, Данило Степанович тільки потішився з того. Однак, до його захоплення додавалася ще й неабияка частка недовіри, яку він і сам собі пояснити не міг. Надто вже добре і швидко у того все складалося. Так не буває. Щось було не гаразд, але що? Причепитися не було до чого, а пусті домисли нікого не цікавлять.