Частина перша "Генуя" розділ 13

На світанку тридцятого дня народження графиня Милорадова ніжилася на шовкових простирадлах і згадувала історію свого заміжжя.
Не радісно бути сиротою, навіть якщо ти живеш у сім'ї рідного дядька, і ставляться до тебе добре.
Граф Михайло Матвійович був давнім другом Ніниного дядечка, поміщика Лінчевського. Зналися вони ще змолоду і дружбу ніколи не забували. Того разу граф прибув до Києва у справах і заїхав засвідчити свою повагу. А після першого візиту – зачастив. Довго просиджував з дядьком у бібліотеці, дарував тітці французькі романи і нарікав на своє самотнє життя. Тітка відразу збагнула, що це неспроста.
Окрім шістнадцятирічної вихованки Ніни у Лінчевських було ще дві доньки, Надін – двадцяти років та Віруня – дев'ятнадцяти. Обидві – незаміжні, що становило постійний головний біль для батька з матір'ю.

Віра Федорівна Лінчевська, кузина Ніни.

Віруня була надто тиха, боязка і полохлива. Вона відрізнялася слабкою статтю, ще й недолік мала відчутний -  короткозорість. Її і не сподівалися вдало видати заміж. За Надін давали багатий посаг, до того ж, вона вважалася красунею. Єдиний недолік - критичний для нареченої вік - не заважав їй відкидати одного претендента за іншим. "Я виберу найкращого", - твердила Надін. Поява в домі графа була розцінена нею як дар Божий. Більш бажаного чоловіка уявити було неможливо.
Ніні покладали один шлях – в монастир, бо була вона безприданицею.
Все трапилося вкрай несподівано. Ніна розливала чай, коли до неї підійшов граф.
— А скажіть-но, люба панночко, - звернувся він до дівчини, - чи не підете ви за мене заміж?
— Звичайно ж піду, пане добродію, - посміхнулася Ніна. Їй подобався дядьків друг, такий шляхетний і ввічливий. Чимось він нагадував їй покійного батька.
До самої ночі вона думала, що це був жарт. А вночі, коли вже лежала в ліжку, до неї в кімнату увірвалась розлючена Надін:
— Злодійка! – кричала вона. - Змія підколодна! Так за доброту нашу відплатила, падлюка!
Вчепившись у волосся нещасній дівчині, вона калатала її головою об подушку аж  доки на шум не прибігли тітка з Вірунею. От тоді Ніна, нарешті, зрозуміла, що її справді посватали, і дядько дав згоду.

Надія Федорівна Лінчевська, кузина Ніни.

На ранок з'ясувалося, що всі шнурки на Ніниних сукнях порізані на шматки. А тут ще й дядько прислав козачка з вимогою негайно спускатися вниз. Ніні було взагалі страшно зустрічатися з нареченим, а в зіпсованій сукні про це не могло бути й мови.
— Що ж робити, Боженько?! Допоможи! – бігала по кімнаті перелякана наречена.
Допомога постала в особі Віруні. Дізнавшись у чому справа, несмілива тихоня рішучим кроком увійшла до сестри і висмикнула шнурок із її парадного плаття. Надін, дивлячись на це, а ні пари з вуст не зронила. Вручивши видобуток Ніні, Віра сказала:
— Я дуже рада, що тобі пощастило, Нінон. - А потім додала, несміливо усміхаючись: - Ти навіть не уявляєш, як я мрію вийти заміж і народити багато дітей!
Ніна була настільки вражена подіями, що не витримала і, з дитячою простодушністю, розповіла все графу. Вона не могла зрозуміти, чому Надін, яка завжди їй співчувала, могла так вчинити.
— Розумієш, Нінон, - відповів граф, - я вже не раз помічав, що не завжди твій найкращий друг той, хто співчуває тобі у біді або допомагає у скруті. Такі, зазвичай, завжди знаходяться. Допоможуть і зітхнуть з полегкістю, що їх ця чаша оминула! Справжній друг, це той, хто разом з тобою твоєму щастю порадіти може. А їх, хто не відає заздрості, – мало.
Потім граф говорив про щось із дядьком. В результаті весілля призначили на місяць раніше, ніж передбачалося.

Граф Михайло Матвійович Милорадов.

