Частина друга “Панове дипломати” Розділ 7

Після завершення головного завдання Сергій відчув себе не зайнятим. Вперше в житті він нудьгував на службі. Тепер, коли з душі впав величезний тягар, консульські обов'язки здалися Милорадову зовсім необтяжливими. Корабель прибуде невідомо коли, а до того часу й робити, власне, нічого, з паперами Кисельов і сам чудово справляється.
Політичних скандалів, за якими цікаво було б спостерігати, у місті не траплялося. У Генуї взагалі було надзвичайно спокійно, ніби не післяреволюційна Франція знаходилась під боком. Жодних хвилювань, нічого нового, цікавого, тиша, як у морі перед бурею. Нудьга смертна! І це при тому, що від самих генуезців жодної хвилини спокою не буває: сміх, крики, співи, гомін і плач долинають звідусіль, не вщухаючи навіть вночі.
Тепер Сергій починав розуміти свою матінку яка не прижилася в цьому італійському раю. Йому теж обридли апельсини, макарони, гори, шум і строкатість великого порту. Дивно, але, живучи в Данцигу, який теж був великим портом, він не відчував нічого подібного. Можливо тому, що до Петербурга там було рукою подати, а може через те, що нарід у Пруссії спокійніший. Шумні італійці втомлювали. Та й сама Генуя, що спочатку здавалася гарним містом, тепер справляла протилежне враження. Сергій помічав і облуплені фасади домів, і бруд на вулицях, і вищерблені, стерті сходинки, залиті нечистотами, і непристойні слова на стінах тих самих будинків, між якими розташовувалися горезвісні сходи. Після охайної Пруссії, що ніби зійшла з картинки, тут було просто огидно.
— Ніде такого не зустрінеш, – скаржився консул своєму секретареві. – У нас останнє містечко взимку виглядає, як картинка: все чистенько, біленько, купи гною сніжком присипані. Тут же і зими як такої немає. Один лише бруд!
Не розумів він цих італійців. Як вони можуть так жити? Будують - всім на диво, і тут же все псують. У себе, у своєму домі, ще нічого, а от довкола…
Не подобалася Сергію Генуя. І чим далі, тим сильніше. А ще його дуже дратували висловлювання Кисельова, який, як завжди, дотримувався особистої думки, а у відповідь на незадоволене бурчання начальника, говорив:
— Помилуйте, Сергій Андрійович. У нас все так само, а може навіть і гірше. Всі прикрашають власний дім, при цьому залюбки мочаться на сусідський паркан.
Чого Милорадову хотілося найбільше, це якнайшвидше повернутися до Петербурга. Але поки що доводилося миритися з обставинами.
Єдина розвага – пошта з Росії. Кожен лист він розкривав з неприхованим задоволенням. Більше Сергій не боявся поганих новин. Завдяки своїй обережності він не нажив собі ворогів серед оточення нового імператора. Він взагалі мало кого із прихильників Павла знав особисто. Нині це було йому тільки на руку. Дуже вигідно розпочинати нове сходження з перемоги. Те, що він успішно і в такий короткий термін, упорався з дорученням, забезпечувало йому повагу будь-кого, хто б не став черговим міністром закордонних справ.
Новини з дому приходили дуже цікаві. Новий імператор виявився трохи не при здоровому глузді. Його перші кроки виразно свідчили про це.
Першим ділом Павло коронував останки свого татка Петра III і велів перенести їх для поховання в Петропавлівську фортецю. Потім з тієї ж Петропавлівки звільнив керівника польських повстанців Костюшка. Не стратив, уявіть собі, не заслав довічно до Сибіру, ​​а відпустив на всі чотири боки, взявши обіцянку ніколи більше не виступати проти Росії. Дивні поняття про честь у Павла. Хто ж довіряє бунтівникам? Та Костюшко, якщо він, звісно, не такий же дурень, насамперед підніме своїх ляхів проти такого недоумкуватого правителя!
А заборона на російську упряж? Це взагалі ні в які ворота не лізе! Яка ж російська душа відмовиться від подібної розваги? Хто ж не любить з вітерцем прокотитися на трійці? Нехай європейський спосіб, коли коней запрягають попарано, вигідніший, дороги від таких упряжок не псуються, але й задоволення від їзди наскільки менше! Ой,  не російська людина Павло, жодним чином не російська. Весь, до останку, просочений прусським духом. Хіба зрозуміти йому відчуття, коли дві трійки мчать назустріч одна одній, видно, що не розминуться і комусь треба звернути. Але ж кому? У кого першого не витримають нерви?
Потроху почала вимальовуватися і політика, якої збирався дотримуватися імператор Павло.
