Частина перша "Генуя" розділ 8

Скільки Ніна себе пам'ятала, вона завжди вставала до сходу сонця.
— Нічого немає кращого за прогулянку на світанку, - стверджував її покійний чоловік, граф Михайло Матвійович.
— Хто рано встає, тому Бог подає, - вторила йому Палажка, старенька нянька Ніни, єдина кріпачка, що належала їй.
Померла Палажка минулої весни, а невдовзі після неї відійшов і граф. Смерть зрівняла їх, високорідного та холопку. Поховала їх Ніна тут, у Генуї, на католицькому цвинтарі і відтоді щоранку приходила сюди, до дорогих могил.
Сівши на камінь біля могили графа, жінка почала перебирати трави, що зірвала по дорозі. Данило Степанович буде радий поповненню свого запасу. Він кожну травинку знає, цей чарівник, от тільки часу не має збирати. От Ніна і приносить йому щодня свою здобич. А він їй натомість крем від ластовиння дарує, або краплі від болів у серці. І крем, і краплі потрібні Ніні постійно. Віддаючи чергову скляночку з кремом, Кисельов підсміювався:
— Веснянки – головна прикраса людини! Я-он свої не ховаю.
А про біль у грудях казав:
— Не серце болить у вас, графинюшка, душа страждає, бо дитинки немає.
На прохання зробити їй ліки, щоб змогла народити, відводив очі і відповідав:
— Немає в тому вашої провини, а графу допомогти я не в змозі. Не існує ліків від старості.
Так і жила Ніна зі своїм болем до нинішнього ранку аж поки, сидячи на камені, раптово не усвідомила, що тепер у неї з'явилася надія.
До цієї хвилини Ніна ніколи не думала про повторне заміжжя. Та й нині жоден чоловічий образ не турбував її серце. Але як знати, може Господь  знову подарує їй чоловіка? Тоді… можливо, і діти у них будуть?
А як же Данило Степанович зрадіє, якщо вона вийде заміж! Тоді вже він зволікати не стане і негайно поведе Антонелу під вінець! Вмираючи, граф доручив Кисельову опікуватися молодою графинею, і тепер той, як людина честі, не наважувався ні в чому переступити через її інтереси. Через це і відклався на невизначений термін його шлюб з Антонелою.
Опустившись біля могили навколішки, Ніна заплющила очі і звернулася до Всевишнього з палкою молитвою. Вона просила чоловіка. Батька своїм майбутнім дітям. Лагідного і турботливого, який кохав би її і якого вона могла би покохати всім серцем. Поступово її охопило почуття єдності з Богом та впевненість, що Господь не залишить прохання без відповіді.
Розплющивши очі, вона з подивом виявила, що вже не одна на цвинтарі. Неподалік могили графа знаходилась гробниця сімейства Лоренцині. Біля входу в гробницю на колінах стояв чоловік. Він також молився, його голова була низько опущена. Однією рукою він торкався написів, висічених на кам'яних дверях, другою - притискав до грудей  крислатий капелюх. Вся його постать видавала глибоку скорботу. Одягнений незнайомець був, як городянин середнього достатку, без модної  яскравості, і в той же час елегантно. Його одяг був добротним і чистим, а манжети простої батистової сорочки прикрашені тонким мереживом.
Ніна давно знала сеньйора Гаспаро Лоренцині та його дружину Лідію, вони жили у домі, що межував із графським палаццо. Але ця людина була не з їхньої родини – графиня бачила її вперше.
Без сумніву, це хтось із місцевих жителів, можливо, моряк або купець. Молодий, але не юнак: смагляве обличчя, густе чорне волосся, охайно підстрижена борода.
Мабуть, незнайомець відчув, що за ним спостерігають. Він підвівся, ввічливо вклонився і надів свій капелюх, збираючись іти. Але Ніна не стала чекати. Не в силах упоратися з незвичайною сумішшю почуттів, - переляку, сум'яття, тривоги, - що раптом охопили її, вона підняла оберемок трав, схопилася і побігла до виходу.