Віра, цілком несподівано, вийшла заміж через півроку за сина сусідського поміщика. Останній лист від неї Ніна отримала кілька тижнів тому. Надмірно великими літерами кузина писала, що народила восьму дитину, таку ж здорову і міцну, як старші брати та сестри. Чоловік її також здоровий і дуже задоволений станом своїх справ. І все у них добре. 
І Надін не засиділася у дівках. Заміжжя сестри спонукало її прийняти пропозицію найбільш наполегливого кавалера. Однак життя її склалося далеко не так щасливо, як у тихої Віруні. Чоловік Надін виявився мотом і гулякою. Придане він миттєво спустив, а тепер не міг дочекатися, коли маєток Лінчевських дістанеться сестрам у спадок.

***

Народжень у родині Лінчевських не справляли. "Кожен прожитий рік наближає людину до смерті", - стверджував дядько. Він і не пам'ятав коли хто народився. День Ангела, інша річ. На іменини усі дівчатка отримували від нього подарунки. Але якщо з Вірою та Надією все зрозуміло, їхнє свято всі знають, то з Ніною розібратися було складніше. Як вгадати, коли у тебе день Ангела, якщо з днем народження він не збігається, а Святу Ніну шанують сім разів на рік? От і виходило, що один раз вихованку вітали у грудні, інший – у березні.
Михайло Матвійович лукавити не став. Двадцятого жовтня він підніс Ніні сережки з рожевими перлинами і сказав:
— Ну от, голубонько, тобі вже сімнадцять. Так ти незабаром мене наздоженеш!
Йому на той час було п'ятдесят сім.
З того часу щороку цього дня влаштовували свято.  Гостей на ньому ніколи не бракувало. Незмінно кликали усіх співвітчизників, які перебували на той час у Генуї, - моряків, купців, знать, що подорожує. Були роки, коли своїх збиралося до двох десятків, особливо після того, як до Генуї зачастили російські військові кораблі. Обов'язково запрошувався французький консул із дружиною та кілька місцевих аристократів. Цих гостей кликав завжди граф, Ніну не цікавило, чим він керується при складанні списку. У житті дипломата важлива кожна дрібниця, дуже розумно було використовувати такий чудовий привід, як день народження дружини, у державних цілях.
Ніна всім гостям була рада. Вона користувалася репутацією хорошої господині, вважалася чарівною та цікавою співрозмовницею, але при цьому завжди трималася трохи осторонь, не заводила близьких подруг і, відповідно, не видавала ім жодних секретів. Ідеальна дружина для дипломата! Нерідко жінки, навіть навчені досвідом, цікавилися думкою графині. А часом і поради питали, особливо якщо йшлося про правила хорошого тону. Вона була відома тим, що ніколи ні про кого не сказала поганого слова. У графа були всі підстави пишатися нею.
Єдиними гостями, яких Ніна завжди запрошувала сама, були сусіди, подружжя Лоренцині. Граф із задоволенням надавав їй це право, вважаючи її вибір відмінним. Гаспаро Лоренцині не був аристократом, він був купцем, одним з найбагатших жителів Генуї. Поважну приставку "дон" він носив не по праву, бо на неї могли претендувати тільки дворяни, але ніхто і не думав робити йому за це зауваження. Усі, зокрема і дружина, так називали його – “дон Гаспаро”. Можливо, тупоголові сноби і не схвалили б пристрастей графині, але Михайло Матвійович вважав інакше. Таким людям, як Гаспаро, вважав він, належить майбутнє. Привели його до цього висновку аж ніяк не останні події у Франції, а елементарна логіка та здоровий глузд. От хто, скажіть, через сотню років згадає про якогось там  аристократа, що начисто продувся в карти? А от статки, багаторазово примножені Гаспаро, можуть проіснувати віки.
От тільки графиню в сусідах приваблювало зовсім інше, а саме те, що являли вони собою таку саму пару, як вона і граф. Дон Гаспаро був старий, а дружина його, Лідія, - молода. Як і Ніна, Лідія не мала дітей. З синьйорою Лоренцині Ніні було куди легше спілкуватися, ніж із дружиною французького консула. Та постійно ходила вагітна та могла говорити лише про своїх малюків.