Частина друга “Панове дипломати” Розділ 4

Апартаменти для гостей знаходилися у крилі, протилежному тому, яке займали графиня з наперсницею. Раніше у цей дім частенько наїжджали друзі,  тепер у цих кімнатах мешкали тільки Милорадов з Данилою Степановичем. Тут же розташовувалася і  лабораторія Кисельова з коморою, де він зберігав готові ліки.
Секретарські обов'язки у консульстві Кисельов завжди виконував із старанністю. Тут на нього не могло бути жодних нарікань. Але справжнім своїм покликанням він вважав все ж таки фармацію. Ліки, зроблені ним за власними рецептами, мали попит і приносили чималий дохід. Було у нього ще два захоплення. Любив він всякі кумедні штучки, такі собі технічні дурниці, нехай навіть зовсім безглузді, але неодмінно, щоб незвичайні. А ще подобалося йому викривати шарлатанів, які підсовують чесним людям ліки бездіяльні або продукти підроблені.
Коли Данило Степанович бував удома, з його кімнат долинали аромати трав, іноді пахло оцтом або тухлими яйцями. Тоді на галереї відразу з'являлася Антонела. Вона стукала кулачком у важкі дубові двері і кричала:
— Даніеле! Негайно відкрий вікна!
— Вже відкрив, сонце моє! - Басив з-за дверей Данило Степанович. Доступ жінкам у його лабораторію був категорично заборонений. Сюди не входила навіть покоївка. У лабораторії Данило Степанович завжди прибирав сам. При цьому до жінок Кисельов ставився дуже шанобливо, а своє суворе правило пояснював зовсім просто:
— Ви подивіться, як вони одягнені. Триповерхові спідниці, шалі, рюші, волани… ще зачеплять, не приведи Боже щось – лиха не оберешся! Тут же у мене і кислоти, і луги, і отрути всякі… від них опіки гірші, ніж від вогню!
Отрути Кисельов зберігав у спеціальній шафі. Дуже дорогій, негорючій.
— Від гріха подалі, – пояснив він Милорадову.
Сьогодні з кімнат Данила Степановича долинав запах кави. Хазяїн лабораторії відпочивав.
З самогонного апарату у велику посудину капала дистильована вода, на підвіконні сохли чисто вимиті склянки, ступки, ковші і казанки. Великий бронзовий прес виблискував, начищений до блиску. Ваги з гирьками були накриті ковпаком. На столі, над запаленою спиртівкою, нагрівався якийсь чудернацький агрегат, по кімнаті витав аромат кави.

Так тогочасні кавоварки уявив собі штучний інтелект.

— Помилуйте, Данило Степанович, що це за хитромудрий кавник у вас? - зацікавився Сергій незвичайною штучкою.
— Подарунок це покійного Михайла Матвійовича, – пояснив Кисельов. - Граф називав цю штукенцію кавоваркою. Цікава, маю сказати вам, іграшка. І користь приносить, особливо там, де жінок не буває. В неї треба лише налити води і всипати меленої кави. Тільки-но вода закипить, кава сама завариться і переллється в чашку. При цьому вона і досить міцна виходить, і ароматна, і прозора. Не кожна хазяйка так зварити вміє.
Спробувавши напою, приготовленого в кавоварці, Сергій Андрійович поділився враженням:
— От, італійці, фантазери які, як чудово вигадали! Справді, смачно і робити нічого не треба. З такою кавоваркою і дитина впорається!
— Та не італійці це, – посміхнувся Кисельов. - Вони з того ще більше вашого дивуються. Штучку цю дядечко ваш із Петербурга привіз. Є у нас в Академії мистецтв майстер один. Так він цю іграшку для цариці зробив. А цариця – візьми та й похвалися придворним! Ті здивувалися, очима похлопали та й забули. Та й навіщо їм, коли вони навіть не відають, що кава на деревах росте! А Михайло Матвійович не забув. Тут же замовив і собі таку.
Не менше, ніж кавоваркою, Сергій був здивований тим, що кава росте на деревах. До цього часу він вважав, якщо кава – боби, то і є чимось на зразок квасолі чи гороху.
— До речі, у нас ще й не такі умільці водяться! – Данило Степанович вийняв із шафки флакон темного скла з притертою кришкою і висипав Сергієві на долоню кілька кавових зерен. – Ось це я купив колись у  Москві на базарі. Стільки років з того минуло, а вони  все ще пахнуть! Думаєте, це кава? А ні! Спробуйте-но  розкусити.
Зернятко розсипалося в роті, як сухе солоне печиво. У ньому не було від кави нічого, окрім запаху. Милорадов скривився.
— Не бійтеся, я його добре вивчив. Звичайне тісто, але як майстерно виліплено! Виглядає,  та й пахне, як справжнє мокко. З того часу і зберігаю його, як пам'ятку ницості людської. А кавоварка, вона хоч і кумедна, але все ж таки – іграшка. Самолюбство жіноче вона зачіпає. Не бажають господині нею користуватися. Та й ми, напевно, пограємо і забудемо.

Примітка автора:
Легенда про те що першу кавоварку зробив для цариці Іван Кулібін активно розповсюджувалась росіянами в минулі часи. Насправді це не так. Кавоварку було винайдено в Італії. Росіяни могли тільки скопіювати її, як і багато чого іншого.  В безпосередні обов'язки Кулібіна саме і входили ремонт та копіювання техніки, що привозили з Європи. А от те, що господарки досить довго не бажали користуватися цим приладом - правда.
Фальсифікація кавових зерен також не вигадка, про неї згадується в енциклопедії Брокгауза і Єфрона. 

 ***

Після Різдва до консульства з'явилися ще два шовководи, а з перших днів нового року вони потягнулися один за одним. Усі до єдиного корсиканці. Лише чоловіки. Молоді, здорові, міцні. Це добре, думав Милорадов. Принаймні, не повмирають у дорозі. Переховуватися з отриманими грошима завербовані також не збиралися. Той, що з'явився першим, Діно, приходив ще раз, привів аж сімох своїх братів і знову запитував коли буде корабель.
Сергій був щасливий. Про таких колоністів можна було тільки мріяти! Наприкінці січня шовководи підписали дев'яносто шість контрактів. Першого лютого консул Милорадов відправив до Санкт-Петербурга повідомлення про виконання завдання.
Тепер можна було подумати і про кохання.