Частина друга “Панове дипломати” Розділ 3

Переступивши поріг палаццо, Мара прошепотіла в захопленні:
— О, яка краса… - настільки їй сподобався розпис не стелі вестибюля. 
У таке ж захоплення її привели гобелени та картини на стінах. А побачивши у вітальні незакінчену вишивку, вона буквально заніміла. Невже ТАКЕ можна створити за допомогою кольорових намистин та голки з ниткою?
На превеликий подив графині, Антонела розмістила танцівницю у власних покоях,  а Данило Степанович не сказав на те а ні слова проти.
Мара виявилася зовсім не обтяжливою гостею. Спочатку вона дуже соромилася і більшість часу проводила в апартаментах Антонели, потім освоїлася і стала виходити у вітальню і у двір. При цьому вона жодного разу не виявила бажання покинути палаццо. Більш за все її бентежила увага з боку графині. Ніна помітила це і намагалася поводитися з дівчиною якомога стриманіше, не ставила жодних питань, не цікавилась нічим, але й ігнорувати її жодним чином собі не дозволяла.
На вигляд Мара була завжди милою і скромною і демонструвала тільки приємні манери. Часом у Ніни виникав сумнів: а чи цю дівчину вони бачили в циганському вбранні з яскравим бубном у руках? Але ні, це була та сама Мара, любов до якої Сандро ні від кого не таїв. Вона потоваришувала з Антонелою, душі не чула в Кисельові і підкупила Ніну своєю працьовитістю та непідробним захопленням вишивкою.
— Синьйоро контесса, дозвольте мені вишити шматочок неба, - попросила одного разу Мара, придивившись до того, як це робить Ніна. 
Графиня великодушно дозволила, відмітила вправність і старанність дівчини, і з того часу вони удвох захоплено працювали над картиною.
Її безневинний вигляд ніяк не поєднувався з тим способом життя, який, на думку графині, мала вести мандрівна танцівниця. Мара аж ніяк не справляла враження розбещеної, але в той же час її не можна було назвати і наївною. Ніна пам'ятала, як підсміювався колись Сандро з молодих шовководів яким вона закрутила голови. Дівчина чудово знала про свою чарівність і дуже вміло користувалася нею. Інакше як би ще зуміла  за лічені дні підкорити серця майже всіх мешканців палаццо? Єдиним, хто залишився нечуттєвим до її чар, був Сергій Андрійович.
Несподівана гостя внесла в життя Ніни пожвавлення якого їй так не вистачало. А от пан Милорадов жодним чином  не ссхвалював  присутність Мари. Він відверто чіплявся до неї, помічаючи найменші промахи, і демонстративно відсилав з вітальні, коли збирався щось розповісти всім іншим.
— Даремно ви взяли на себе такий клопіт, - говорив він Ніні наодинці. – Ваш порив, безумовно, благородний, але його важко пояснити навколишнім. Це дівча нікому не потрібне! Принаймні наш сусід не кинувся їй допомагати, хоча саме він  мав це зробити, адже Сандро – його син, а не ваш!
Ніна не бажала слухати подібні промови. А вони звучали - і не лише в її палаццо: про те, що Мара живе у контесси, судачила вся округа. Графиня ставилася до цього філософськи: холопів не примусиш мовчати навіть вдома, що вже казати про Італію, де слуг  не карають, а пліткувати люблять анітрохи не менше, ніж будь де інде. Єдине, що вона могла зробити для власного спокою, це заборонити у своїй присутності згадувати про Сандро Лоренцині, аж до того дня, поки він сам не з'явиться на порозі. Це стосувалося, перш за все, Антонели, яка відчувала до співака якусь зовсім незрозумілу пристрасть і могла базікати про нього годинами.
Зрозуміло, новина про те, що Мара гостить у сусідки, дуже швидко досягла вух дона Гаспаро та його дружини. Лідія власною персоною з'явилася, щоб у цьому переконатися. Вона прийшла нібито запросити сусідів на Різдвяний обід. Запрошення стосувалося всіх, зокрема і Мари.
