Частина друга “Панове дипломати” Розділ 6

Було ще рано, зимовий світанок ледь проглядав крізь темряву на сході, коли Ніна відчинила хвіртку на кладовищі. Через ранню годину навколо було порожньо. Зазвичай, не багато знаходиться охочих блукати по цвинтарі вночі. Навіть жебраки в цю годину не сидять біля церкви, хоч там і розпочалася вже ранкова служба. Обриси гробниць слабо виднілися в світанковому тумані. Ліхтаря у Ніни не було, тому йшла вона навмання, повільно, намагаючись не зійти з доріжки, що була вимощена каменем.
“Господи, яка ж я дурна, – думала графиня, – Сандро, як усі нормальні люди, спить зараз у своєму ліжку, відпочиває з дороги. Він і не думав ні про що таке, що я собі уявила. Він випадково подивився на мене. А я прибігла на цвинтар. Розкажи кому, засміють!”
Попереду з'явилася гробниця. Торкнувшись її мармурової стіни, Ніна навпомацки звернула з доріжки. Порив вітру, що раптово налетів, підштовхнув її в спину, і відразу ж вона опинилась в чоловічих обіймах.
— Ти тут, моя кралечко!
Таке вільне звернення пролунало в устах Сандро, як найвишуканіший комплімент і анітрохи не зачепило самолюбства графині. У його незвичайному привітанні було приховано стільки щирої радості, що одразу ставало зрозумілим: він також побоювався, що вона не прийде.
— О, Сандро, - тільки й змогла прошепотіти Ніна до того, як його губи припали до її губ.
Раніше Ніна не любила цілуватися. Їй не подобався запах тютюну, який полюбляв чоловік, тому найчастіше вона підставляла йому для поцілунку чоло. Губи Сандро пахли кавою, а борода, ледь відчутно, лавандовим милом. Поцілунок був довгим, а чоловічі губи - напрочуд ніжними. Думки випарувалися з голови графині, поступившись місцем почуттю п'янкої насолоди.
Над горами повільно вставав новий день.
“Спокійніше! - осадив Сандро сам себе, відчувши, що втрачає глузд. – Так недовго і дурниць накоїти. Навіщо ж повторювати попередні помилки?
Неквапливо відсторонивши Ніну від себе, він спробував роздивитися її риси. Те, що він побачив, не могло сприяти спокою. Ця жінка лише прикидалася крижинкою, насправді ж палала як і він. Тим більше, треба бути обережним!
Пориви вітру здіймали її чорну спідницю і тріпали поли його плаща. З кожною хвилиною ставало все світліше.
— Ходімо сюди, - сказав Сандро, провадячи  Ніну до невеликої ніші у стіні гробниці. Там була вбудована мармурова лава із закріпленою на сидінні дубовою дошкою. - Сідай. Тут тепліше і ніколи не буває вітру.
Ніна сіла на край лави, звільняючи йому місце поряд із собою. У ніші, справді, було тихо. Стіна останнього притулку пращурів Лоренцині надійно захищала Ніну та Сандро від негоди.
Обережно взявши руку жінки, Сандро притиснув її до своїх грудей. Ніжні пальчики злегка здригалися під чоловічою долонею, можливо, в такт биття його серця, а, можливо, її.
— Ось тут, - сказав він, - у моєму серці, живе щось таке велике, чому я не можу підібрати назви. Я намагався боротись. Нічого не виходить.
— І у мене не виходить, - відгукнулася Ніна.
— Я знаю, – кивнув Сандро, не дивлячись на неї. – Тому мені лячно. Не хочу втратити тебе, але боюся, що ти приймаєш бажане за дійсне. Ти мене зовсім не знаєш. Я побоююся, що ти потрапила в ту саму пастку, що більшість жінок, які захопилися артистами.
Він трохи помовчав, не відпускаючи її руки. Ніна хотіла сказати, що вона впевнена у своєму коханні, але відчула, що його не можна перебивати.
— А ще я не хочу поспішати, тому що колись вже припустився подібної помилки.  Я був молодий, закоханий і не хотів чекати а ні хвилини. В результаті це принесло нам обом лише нещастя. Вона померла, так і не пробачивши мене.
