Частина перша "Генуя" розділ 15

Ніна, на жаль, такою твердістю духу похвалитися не могла. У себе в спальні вона вилила на цукор майже півсклянки серцевих крапель, але так і не заспокоїла свій біль.
Найгірше, що про це не можна ні з ким поговорити. Хіба можна пояснити комусь, які суперечливі почуття  охоплюють її поряд з Сандро? Вона і собі це пояснити не здатна. Чому, щоразу, при його появі, вона лякається, але при цьому відчуває непереборне бажання бачити знову і знову? Цілий місяць вона чекала його візиту, а коли він прийшов, мало не зомліла від жаху. Чому його голос переслідує її вдень і вночі, завдаючи більше болю, ніж радості? І чому їй не хочеться відмовитися від цього болю і повернути колишній спокій?
Графиня Милорадова давно вже не наївна дівчинка, вона - цілком зріла жінка, вдова, але не може відповісти на жодне з поставлених нею ж питань.
Вона точно знає, що не закохана. Хіба так закохуються? Їй хотілося слухати спів Сандро до нескінченності, але при цьому вона не мала жодного бажання познайомитися ближче з ним самим. Думки про більш близьке знайомство викликали у неї паніку. І, в той же час, - Сандро мав рацію, - Ніна більше не боялася його. Їй подобалися його дотики, і навіть останній поцілунок, такий нескромний, не образив, а кинув у вир насолоди.
Зустріч із Лідією, випадковим свідком якої Ніні стала, виставляла Сандро у найнепривабливішому світлі. Ніколи ще Ніна не відчувала такого сильного розчарування! Проте вона не засуджувала артиста. Адже він відмовився від побачення із заміжньою дамою. Дивно, але вона наперед знала, що здатна виправдати Сандро у всьому, хоч це і неправильно.
Хіба це кохання? Це хвороба! Справжнє божевілля.
Ніна ніколи не була любителькою повіряти стороннім свої таємниці. Напевне тому, що жодних таємниць у неї не було. Раніше, якщо їй потрібна була порада, вона питала у чоловіка. Граф, з властивою йому розважливістю, легко вирішував будь-які проблеми, так що самій Ніні ніколи не доводилося турбувати себе, приймаючи рішення. Вона просто підкорялася волі чоловіка. Тепер настав час вирішувати самій.
Потрібно зцілитися раз і назавжди! Так, як Сергій Андрійович зміг позбутися тяги до опію.
Сандро мав зв'язок з Лідією? Яке Ніні до цього діло! Він тепер віддає перевагу Марі? Їй це байдуже! Вона нічого не знає про Сандро? Чудово! Їй і не хочеться нічого про нього знати! Хоча, мабуть, було б неважко з'ясувати всю правду. Достатньо сказати Кисельову і він принесе докладний звіт. От тільки навіщо? Їй нічого такого не потрібно! Вона – графиня, а Сандро – невідомо хто. Поки вона нічого не знає про нього, він – таємниця, міраж, сон, щось таке, чого не існує і не заважає реальному життю.
Отже, вирішено! Графиня Ніна не зробить жодного кроку, щоб дізнатися хоч щось про бродячого співака на ім'я Алессандро, не спробує навіть з'ясувати його повне ім'я.

***

Ніна всілася в крісло і накинула на плечі ковдру. Заснути сьогодні вона вже не сподівалася, але й мерзнути їй теж не хотілося. Свічки догоріли лише до половини, тож ще можна було спокійно посидіти, не обтяжуючись їх заміною.
Яку чудову пісню співав Сандро після неаполітанської! Ніна ніколи раніше її не чула.
У двері тихо постукали, позолочена стулка відчинилася і показалася голова Антонели.
— Синьйоро Ніно, ви теж не спите? Я ніяк не можу заснути.
На дівчині була шовкова нічна сорочка і халат, оторочений хутром горностая. Вбрання гідне царської опочивальні. Данило Степанович любив свою наречену і на подарунки не скупився. Безмовним жестом графиня запросила наперсницю розділити з нею нічну самотність. День, що почався з чудових червоних троянд, закінчувався так сумно. Може хоч Антонела трохи розрадить хязяйку?

Антонела, наперсниця графині.