Вочевидь, подумала Ніна, синьйору Лоренцині не покинуло бажання примиритися з пасинком і тепер вона вирішила діяти через Марію. Ось тільки та, схоже, не поділяла її прагнень. Дівчина відверто боялася Лідії. Коли та з'явилася у вітальні, вона так злякалася, що випустила з рук коробку з бісером. Дрібні намистинки розкотилися по всій підлозі. Добре хоч при цьому не був присутній Сергій  Андрійович,  він такого би не пропустив, неодмінно зауважив би щось в'їдливе з приводу недолугості Мари, чим збентежив би бідолашку ще більше. Ніна на дівчину не розсердилася. Мара була ще дуже молодою і не вміла сама постояти за себе, а Сандро, її головного захисника, не було поруч.
Невловимим порухом очей Ніна попросила Антонелу забрати дівчинку. Наперсниця все зрозуміла миттєво:
— Синьйорино Маріє, чи не допоможете ви мені розпорядитися по господарству? - Запитала вона, встаючи з крісла. А Ніна, тим часом, запросила Лідію та Данила Степановича в музичний салон.
Незабаром розсипаний бісер зібрали, але дівчата так і не повернулися у вітальню. Лідію це не надто засмутило. Вона просто переключила свою увагу на Ніну та Кисельова.
Оскільки на синьйору Лоренцині розпорядження графині щодо Сандро не поширювалося, ніхто не заважав їй говорити про нього все, що заманеться.
— Ох, моя люба, - щебетала Лідія, - ніхто не може зрозуміти Сандро до кінця. Але для мене він ніколи не складав таємниці! Вся його біда полягає в тому, що він нікого не шанує! Навіть себе!
У Ніни була інша думка і вона спробувала заперечити:
— Чому ж, синьоро…
Але її тут же перебили:
— Ох, моя люба, ви просто нічого не знаєте про його жахливий характер! Він ніколи ні на кого не зважає! От скажіть, як може людина, що отримала таке чудове виховання, нехтувати правилами пристойності? Чому він дозволяє Марії називати себе просто на ім'я? Адже це кричуща неповага до самого себе!
— Можливо, він її  так сильно любить? – припустила Ніна. 
— Ви гадаєте, Алессандро любить цю нещасну дитину так сильно, як намагається показати? - Здивувалася Лідія. - Чи це не гра на публіку?
Ніна на це питання не могла, та й не хотіла відповідати. Але Лідія і не чекала відповіді:
— Йому ні в чому не можна вірити! Сандро це взагалі зразок безвідповідальності! І завжди таким був.  Батько створив йому такі чудові перспективи, а він вирішив  поїхати світ за очі! Його носило десь цілих п'ятнадцять років! Раніше він хоч тягав дівчисько за собою, тепер же взагалі кинув напризволяще. І це так схоже на нього! Я передчувала, що рано чи пізно йому набридне з нею возитися, але все ж таки сподівалася, що він одумається і  звернеться до нас  по допомогу. Ох, як би мені хотілося, щоб це була його звичайна необачність, а не злий намір!
Тепер, якби Ніна навіть спробувала вставити слово в цю промову, у неї нічого не вийшло б.
— Ви не уявляєте собі, люба контессо, як ми з доном Гаспаро вдячні вам, за те, що ви взяли на себе турботу про цю нещасну, забуту Богом дитину! Їй, бідолашній, стільки довелося витерпіти через безвідповідальне ставлення свого…
Тут Данило Степанович втомився чекати паузи в монолозі гості і безцеремонно перервав її на півслові:
— Ви дійсно вважаєте, що синьйор Алессандро вчинив безвідповідально, залишивши Мару в Генуї?
Лідія від несподіванки гикнула та проковтнула кінець фрази. А Кисельов продовжував:
— А чи не думаєте ви, що, опинившись на його місці, кожен вчинив би так само? Я, точно, не вигадав би нічого кращого. Бо ніщо не змусило би мене везти дівчину, майже дитину, взимку через перевали, слизькими дорогами, ризикуючи щохвилини або потрапити під лавину, або зірватися у прірву!
