Частина друга “Панове дипломати” Розділ 2

           До середини грудня Милорадов заспокоївся. Час минав, про них ніхто не згадував. Канцлер, хоч і тримався досі на своїй посаді, мовчав, ніби води в рот набрав. Коронацію Павла було призначено на п'яте квітня.
Незадовго до Різдва до консульства завітав перший шовковод. Це був похмурий корсиканець. Він показав Маніфест і поцікавився, чи справді все написане там – правда. Коли візитер витягав з кишені зім'ятий папірець, на підлогу випало кілька шовковичних коконів.
Корсиканець говорив французькою, тому Сергій розмовляв з ним особисто, без допомоги Кисельова. Як і всіх майбутніх колоністів, шовковода насамперед цікавив час виплати підйомних.
— П'ять відсотків під час підписання контракту, решта - після погрузки на корабель, - відповів Милорадов.
Сергій був не настільки наївним, щоб виплачувати всі гроші відразу. Він неодноразово користувався саме такою схемою і вважав цей прийом абсолютно виправданим.
Деякі вербувальники видавали підйомні лише під час відправлення. Справи в них йшли туго, бо люди, не побачивши живих грошей, легко змінювали свої плани. Інші - віддавали все за один раз, але тоді їм доводилося до самого від'їзду охороняти завербованих, або залишати в заручниках їхні сім'ї, що було дуже невигідним і вимагало додаткових витрат. Схема Милорадова була ідеальною, від нього жодного разу не втік ні один колоніст, хіба хто помер чи захворів перед відправкою.
Коли корсиканець побачив призначену йому суму, очі його жадібно блиснули. Він швиденько підписав контракт, засунув гроші в пошарпаний гаманець і сказав:
— Я приведу своїх братів і розповім друзям.
Все йшло, як по маслу. Саме так вони завжди і казали!
— А коли від'їзд? - поцікавився корсиканець на прощання.
— Щойно сто шовководів підпишуть контракт, ми викличемо корабель. Чим швидше ти приведеш своїх братів, тим швидше одержиш решту.
Милорадов був не просто задоволений. Він був щасливий і страшенно гордий собою. Нехай Кисельов повчиться як треба працювати!

 Примітка автора:
Виплата підйомних в ті часи відбувалася саме так, як описано. Про це згадується в монографіях присвячених колоністам.