Всім давно було відомо, що Павло Петрович мало не до істерики боїться Французької революції. Вольтера він завжди вважав вільнодумцем, чиї опуси підлягають знищенню, і ніколи не підтримував надмірного лібералізму Катерини по відношенню до закордонних писак. Так, вважав він, недовго і свого Вольтера зростити! Тому нікого не здивувало, що в цьому питанні імператор Павло виявився набагато крутішим за свою матінку. З усіма можливими доморощеними борзописцями, на кшталт Радищева, він розправився єдиним розчерком пера: заборонив усі приватні друкарні, а у діючих видавництвах запровадив найжорсткішу цензуру. А ще  наказав викорінити із ужитку святі для кожного росіянина слова “гражданин” і “Отечество”. Самодурство чистісінької води! Мало хто підтримає Павла у цьому. Навіть Милорадова цей захід коробив, хоча крамоли Сергій ох як не любив!
Приходили до Сергія з поштою і неофіційні відомості, простіше кажучи, плітки. Але Милорадов і до них ставився серйозно. Хто ж не знає, що найцінніша інформація може ховатися інколи саме в безневинній салонній плітці!
Так ось. У Петербурзі всім було відомо, що Павло не любить італійської музики і ненавидить французький модний  одяг. Подейкували, що він збирається заборонити і те і інше.
Щодо італійської музики, то, на думку Сергія Андрійовича, світ нічого не втратив би, якби її не існувало взагалі. Французьке ж плаття Милорадов, як і всі нормальні люди, любив. Тим більше, що шилося воно із чудових тканин, подібних яким в Росії не було. Тому останній слух видався йому найціннішим. Якщо дійсно таке станеться, і на французьку моду буде накладено заборону… Заборонений плід завжди солодший ніж доступний. Попит на шовк неймовірно зросте. І, звісно, ​​імператор буде змушений всіма силами стимулювати власне шовківництво, бо ніщо не може сильніше сприяти розвитку вітчизняної промисловості, ніж відсутність ввозу  з-за кордону.
Про такий вдалий збіг обставин Сергій і мріяти не наважувався. Завдяки своїй щасливій планиді він виявився єдиним власником ключа від шовкової скарбниці, і у нього вистачить розуму не випустити цей скарб із рук.
Не менше задоволення приносили листи Марфи. "Ох і  молодець дівка, як спритно вправляється!" – думав Сергій, перечитуючи її звіти. Мабуть, і сам він не зміг би краще вести господарство. “І розумна, і віддана, - продовжував він подумки вихваляти її. - І яка ж гарна!” Дві ночі, проведені в її обіймах, запам'яталися йому, чого з іншими жінками не траплялося. Можливо, ці солодкі спогади ще довго зігріватимуть його. Адже ох як не скоро він зможе назвати своєю ту, що по-справжньому гідна стати його дружиною!
Переклавши на плечі Кисельова основні поточні справи, Милорадов зміг приступити до найприємнішої частини тих планів, що складав по  дорозі до Генуї. Тепер він майже кожен вечір проводив з Ніною. Годину за годиною Сергій просиджував біля неї у вітальні, спостерігаючи, як вона малює або вишиває. Дуже часто супроводжував її під час прогулянок містом. Не можна сказати, що йому подобалося тинятись ринком заради того, щоб купити якусь дрібничку на кшталт голки або скриньки для гудзиків. Ще більше він не виносив круті підйоми та нескінченні генуезькі сходи. Після таких прогулянок його бідолашні ноги нагадували про себе ниючим болем. Але чого не зробиш заради кохання!
Чи освідчувався він Ніні? Чи казав про те, що хоче бачити її своєю дружиною? Ні, звичайно. А навіщо? І так все зрозуміло. Адже просто так на подібні жертви ніхто не йде!
Цими днями з'ясувалося також, що Сергій був не зовсім справедливий до нареченої Данила Степановича. Італійка виявилася зовсім не такою набридливою, як Милорадову здалося спочатку. Тільки-но Сергій Андрійович приходив до графини, Антонела посилалася на справи і зникала. Подумавши трохи, він вирішив, що присутність наперсниці поруч з Ніною все ж таки на руку йому. Добре, коли предмет кохання завжди знаходиться під спостереженням.
Єдине місце, куди графиня вирушала на самоті, був цвинтар. Але тут не могло виникнути жодних заперечень. Нехай собі ходить, виконує обов'язок перед покійним графом.
З кожним днем ​​Сергій переконувався, що не помилився у виборі. Сумна стриманість графині подобалася йому дедалі більше. Неврівноважені істеричні панночки завжди відлякували його. Від таких ніколи не знаєш чого чекати, він же любив упевненість у всьому.