Частина друга “Панове дипломати” Розділ 1

Частина друга
“Панове дипломати”

Новини з Венеції були вкрай невтішні, а з Санкт-Петербургу ще гірші. Канцлер буквально ґвалтом вимагав результату. Государиня знову цікавилася просуванням справ.
Що ж робити? Господи, що робити?
І тут його осяяло!
Чого це вони в Петербурзі вирішили, що світ зійшовся клином на Апеннінському півострові?! Де ще, крім Італії, розводять шовкопряда?
— Данило Степанович, - звернувся він до Кисельова,  а скажіть-но, де ще тут поблизу, але не в Австрії та Італії, розводять шовкопряда?
— На Корсиці, на півдні Франції… – почав перераховувати Кисельов.
Ось воно! Те що потрібно! Це може стати порятунком.
— Ану, швидше, перепишіть указ французькою! І їдьте в Марсель та на Корсику! І не забудьте вказати, щоб зверталися неодмінно до нас!
— Не бачу в тому особливого сенсу, – буркнув Кисельов. – Генуя – великий порт. І корсиканці, і французи бувають тут по сто разів на рік. Хто хотів, давно вже вивчив указ напам'ять.
Сергій на його бурчання не звернув уваги. Данило Степанович – наймиліша людина, але дивакуватий і не надто кмітливий.
— У порти заходять моряки, -  лагідно пояснив він помічникові. - Їм до нашого указу діла немає. А шовководи тим часом сидять у горах і ні про що не відають. Франція, Даниле Степановичу,  зараз – золоте дно. Революція, війна, голод! Напевно, там і досі залишилося багато невдоволених. Саме те, що нам потрібно!
Сергій Андрійович добре знав, про що говорив. Саме війни та голод змушували колоністів переселятися на інші землі. Війни в Європі сприяли заселенню Поволжя, то чому б не використати французьку революцію для колонізації Тавриди?
Через кілька днів у нього на столі лежала пачка свіжих відбитків царського Маніфесту французькою мовою.

***

Шостого листопада Кисельов вирушив на Корсику. Цього ж дня у Росії від раптової хвороби померла імператриця Катерина II.
Звістка про це докотилася до Італії блискавично. За два тижні вже всі знали, що на престол вступив син Катерини Павло Петрович.
Коли Данило Степанович повернувся, він застав свого консула у жахливому стані.
— Вона не могла померти, - ридав Сергій, витираючи сльози, - хто завгодно, тільки не вона! Що ж тепер буде з Росією та всіма нами!
Руки Сергія Андрійовича тремтіли, зеленкувата блідість вкривала обличчя.
— Не встигла, голубонька! Не змогла передати царювання Олександру! - бідкався Милорадов. -  Це всі вони, - заздрісники, змовники кляті, Пашкині посіпаки! Звели у могилу матінку-царицю! Що ж тепер буде з нами, Данило Степанович?!
Кисельов ставився до новин набагато спокійніше. Зміни тепер, звичайно, неминучі, але особливої ​​трагедії в них він для себе не вбачав. Адже ніколи не пізно подати у відставку і зайнятися виключно аптекою, чи не так?
А от для Сергія Андрійовича це був, безперечно, удар. Він, бідолаха, так засмутився, що навіть не звернув уваги на виключно позитивні новини з Корсики. Царський Маніфест у Данила Степановича там буквально рвали з рук.
— Погубить Павло Росію! – журився Сергій. - Це йому не Гатчина, де можна витворяти все, що заманеться! Тут здоровий глузд і тверда рука потрібні! Він же – тільки на свої почуття покладається. А так не можна!
Данило Степанович займав у цій справі нейтральну позицію. Тому й не знаходив особливої ​​причини для душевних страждань. Павло Петрович, звичайно, запальний і неврівноважений, але аж ніяк не дурний, що б там не казали його супротивники. У себе в Гатчині він навів зразковий порядок і в армії, і в господарстві. Зразок, щоправда, був прусським, але, хто зна, можливо, ставши єдинодержавним правителем, цар буде гнучкішим? Адже повинен він розуміти, що Росія – не Пруссія?
Щодо їх самих, то, на думку Кисельова, необхідно продовжувати свою справу. Новому монарху ще довго буде не до них, а старих розпоряджень ніхто не скасовував. Колоніальна політика Росії навряд чи зміниться.
Слова Данила Степановича трохи заспокоїли Сергія, але не позбавили нудотного страху за своє майбутнє. Нехай він і не бідний зараз, але ЩО ВІН Є БЕЗ СВОЄЇ КАР'ЄРИ?

Примітка автора:
Відомий факт, що Катерина не дуже любила свого сина Павла, а от до внука Олександра була більш прихильною. Багато хто сподівався, що після неї трон займе саме Олександр. Однак цього не сталося.