— Твоя дружина? - Крижана лапа жаху стиснула серце Ніни, настільки страшними здалися їй останні слова Сандро. – Але хіба можна, вмираючи, не пробачити  найближчої людини? Хіба вона тебе не любила?
Сандро глянув на Ніну і ледь посміхнувся. Все про що він зараз сказав залишилося далеко в минулому. Він не думав, що його слова можуть так сильно її налякати.
— Можливо, спочатку любила, але не мене, а мій голос і те, що сама про мене вигадала. Зараз я розумію, що ми з Анною ніколи не були по-справжньому близькі. У кожного з нас були свої прагнення і вони, на жаль, майже ні в чому не збігалися.
І у відповідь на її погляд пояснив:
— Вона була дуже обдарованою співачкою і мріяла про партнера, який міг би добре відтіняти її найкращі сторони, але при цьому ніколи не намагався би перевершити. Напевне вона вирішила, що я, молодий і недосвідчений, ідеально підходжу на цю роль і щоб переконати мене в цьому, вдалася до неприпустимих мір. А я просто захопився і нічого не хотів помічати. Вона схаменулась, коли витратила всі гроші, які у мене були, а я не зміг отримати ангажемент в італійській опері у Відні.
Тепер він згадував ті часи абсолютно спокійно, а тоді йому здавалося, що весь світ довкола руйнується.
Йому тоді не було і двадцяти двох (самовпевнений хлопчисько!) і він чомусь вирішив, що зможе легко підкорити віденську публіку своїм свіжим та гнучким голосом. В театрі його із задоволенням прослухали, але коли дійшло до підписання контракту, сказали, що їм потрібен більш зрілий і досвідчений співак. Антрепенер віддав перевагу сорокарічному неаполітанцю Паоліні. Тоді Сандро відчув себе скривдженим, йому здавалося, що він перевершує Паоліні у всьому! Але потім був за це їм вдячний. Тому що зрозумів: хороший співак – це не лише чудова школа та міцне горло, це ще й емоції, і життєвий досвід. А хіба можна претендувати на щось, коли твої почуття обмежуються закоханістю, яка не пройшла випробування часом, а життєвий досвід – війною з мачухою?
— Коли я розповів про невдачу Анні, вона вперше сказала, що ненавидить мене. – Сандро все міцніше притискав руку Ніни до своїх грудей. - Вона потім це часто повторювала, але того разу ми зібралися і пішли вінчатися.
— Але чому? – здивувалася Ніна. - Хіба брак грошей та відсутність роботи – приводи для одруження? Ще й коли не любиш по-справжньому. - Вона завжди вважала, що це – перешкоди.
— Не розумієш… – зітхнув Сандро. - Ми були змушені. Анна була вагітна.
Так ось що він мав на увазі під неприпустимими мірами!
Тонкі пальчики здригнулися під його долонею. Схоже,  щойно він зруйнував велику ілюзію щодо себе, яка мешкала в її чистій душі.
— Можливо вона була не зовсім правдивою коли говорила про ненависть? Може казала одне, а думала інше? Іноді жінки так роблять. - Ніна, навіть якщо і була розчарована в Сандро, щосили намагалася його втішити, але він тільки похитав головою.
— Я теж довго заспокоював себе цією думкою, думав, вона сердиться через те, що вагітність завадила їй самій заробляти. Тоді я готовий був терпіти будь-які її вибрики, аби повернути хоч щось із того, що пов'язувало нас на  початку. Однак мої надії були марними. Анна дійсно ненавиділа все, пов'язане зі мною. Після пологів вона навіть на дитину не побажала подивитися, кричала, що їй не потрібний мій виплодок. А потім вона помирала, довго і болісно, ​​від родильної гарячки. Щойно приходила до  тями, починала говорити, що вмирає через мене і, якби не було на цьому світі мене, вона ніколи б не понесла. Вона мене настільки переконала, що я сам повірив у свою провину. А може, так воно й було?
