Частина друга “Панове дипломати” Розділ 5

Сандро повернувся того дня, коли Ніна з Марою закріпили на вишивці останню бісеринку. Вони саме демонстрували закінчену роботу Антонелі та панам дипломатам, коли доповіли про прихід синьйора Лоренцині.
Мара злякано озирнулася на Ніну. "Дон Гаспаро?" - читалося у її очах. Але відразу второпала, що то не він і кинулася у вестибюль. Ніна встала і неквапливо пішла за нею. Там перед очима графині постала така картина: Мара повисла на шиї у Сандро, а він стискав її в обіймах і примовляв:
— Я мчу додому, щоб навчити мою дівчинку танцювати вальс, і дізнаюся, що Терпсихора кульгає! Як це розуміти? Невже мені тепер самому доведеться обходити слухачів з капелюхом? Тобі не здається, що я вже застарий для цього?
Мара радісно сміялася у відповідь і щось намагалася пояснити. Та ні, він зовсім не старий, а вона вже давним-давно не кульгає і готова танцювати хоч день і ніч, - почула Ніна.
Нарешті Сандро відпустив дівчину і сказав:
— Я привіз тобі листа від Оскара і цілу купу новин.
— А чого ж мовчиш?
— Та ж ти мене ледь не задушила! Вдома розповім.
— То йдемо швидше додому! - вигукнула Мара. - Зараз, я зберу речі!
Вона помчала до своєї кімнати, навіть не озирнувшись на Ніну.
— Прошу вибачити нас, синьйора контесса, - Сандро ступив назустріч Ніні. - Мара виросла без матері, недоліки в її вихованні дуже відчутні. Можливо, вона ще зрозуміє, що за гостинність так не дякують. Але я хочу, щоб ви знали, - моя подяка не має меж!
Що були для Ніни його слова в порівнянні з тими обіймами, яких удостоїлося дівчисько! Але коли вона звернулася до гостя, її голос звучав рівно і безпристрасно:
— Ваша дорога була нелегкою, ви, напевне, втомилися. Пропоную зачекати у вітальні, поки Антонела допоможе синьйорині зібратися. 
Слово "втома" не описувало і десятої долі того, що відчував Сандро. Останні два тижні він тільки і мріяв про зручне ліжко з нормальною подушкою та теплою ковдрою, але, не знайшовши Мари вдома, забув про все. Спочатку він злякався, що дитину викрали, але потім прочитав листа графині і помчав сюди.
Господи, як же йому пощастило! Він побачить Ніну і для цього не потрібно шукати жодного приводу! Скільки днів, проведених в скрипучому диліжансі, він мріяв саме про таку можливість! Він більше не переконував себе, що між ним і контессою лежить прірва. Сандро не пам'ятав також і того, що в їхню останню зустріч так глибоко зачепило його. Тоді йому здалося, що Ніна просто грає його почуттями, а бути іграшкою в руках багатої дами він не бажав. Отриманий лист спростував усі його безглузді вигадки і тепер він хотів негайно побачити Ніну.
І ось вона стояла перед ним, холодна, як крижана скульптура. Наче не її послання дихало таким теплом, добротою та турботою. Незбагненна жінка!
Пустопорожня розмова ні про що у вітальні, подяки їй та Кисельову, похвала вишитій картині. А чого ще можна було очікувати? Що Ніна хотіла почути від Сандро? Невже  пристрасні зізнання і запевняння у вічному коханні? Безглуздо.
Нарешті з'явилися Мара з Антонелою. Ніна з Кисельовим вийшли у вестибюль проводити гостей. Милорадов обмежився тим, що з холодною ввічливістю вклонився. Невже він дочекався того щастя і Лоренцині забирає своє галасливе дівчисько? Нарешті в будинку запанує спокій! Ніхто не буде стрибати по сходах на одній нозі, безперестанку балакати, голосно сміятися і пхати всюди свого носа!
Прощання з дамами, остання подяка Данилу Степановичу:
— Дякую вам за все, дотторе. Завтра рано-вранці я маю справи тут неподалік, – чорні очі італійця на мить впіймали синій погляд графині. - Якщо ви дозволите, я зайду після того, як їх закінчу. Мені б хотілося  отримати рахунок та сплатити за лікування.
Кисельов ввічливо вклонився, як і належить у подібних випадках, і запевнив синьйора Лоренцині, що рахунок чекатиме на нього навіть у тому випадку якщо непередбачені обставини завадять їм зустрітися.
Двері за Сандро і Марою зачинилися, але їхні голоси, що віддалялися, було ще деякий час чути:
— Ну, кажи ж скоріше!
— Малі вийшла заміж.
— Та невже! Як чудово! А за кого?
— Вгадай!
— Знаю знаю! За герра Мейєра! Вірно?
Кредо доктора Кисельова полягало в тому, щоб ніколи і  нікому не відмовляти у допомозі, незалежно від того, чи міг хворий оплатити лікування, чи ні. Платили далеко не всі, а поверталися, щоб заплатити, взагалі одиниці. Піднімаючись сходами у вітальню, Антонела обдарувала свого обранця сяючим поглядом. Визнання заслуг Даніеле завжди викликало у неї почуття гордості. А зараз, до того ж, це визнання походило від людини, яку Антонела по-своєму любила. Як шкода, що Сандро не дворянин! Але хіба шляхетність визначається дворянським титулом? Сандро Лоренцині неодмінно прийде завтра та сплатить рахунок. Шляхетна людина знає, що лікарю треба дякувати гідно.
Повертаючись до вітальні, Ніна все не могла схаменутися. Це справді сталося чи її підвела власна уява?  Сандро дійсно призначив їй побачення завтра вранці на цвинтарі, чи їй це тільки здалося?

***