***

Перші тижні пішли на виконання всіх формальностей, що завжди супроводжують дипломата, куди б він не прибув. Та і з консульскими справами хотілося розібратися якомога швидше. Купа прохань, пред'явлених до розгляду, лякала своїми розмірами, тим більше, що всі запити були від людей багатих та впливових, сваритися з якими Милорадову було  не вигідно. До шовководів руки не доходили.
З ранку до вечора Милорадов у супроводі Кисельова або наносив візити місцевій еліті, або сидів у консульстві, розбираючи папери. Вечеряв завжди у Ніни, в тій самій компанії, що і першого дня. Пізно ввечері повертався в готель і без сил падав у ліжко. Тут Харитон, що знемагав весь день від самотності, починав зудіти про те, що негоже Сергію Андрійовичу жити в трактирі. Благородному пану потрібен  відповідний дім, а тут же  неподалік є один будиночок…
— Та чого ти бурчиш, як стара баба, - втомлено відмахувався від нього Сергій. - Якби не знав, що це ти, подумав би, що матінка прийшла з того світу мене виховувати! Я і сам все чудово знаю. От тільки часу не маю на пошуки, а ти хіба знайдеш щось пристойне? 
Наступного вечора, в присутності графині, Сергій Андрійович дозволив собі поскаржитися на нерадивість свого холопа.
— Його б до вашого Степана в науку віддати, може, і навчився  би чого.
— Та заради Бога, - відповіла Ніна Аристархівна, - присилайте. Тільки ж у нас тепер ні гостей, ні вечорів, ні званих обідів… Ваші візити, от і все. Єдина втіха.
Тут Сергію довелося замовкнути, бо він саме збирався повідомити, що деякий час не буде приходити, бо хоче зайнятися пошуками житла. Тепер же, дивлячись у її повні суму очі, не наважився засмучувати Ніну ще більше. Сам він був щасливий від її слів, адже вона  сказала, що тужить, коли його немає поряд! Більше Сергію нічого і не потрібно було.
Мова про житло сама по собі зайшла того ж вечора. Данило Степанович з'явився на вечерю, переодягнений у свіжу сорочку та новий камзол. Милорадов і раніше помічав за ним цю пристрасть до перевдягання і щоразу дивувався, коли це він встигає? Сьогодні загадка знайшла відповідь. Виявилося, що Кисельов мешкає в цьому самому палаццо.
— Данило Степанович давно у нас квартирує, – пояснила Ніна Аристархівна. Чоловік мій, небіжчик, хотів завжди тримати його під рукою. А тепер, по смерті графа, і мені це стало вигідно.
— Ось як? - Пристрасті Отелло скипіли в душі Милорадова.
— Слуг у нас тепер мало, а випадки різні бувають, – спокійно продовжувала графиня. - Раптом хтось задумає образити самотню вдову? В разі чого палаццо і  захистити нікому.
Легкий докір сумління ворухнувся в Сергієвій душі. І як це він сам не додумався? Розумно. Жоден дурень не полізе у палац, де живе такий велетень! Ох, дядечко, який хитрун! І секретаря цілодобово використовував, ще й на охороні економив! 
— І я розраховував переманити Данила Степановича до себе, коли облаштуюсь, - промовив Сергій з усмішкою. – Але вас, Ніно Аристархівно, ображати не стану. Погоджуся з цією незручністю.
— Навіщо ж терпіти? Секретар для консула – найперша необхідність, – резонно зауважила графиня. – Переїжджайте і ви до нас. Будинок досить просторий. Апартаменти вашої матінки досі порожні.
— Та як можна! - обурився Сергій, але тут же осікся. Ще подумає, що йому не до вподоби запрошення. - Я, звичайно, був би радий, але що люди скажуть? Адже ви, хоч і не молоді вже, але ще зовсім не старі!