— О, ні, – прошепотіла Ніна. Те, що їй завжди уявлялося, як найвище жіноче щастя, інша визнала своєю найбільшою бідою. Більше того, звинуватила в цьому чоловіка, забувши, що без волі Божої нічого на світі не трапляється.
— Найжахливіше, - сказав Сандро після довгого мовчання, - що це, мабуть, справді я вбив її. Не любов'ю своєю, звичайно, а бажанням догодити. - Він гірко посміхнувся. - Я працював, як навіжений, і економив кожен цехін, щоб запросити найкращого лікаря, коли почнуться пологи. І я привів цю смерть у свій дім!
— Господи, що ти таке кажеш!
— Це був найвідоміший професор у Відні, найкращий фахівець із жіночих хвороб! І людиною він виявився непоганою, адже не відмовив безрідному музикантові! Інші й розмовляти зі мною не стали. Хіба я міг сумніватися в ньому? Я хотів зробити якнайкраще, а треба було, як мені пізніше пояснили,  кликати звичайну повитуху!
— Ні, ти помиляєшся! - Спробувала переконати його Ніна. - Не міг такий лікар зашкодити твоїй дружині!
— Вільно – ні, – відповів Сандро, – але мимоволі…
— Ти дарма картаєш себе!
— Ти гадаєш? Я дуже довго думав, поки не зрозумів, у чому справа. Розумієш… Повитухи ходять від однієї здорової жінки до іншої. Хворій породіллі жодна допомагати не візьметься, адже вони бажають, щоб їм заплатили, а не ославили на всю округу, якщо жінка помре! До хворих запрошують лікаря. А до найважчих хворих – професора! Я думаю, родильна гарячка передається, як чума або віспа, через дотик, а той професор просто приніс її до нас від іншої своєї пацієнтки.
Боже, що він робить! Навіщо виливає душу? Адже подібні одкровення здатні лише відлякати жінку. Він же хотів лише пояснити їй свої спонукання, а не сповідатися!
Але Ніна не лише не злякалася, вона визнала за ним право зробити висновки. Судити його вона не могла і не хотіла. Сандро доросла людина, він сама здатний визнати свої помилки. Набагато сильніше її турбувала доля дитини, відкинутої матір'ю.
— Господь не міг вам дати дитя і не обдарувати любов'ю до нього!
— Тільки не думай, що Мара – небажана дитина! - квапливо сказав Сандро, - Я чекав на неї за нас обох, а потім дав клятву Діві Марії, що, поки я живий, моя дочка не відчує себе покинутою!
Ніна раптом притулилася обличчям до його плеча і засміялася.
— Божечко! Я і не думала ніколи!
У Ніні ніколи не було дітей, от їй і не прийшло в голову, що вони можуть бути у когось іншого. Їй дійсно не спадало на думку те, що знали всі навколо. Антонела не згадувала, що Мара - дочка Сандро тільки тому, що це здавалося їй само собою зрозумілим! І Данило Степанович! Він же дражнив Мару Музою Лоренцині, а Ніна нічого не зрозуміла, засліплена своїми дурними ревнощами. 
Сандро здивовано подивився на Ніну. Хіба він сказав щось смішне?
Ой, ні! Вона ніколи не зможе розповісти йому про свою дурість!
— Я і не думала ніколи, Сандро, що ти її не любиш! Навпаки, це видно по всьому, - сказала вона, підводячи на нього сяючі очі.
Він випустив її руку і обійняв за плечі.
— Не холодно?
— Ні, - вона похитала головою, але він її все одно не відпустив. Ніна не заперечувала. Сидіти поряд з ним було так зручно, затишно, спокійно.
— Ти розбалувала мені дівчисько, - пробурчав він за хвилину. - Спочатку вона весь вечір випрошувала гроші на канву та бісер, а потім заявила, що звикла пити на ніч гаряче молоко! Я такими дурницями вже років десять не займався, і раптом з'ясовується, що у мене знову немовля!
Вітер, що налітав із моря, був теплим. Весна вже відчувалася в повітрі. Гілки дерев, з важкими, набряклими бруньками, мірно розгойдувалися над головою Ніни, а щось величезне, готове розпуститися, як квітка, переповнювало її серце. Те, чому неможливо підібрати назву.