— Ох, синьйоро, який важкий був вечір, - поскаржилася італійка. - Мені ще ніколи в житті не було так страшно! Коли я вийшла і побачила Сандро Лоренцині, моє серце впало у п'яти!
Якби Антонела могла знати, що трапилося з серцем її господині від цих слів!
— Сандро Лоренцині? – прошепотіла Ніна.
— Так, - Антонела зробила жест, що підтверджував її слова. - Я відразу попередила його, що дон Гаспаро та Лідія у вітальні, але він і слухати не став! Він сказав, що прийшов не до них, а до вас, і, оскільки ви його запросили, то якби у вітальні сидів навіть сам диявол, це не завадило б йому увійти!
Антонела зробила невелику паузу, а потім сказала з відчутним докором у голосі:
— Звичайно, синьйор Алессандро – шановна людина, але, думаю, вам все ж таки не слід було запрошувати його одночасно з доном Гаспаро.
— Боже мій, я не знала... - розгублено прошепотіла графиня. Виходить, Сандро – родич дона Гаспаро! Авжеж! Інакше що  б йому було робити біля їх родової гробниці?
У неї був такий нещасний вигляд, що Антонелі стало її шкода.
— А може і нема в тому вашої провини, адже ми всі гадали, що дон Гаспаро в Тоскані. Ох! Я всіма силами намагалася запобігти скандалу, але, Сандро настільки впертий, хіба його здолаєш? Лідія-он вже двадцять років не може цього зробити!
Помітивши інтерес на обличчі графині, Антонела глибше вдихнула і продовжила обурюватися, щоправда, тепер вже не Ніною, а Сандро та Лідією.
— Усі знають, що вони терпіти одне одного не можуть, але навіщо ж сваритися у шляхетному домі?
"В домі ще нічого, - подумала Ніна, - знала б Антонела, що вони вчинили на вулиці!"
— А на вулиці як вони розкричалися! У вікнах скельця дзвеніли! - Виявилося, що таємниця графині ні для кого не таємниця.
— Невже, ви все чули? – жахнулася Ніна. - І синьйор Лоренцині теж?
— Авжеж! Лідія репетувала, як базарна баба. Її, мабуть, чуло все місто. Нещасний дон Гаспаро! Він між ними, як між Сциллою та Харибдою.
— Це жахливо, – прошепотіла Ніна.
— Так! Гірше бути не може, - погодилася з нею подруга. - Найприкріше те, що Лідія, здається, намагалася помиритися. Тільки дарма вона зачепила Мару. Сандро їй цього ніколи не пробачить. А дон Гаспаро не вибачить його!
Воістину, добрими намірами вистелена дорога до пекла! Ніна забула все, у чому так наполегливо переконувала себе півгодини тому:
— Антонела, заради всього святого, поясни мені, в чому річ. Я нічого не розумію. Я знаю дона Гаспаро майже п'ятнадцять років, але він ніколи не казав, що має дітей! 
Ніна сказала це і злякано перепитала: 
— Адже Сандро - його син?
— Так, звичайно, - відповіла Антонела і замислилась. - Ви й не можете нічого знати, бо все це сталося дуже давно, ще до вашого приїзду. Я тоді була зовсім дівчиськом, проте добре все пам'ятаю. Навіть у такому місті, як Генуя, подібні скандали трапляються не часто. Мій батько казав, що історія Лоренцині гідна пера Шекспіра.
Сандро – син Гаспаро Лоренцині та донни Марії, його першої дружини. Вона була співачкою. Це від неї Сандро вспадкував свій чарівний голос. Мати з раннього дитинства навчала його співати та грати на музичних інструментах. У Генуї його вважали диво-дитиною. Він був її єдиним сином, коханим і досить розбалуваним. Сандро завжди був гарячим, інакше не був би самим собою!
Донна Марія возила його по всій Італії. Він співав перед принцами та кардиналами, високопосадовці приїжджали навіть з Відня, щоб послухати його! На щастя, вона дуже любила сина і не дозволила каструвати хлопчика на користь публіці.
Від такої відвертості Ніна ледь не  зойкнула, а Антонела, між тим, продовжувала:
— Дон Гаспаро не суперечив дружині відкрито, але й не вітав її бажання зробити з єдиного сина співака. Він хотів, щоб Сандро вивчився і продовжив його справу.
Донна Марія померла, коли Сандро було п'ятнадцять. Для нього смерть матері стала величезною трагедією. До того ж саме в цей час у нього почав ламатися голос. Ніхто не думав, що він коли-небудь знову буде співати. Не знаю які ще аргументи навів дон Гаспаро, але Сандро Лоренцині пішов навчатися до університету.
Здавалося, між батьком та сином встановилося повне порозуміння, але тут з'явилася Лідія.