***

До кінця тижня Сергій Андрійович так звівся, що зліг із застудою. Ніна знову просиджувала біля нього цілими днями, читала вірші, напувала чаєм з малиною. Він же приймав її турботу так, ніби був казна-який важко хворий, не відпускав від себе а ні на крок.
Антонела була здивована. Вона не знала, як до цього ставитись. З одного боку, в цьому не було нічого поганого, з іншого, така поведінка дорослих людей виглядала дивною.
— Як ти гадаєш, Даніеле? - запитувала вона.
— Не заважай їм, – відповів Данило Степанович. – Хай дбає краще про нього, ніж тягає додому блохастих котів. Та й як знати, може, зійдуться?
Це було б добре, вирішила Антонела. Тоді нічого не заважало б їм з Даніеле одружитися. Дівчина поцілувала коханого і побігла клопотатися по господарству. Тепер вона знала, що треба робити. Потрібно всіма силами сприяти графині та консулу.

 ***

Чоловіки – як діти малі -  потребують, щоб жінки постійно сиділи біля них і гладили по голівці. Варто їм застудитись, як вони вимагають до себе постійної уваги. Цю істину Ніна засвоїла ще у домі свого дядька. Той любив час від часу оголошувати себе хворим. Тітка не надто вірила йому, але робила все, щоб переконати у протилежному. У такі дні всі ходили навшпиньки і говорили пошепки, а на кухні готували виключно улюблені дядькові страви. Лікувала тітка чоловіка його улюбленим напоєм -  спотикачем, настояним на травах та ягодах. А ще вона відкладала всі свої справи і не відходила від чоловіка. Через кілька днів йому це набридало і він одужував.
Із Сергієм Андрійовичем відбувалося щось подібне. Звичайно, він пережив нервовий розлад, і нежить підхопив недоречно, але в іншому… У Ніни склалася думка, що він просто хотів, щоб його пожаліли.  Вона зробила все як тітка: відвідувала хворого по тридцять разів на дню, приносила ласощі, розповідала новини. Дивлячись на нього, вона згадувала молодого гардемарина, якого колись принесли до них в палац у Петербурзі. Але тепер у неї не виникало того щемливого співчуття, яке вона відчувала до нього раніше.
Просиджуючи годинами біля ліжка Сергія Андрійовича, Ніна згадувала Сандро та їхню останню зустріч.
Вона усвідомлювала, що повелася безглуздо, по-дитячому зніяковівши від невинного дотику, але все ж не могла зрозуміти, чому він образився. Адже з першої хвилини тієї зустрічі їй здавалося, що вони чудово розуміють одне одного, так, ніби знайомі все життя. А потім він зник. Ні, звичайно, не зовсім, а з Ніниного життя. Він надіслав їй канцону з посвятою, як і обіцяв, а сам так і не з'явився.
Ніна знала, що Сандро повернувся зі своєї подорожі - вони з Антонелою зустріли його якось на вулиці. Він був не один – з Марою. Можливо, тому і не підійшов, лише вклонився, вітаючи дам. Скільки ж їй років, тій Марі? Тринадцять? Чотирнадцять? Ну, аж ніяк не більше п'ятнадцяти! Тепер, без свого циганського вбрання, вона виглядала ще молодшою, ніж тоді, на святі.
Останнім часом у графині Милорадової з'явилася одна риса, не властива їй раніше. Її почали цікавити міські плітки. Звичайно, не всі підряд, а лише ті, з яких можна було хоч щось дізнатися про Сандро Лоренцині. Приносила плітки Антонела. Тож Ніна вже знала, що Сандро придбав будинок і, здається, отримав запрошення виступати на Різдво у Відні. Виходить, він знову поїде.
На цей раз вона знову звернулася за інформацією до наперсниці:
— Чому він обрав своєю музою саме Мару?
— О, він цього і не приховує, каже, що вона єдина любить його як людину, а не як співака!
— Як можна говорити про таке, перед Богом не соромлячись? – прошепотіла Ніна.
Італійка з подивом подивилася на неї: 
— Сандро – добрий католик. В Австрії його приймають у палаці архієпископа. На Різдво він співатиме у святковій мессі у головному соборі Відня. Йому нема за що дорікати!
Але Ніна наче й не чула:
— Яка  з неї муза? Адже вона ще зовсім дитина!
— Ну то й що? – здивувалася Антонела. - Хіба у музи повинен бути вік? Головне, щоб вона  була відданою і надихала артиста!
Більше говорити на цю тему графиня не побажала. А Антонела залишилася в роздраї, бо відчула невдоволеність хазяйки. 
Цих росіян зрозуміти неможливо. Вони соромляться любити, а тих хто відверто любить -  засуджують. Добре, що Даніеле не такий.