Частина перша "Генуя" розділ 11

Свято шовководів у гірському селищі

Чергова спроба підбити на переїзд хоч одного шовковода успіху не мала. У селі до заїжджих поставилися  привітно, пригостили молодим вином, запросили на свято, вислухали Маніфест і сказали, що пам'ятають, як приїжджав інший росіянин з тією ж бумагою. Сергій Андрійович та Данило Степанович довго розмовляли з чоловіками, але від усіх почули одну єдину відповідь:
— Нам це не вигідно.
Надвечір, коли мандрівники зібралися їхати, над горами скупчилися хмари. Милорадов наказав закладати екіпаж. Антонела мало не плакала, на її надуті губки шкода було дивитися.
— Гадаю, нерозумно пускатися в дорогу через гори, проти ночі, та ще й під дощем, — сказав Данило Степанович, звертаючись до Милорадова. Вдалечині саме прогримів перший грім. – У тутешній таверні можна винайняти дві кімнати. Одну для жінок, іншу для нас з вами.
Очі Антонели спалахнули від щастя, їй шалено хотілося залишитися на свято. Вона чула, що будуть танці, циркова вистава та феєрверк.
— Я втомилася і з задоволенням переночую тут, - сказала Ніна, передбачаючи заперечення Сергія. Вона боялася, що він відмовиться з остраху образити її почуття і Антонела залишиться без розваги.
Палка італійка без зайвих слів помчала до таверни. Чоловіки насилу встигали за нею. А Ніна пішла до каретного сараю, бо хотіла скасувати розпорядження Сергія і забрати шаль, яку залишила в екіпажі на сидінні.
Як тільки вона повернула за ріг, побачила того самого чоловіка, якого зустріла на цвинтарі. На ньому був дорожній костюм австрійського крою: короткі штани та куртка з позолоченими ґудзиками. Він розмовляв з молодою дівчиною в строкатій сукні, схожій на циганське вбрання. Розмова вже, мабуть, закінчилася, оскільки циганочка збиралася йти.
— Маро, постривай, - зупинив її чоловік. - Ти надто легко вбрана! Де твоя шаль?
— У таверні. Не хочу повертатися за нею!
— Гаразд, я принесу, а поки візьми це. – Він скинув свою куртку і накрив нею дівочі плечі. Циганочка вибагливо пересмикнула плічками і побігла геть.
Ніна злякано сховалася за каретою, що стояла на вулиці. Серце її готове було вискочити з грудей. Вона не сумнівалася, що незнайомець помітив її, бо, зробивши крок до карети, він раптово розвернувся, і пішов у інший бік.

***

Ще не стемніло, а святково вбрані селяни вже зібралися на площі. Ось-ось мала початися вистава, аж раптом ринув дощ. Люди мерщій кинулися в таверну, і вмить заповнили приміщення, що до цього здавалося просторим. Саме перед цим Ніна з Антонелою у супроводі своїх кавалерів спустилися повечеряти. Але ніхто не збирався їх обслуговувати. Миттєво важкі столи були відсунуті вбік. Селяни посідали на лавки, кому не вистачило місця, стояли біля стін, і почали тупотіти ногами і ляскати долонями по колінах.
— Сaндро! Сaндро! – закликав натовп на сотню голосів.
Він з'явився разом із своєю дівчиною. Тепер він був одягнений у дорогу шовкову сорочку, чорні панталони, заправлені у високі чоботи та багато розшитий оксамитовий жилет. На голові - все той же, знайомий Ніні, капелюх, в руці - гітара. Циганочка ж тримала крихітний бубон, прикрашений кольоровими стрічками.
Побачивши музиканта, Антонела заверещала від захоплення і вчепилася Ніні в плече:
— Зараз він співатиме!
А Ніна сиділа, ні жива, ні мертва. Їй здавалося, що очі незнайомця дивляться просто на неї.
— Так, нам пощастило, - сказав господар таверни, підходячи до гостей, - сьогодні нас відвідав синьйор Алессaндро зі своєю музою.
Сандро вийшов на середину, зняв капелюха і кинув його на підлогу. Розмови вмить стихли. А потім він заспівав. Дівчина вдарила в бубон і почала танцювати. Але не заради танців циганочки зібралися всі ці люди. Селяни, затамувавши подих, слухали співака.
Одна пісня міняла іншу. Гітарні акорди перепліталися з дзенькотом бубна. Рідкісної краси чоловічий голос виводив то всім відомі, то нікому не знайомі наспіви. Селяни слухали затамувавши подих. І ось настала черга останньої пісні. Мелодія її була нова і прекрасна а вірші, сповнені любові та смутку, нікого не могли б залишити байдужим. Але якби тих слів не було, все одно звучав би цей голос, що проникав у самісіньке серце.
Сльози наповнили очі Ніни і потекли по щоках. Сергій сердито тицьнув їй у руку свій носовичок, але вона так і не скористалася ним -  сльозинки продовжували капати їй на плаття. Смуток, що наповнював душу жінки багато років, перегукувався зі смутком цієї пісні і зі сльозами виходив назовні.
Виступ закінчився. Останній акорд потонув у гучних оплесках. Співак вклонився, а його дівчина, піднявши капелюха, почала обходити публіку. Коли вона дійшла до Кисельова, капелюх був наповнений грошима. Данило Степанович обійняв свою наречену і висипав у купу цілу жменю монет різного гатунку. Наступним був Сергій. Він кинув зверху срібний цехін. Але циганочка цим не вдовольнилася. Тепер вона простягала капелюх Ніні. Адже синьйор не пред'являв своїх прав на даму, що сиділа поруч із ним, чи не так? Сергій насупився, знову дістав гаманець. Він вважав, що вже заплатив достатньо, але на них всі дивилися і чекали. І тут підійшов Сандро. Він  відвів руки Мари вбік і сказав:
— Не потрібно. Синьйора заплатила сповна. Кожна сльозинка із таких прекрасних очей коштує дорожче за діамант.
Милорадов сховав гроші і подумав: "Фігляр, звичайно, але хоч совість має. Де це бачено, довести даму до сліз, ще й плату за це вимагати!”
А Сандро згріб в оберемок свою танцівницю разом із капелюхом і, під обурений вереск Мари і веселий сміх глядачів, оголосив:
— Завдяки вам, синьйори, мій скарб став набагато вагомішим!

***