Раніше графиня Милорадова ніколи не замислювалася про свій вік, бо поряд з чоловіком виглядала дівчиськом. Тому зауваження Сергія Андрійовича трохи зачепило її. Але не образило, ні-ні, зовсім не образило! І не розсердило, адже він сказав те, що думав. Покійний граф стверджував завжди, що щирість це найкраща людська якість, а графові  вона звикла довіряти. Тому просто посміхнулася і пояснила:
— Помилуйте, друже мій, ми ж родичі! Всім про це відомо. Всі знають також, що зі мною мешкає Антонела. Вона має бездоганну репутацію.
Поки Сергій розсипався подяками і говорив про те, що неодмінно візьме на себе частину витрат на утримання будинку, Ніна дивилася на нього повними ніжності очима. Який же він милий! А дбайливий який! І чого це вона надумала ображатися? Ще й на таку дрібницю! Михайло Матвійович ставився до нього, як до сина. Не минало і дня, щоб граф не згадував про нього. Ніна давно звикла вважати Сергія членом своєї сім'ї, майже сином. Вона була впевнена, що граф не заперечував би проти запрошення.
Гарний настрій не покидав Ніну аж до кінця дня. Вона продовжувала посміхатися і коли сиділа перед чудовим туалетом із червоного дерева та венеціанських дзеркал. Спритні руки Антонели зачісували її на ніч. Відблиски п'яти свічок грали на кришталевих гранях численних флаконів, яким було вставлено туалетний столик.
У вечірній тиші Ніна любила розмірковувати про знайомих. І Сергій Андрійович Милорадов посідав у її думках далеко не останнє місце. Її завжди цікавило, що саме, які спонукання пояснюють ті чи інші вчинки людей. Коли вона хотіла про когось подумати, то передусім запитувала: а як би я вчинила на його чи її місці? Так от, якби Ніна була на місці Сергія Андрійовича, вона вчинила б так само, тобто взяла б частину витрат на себе. 
“Яка ж він хороша людина, – думала Ніна. - Дивлячись на його одвічну суворість, і не подумаєш, що душа в нього настільки чуйна.” Вона ж запрошувала його, не розраховуючи ні на що, а він відразу  скористався можливістю віддячити.
Ніжність та співучасть до Сергія наповнювали її серце. Вона припускала, що він відчуває надзвичайну незручність через те, що заповіт, складений на його користь, позбавив її звичного комфорту. Якби Ніна була на його місці, вона відчувала б саме це. О, вона анітрохи не жалкувала про гроші графа, адже вони дісталися тому, кого граф істинно любив! Тим більше, що обранець виявився по-справжньому гідним. Адже саме завдяки його чуйності вона може поки що залишити все, як було за життя графа, і не рвати ниточки, що пов'язують її з цим палаццо!
Після смерті чоловіка утримання будинку стало для вдови важким тягарем. Більшу частину слуг їй довелося звільнити, але це мало допомогло. Великий будинок вимагав великих витрат. Данило Степанович радив продати палаццо, але графиня ніяк не могла наважитися на такий крок. Дуже вже вона любила свій будинок.
Палаццо, разом з усією розкішною обстановкою, граф придбав для Ніни в подарунок. Він казав, що у цього будинку душа така ж проста і вишукана, як у його милої Нінон. Михайло Матвійович купив палац у синьйора Гаспаро Лоренцині, багатого купця, який жив по сусідству. Ніна привезла сюди лише музичні інструменти, бо тільки їх не вистачало тут.
Згадка про синьйора Лоренцині викликала у Ніни раптовий трепет. Ранок, гробниця і той незнайомий чоловік… Хто він? Яке відношення має до Лоренцині? Кого з їхньої родини оплакував? І чи прийде знову? Хвилювання, яке вона відчувала, було цілком незрозумілим.