Данило Степанович сказав те, що мучило Ніну вже кілька днів. Вона не зможе заспокоїтись, поки Сандро не повернеться! Нехай він більше ніколи не забажає її бачити, тільки нехай повернеться – цілий і неушкоджений!
Після слів Кисельова Лідія принишкла. Напевно нічого подібного їй в голову раніше не приходило. Вона ще трохи посиділа, переказуючи міські новини, а на прощання поцікавилася, чи не відомо графині, коли Сандро має намір повернутися.
"Зрозуміло, балаболка, - подумав Данило Степанович, - саме за цим тебе і прислав твій чоловік".
На жаль, ні графиня, ні синьйор Даніеле не могли допомогти Лідії, але у Ніни з'явилася можливість переадресувати запитання Марі, не видаючи своєї зацікавленості.
Коли Лідія пішла, Ніна розшукала Мару і пояснила, що дон Гаспаро хоче знати, коли приїде його син.
— Я не знаю, – відповіла дівчина. – У Відні він не мав наміру надовго затримуватися, але якщо йому вдасться добре заробити, то, то планував заїхати в  Аугсбург.
— У Аугсбург? - здивувалася Антонела, яка була присутня при розмові. - Хіба це зручно? Хто ж їде з Відня до Генуї через Аугсбург?
— В Аугсбурзі роблять найкращі в світі фортепіано, - пояснила Мара, - а Сандро давно мріяв собі купити.
— Чи не простіше було б повернутися додому і вже звідси замовити в Аугсбурзі інструмент? - запитала Ніна.
— Ох, як же ви не розумієте, синьйора контесса, він хоче сам його вибрати. Це ж так важливо для співака!
Графіня мовчки подивилася на танцівницю. Ця дівчинка давно вже знала щось таке, що тільки зараз починало відкриватись розумінню Ніни. Марія готова була чекати на Сандро одна, в порожньому будинку, як завгодно довго, не виявляючи при цьому жодного нетерпіння, тільки тому, що для нього важливо було особисто вибрати фортепіано. Хіба можна засуджувати її за таку безперечну відданість?
— Потрібно надіслати йому записку, інакше він усю Геную переверне, якщо не застане мене вдома, – стурбовано зітхнула дівчинка.
— Так, Маро, я напишу йому, - відповіла графиня. – І не записку, а листа.
Сандро вже точно не винен у тому, що його люблять відразу дві жінки, навіщо ж завдавати йому зайвих хвилювань, залишаючи в невіданні про все, що трапилося?
Повернувшись до себе, графиня знову, вкотре, спробувала проаналізувати свої почуття. Безумство, що охопило Ніну після знайомства з Сандро, не мало нічого спільного з тим, що вона звикла вважати коханням. Кохання не з'являється просто так! Для цього треба знати обранця багато років. Ніна любила свого покійного чоловіка і була впевнена в тому, що справжнє кохання може бути лише цілком усвідомленим почуттям. Справжнє кохання збагачує людину, дарує спокій. Почуття ж, яке Ніна відчувала до Сандро, навпаки, спокій забирало. Воно принесло біль та ревнощі і позбавило графиню можливості помічати навколо себе інших чоловіків.
Мабуть, під час останнього побачення, Сандро відчув її божевілля, тому і вважав найбільш правильним перервати всякі стосунки з жінкою, що втратила голову! Йому не можна дорікати за це, як і не можна засуджувати за те, що йому добре поруч із відданою дівчиною, яка нічого не вимагає натомість.
Ще раз подумки виправдавши Сандро, Ніна сіла за бюро і написала йому листа, розповівши про подію на ринку і про те, що запросила Мару погостювати. І тільки поставивши підпис, вона зрозуміла, що цей лист, швидше за все, не застане Сандро у Відні. Отже, доведеться залишити послання у нього вдома! Ніна згорнула листок, капнула на нього воском зі свічки і притиснула печаткою. Графська корона чітко позначилася на застиглій краплині.
Він прийде, неодмінно прийде! Вона побачить його і намагатиметься нічим себе не видати. І тоді, можливо, все знову повернеться на свої місця!