***

У цей час Ніна, Антонела і Данило Степанович роздивлялися товари на базарі. Різдвяні та великодні подарунки Ніна завжди вибирала сама. Данило Степанович, хоч і був без міри завантажений у консульстві, не ризикнув позбавити графиню цього щорічного задоволення. Відпустити жінок удвох він також не наважився і, як з'ясувалося, небезпідставно.
Щойно вони звернули до фруктових рядів, попереду відбулася звичайна для всіх базарів історія: малолітні злодії пограбували жінку. Один штовхнув жертву на землю, інший вихопив у неї гаманець і кинувся тікати. Перший одразу ж загубився в натовпі, другий на мить забарився. Пограбована жінка, дарма що впала, пронизливо закричала, вихопила зі свого кошика апельсин і запустила ним у кривдника. Стиглий фрукт соковито розквасився об його потилицю, але, на жаль, це не затримало злодюжку. Він шмигнув під прилавок і зник. Жінка спробувала підвестися, але не змогла. Навколо неї відразу ж почав збиратися натовп.
— Батюшки,  та це ж муза Лоренцини! - Вигукнув Кисельов російською. Проштовхавшись крізь натовп, він швидко з'ясував, що дівчина не може встати, бо підвернула ногу. Тоді, без зайвих вагань, він підняв її і закинув собі на плече.
Їй це, мабуть, не дуже сподобалося.
— Я Мара, а не Муза! – сердито вигукнула вона. - Відпустіть, ви мене з кимось переплутали!
Навряд чи Мара розуміла російську, але слова Кисельова, безперечно, почула.
— Сиди тихо, - усміхнувся Кисельов,  - бо ненароком впущу! - І зробив навмисний рух у бік гнилих фруктів, що купою лежали неподалік. Після чого Мара притихла.
Вибравшись із натовпу, Данило Степанович взяв свою ношу зручніше.
— Доведеться віднести її додому, - сказав він своїм дамам. - Не можемо же ми покинути скарб синьйора Алессандро напризволяще!
Ніна та Антонела не заперечували. Так вчинити було б по-людськи, до того ж  обом хотілося дізнатися, де живе Сандро. Мара притискала до грудей свій кошик і щосили намагалася не заплакати. Вона сказала, куди йти, і більше до самого дому не промовила а ні слова.
Будинок, який придбав Сандро, розташовувався на маленькій площі з фонтаном. Жодної під'їзної дороги тут не було, лише кілька довгих сходів розбігалися в різні боки, вгору і вниз. Нина знала це мальовниче місце. Воно їй дуже подобалось. Щоразу, прямуючи кудись пішки, вона намагалася пройти через цю площу. 
Будинок співака був невеликий і досить старий, але нещодавно відремонтований, з чистим білим фасадом та блискучими вікнами. Біля дверей Мара вийняла з кишені ключ і подала Антонелі.
— Хіба вдома нікого немає? – здивувалася Ніна. Вона знала, що Сандро у Відні, але ж повинні бути слуги!
— Ні, синьйора контесса. - Мара відповідала чемно, але при цьому очей на Ніну не піднімала. - Як я бачу, Паола ще не повернулася. Не думаю, що вона скоро прийде. Чотири дні тому  її пригостили вином і вона знов почала пити.
— Пити?! – жахнулася Ніна.
— Так, синьйоро, - спокійно продовжувала дівчинка. – Паола – чудова служниця. Вона добре вправляється по господарству і смачно готує, коли не п'є.
— Але як можна терпіти прислугу з такою вадою? – здивувалася Антонела. - На неї ж ніколи не можна покластися!
— Її не можна вигнати, – пояснила Мара, – Сандро каже, що тоді вона зовсім пропаде.
Будинок сподобався Ніні. Тут не пахло ні пліснявою, ні мишами. Мармурові сходи, що вели на другий поверх, були світлими і чистими, з  красивими дубовими поручнями. У стіні, в невеликій ніші, розташовувався крихітний фонтанчик, зменшена копія того, що на площі, - Еол верхи на дельфіні.
— Гарний будинок, - вирвалось у Ніни. - У Сандро чудовий смак!
— Вам подобається? – усміхнулася Мара, і в її усмішці промайнуло щось напрочуд приємне. - Мені теж. Це ми разом вибирали. Сандро купив цей будинок, щоб у мене був посаг, якщо я захочу вийти заміж.
— А ти хочеш, Маро? - Слова дівчини пробудили в Ніні раптову надію.
— Що ви, синьйоро! Звичайно ж, ні! Хіба я можу його залишити? Хто ж дбатиме про нього, якщо я піду?
— Хм! - Відреагував на її слова Кисельов. – Зараз дбати потрібно про тебе, а не про нього.
Він вніс дівчину в кімнату, на яку та вказала, і опустив на вузьке ліжко без пологу, застелене шовковим покривалом. Схоже ліжко було у Ніни в дівоцтві, ось тільки над узголів'ям у неї не висіло срібне розп'яття. Щось у вигляді цього будинку не в'язалося з тим, що Ніна знала про Сандро та Мару. "А чи не помиляюся я знову, як в історії з Лідією?" - промайнуло в голові у графині. Але як тоді ставитися до присутності дівчини поруч із чоловіком, до того, що живуть вони в одному будинку?
Роззувши свою несподівану пацієнтку, Кисельов виявив, що нога її розпухла і набула нездорового синюшного кольору.
— Покрути стопою! – наказав він.
Мара виконала наказ і при цьому трохи скривилася:
— Боляче.
— Зрозуміло... - прогудів собі під ніс Данило Степанович і пояснив російською, звертаючись до Ніни Аристархівни, - Девчонке повезло, перелома нет, иначе она даже пальцем не могла бы шевельнуть.
Він узяв довгий лляний рушник, що висів біля дерев'яного умивальника, і туго перев'язав Марі ногу. Дівчинка відразу ж посміхнулася, їй полегшало.
— Тижні зо два намагайся не ходити, - давав він їй рекомендації, - а коли повернеться служниця, пришлеш її до мене, я дам свинцеву примочку і мазь від набряку.
— Дякую, дотторе, ви такі добрі, - прошепотіла Мара, - от тільки я, на жаль, не зможу вам заплатити, сьогодні у мене вкрали всі гроші. Але коли приїде Сандро, він обов'язково поверне борг!
Треба було йти, але Ніна не могла рушити з місця. Хіба можна залишити дівчисько на самоті? Без грошей, без служниці, з покаліченою ногою. Вона ж помре тут від голоду та холоду! Ні, які би ревнощі не краяли серце, Ніна не могла такого допустити. Нехай Мара уособлює для Сандро всі дев'ять муз одночасно, графиня Милорадова – вище за це.
Крім того, відтепер синьйор Лоренцині не матиме вибору, він буде змушений з'явитися до Ніни, якщо захоче отримати свою музу назад!