Частина перша "Генуя" розділ 7

На цьому удари долі не припинилися. Чергове розчарування спіткало Сергія в ту хвилину, коли він опинився віч-на-віч з Ніною. Він спочатку оторопів, а потім мало не застогнав від досади, виявивши її губи на рівні своїх очей. Досі він завжди дивився на неї знизу вгору, бо долі завгодно було стикати їх тільки тоді, коли він, немічний, лежав у ліжку. Тоді він і подумати не міг, що вона настільки висока. Тепер з жахом виявив, що до кінця життя йому доведеться задирати голову, дивлячись на неї.
Сам Сергій не виділявся ні високим зростом, ні богатирською статурою. Він ніколи не відчував себе неповноцінним, бо нічим не відрізнявся від більшості своїх сучасників. Та й про що було турбуватися? Європейська мода вихваляла саме той тип людей до якого він належав: бліду шкіру і виняткову стрункість, невід'ємну часом від хворобливої ​​худорлявості.
І треба ж було такому статися, щоб єдина жінка, необхідна йому, виявилася такою непристойно високою! Не про це він мріяв, не цього хотів! У своїх мріях він не раз носив Ніну на руках. Тепер стало ясно, що це солодке видіння ніколи не втілиться у життя. Хіба ж її піднімеш, версту коломенську? А як керувати жінкою яка дивиться на тебе згори вниз? Сергій засмутився, але виду не подав і вкотре заспокоїв себе думкою, що не буває жінок без вад. 
Чемно приклавшись до ручки молодої вдовиці, він пішов за Ніною оглядати палаццо.

***

Італійський особняк був дуже гарний, хоча за розмірами не йшов у жодне порівняння з петербурзьким палацом графа. "Непоганий посаг", - думав Сергій, оглядаючи величний фасад будинку і затишний внутрішній дворик з фонтаном та екзотичними рослинами.
Триповерховий фасад шириною у вісім вікон за звичаєм місцевої архітектури впритул примикав до сусіднього будинку і був прикрашений колонами, барельєфами та фігурами античних героїв. Парадний вхід відчинявся у просторий вестибюль з розписною стелею та двома широкими сходами з обох боків. Одні вели до апартаментів графині (Сергія туди не запросили), а інші - до їдальні, вітальні та музичного салону. Також з вестибюля можна було потрапити до кабінету, де граф колись приймав відвідувачів, і у внутрішній дворик, вимощений мозаїчною плиткою, який призначався спеціально для приємного проведення часу на свіжому повітрі.
Тільки потрапивши у внутрішній двір, можна було переконатися, що насправді цей будинок має набагато більші розміри, ніж здається з фасаду. Відкриті галереї, що підтримувалися стрункими колонами, йшли уздовж другого та третього поверхів. Мармурові скульптури, розміщені між колонами, гармонували із фігурами на фасаді, створюючи закінчений ансамбль. Весь будинок справляв враження єдиного цілого. Тут нічого не можна було відібрати чи додати, не порушивши гармонії.
Навпроти входу, в кутку двору, круті мармурові сходи гвинтом йшли на галерею. Звідси можна було потрапити до апартаментів, які раніше займав граф, а також до кімнат для гостей, яких у цьому будинку завжди було достатньо. Прислуга розміщувалася під дахом, а господарські приміщення та величезна кухня – на першому поверсі.
Прямо у дворі було накрито стіл на чотири персони. Як незабаром з'ясувалося, на вечерю було запрошено не тільки Милорадова. Компанію їм з  графинею  склали Кисельов і молода італійка в гарній вечірній сукні. Вона з'явилася коли Ніна на хвильку відлучилася, а чоловіки, стоячи біля фонтану, обговорювали устрій генуезького водопроводу, який доставляв у місто джерельну воду з відстані  двадцяти п'яти верст.
— Даніеле? – проспівала італійка, прямуючи до чоловіків.
Кисельов замовк на півслові і кинувся до неї:
— О моє сонце, ти вже тут! - І заговорив італійською, представляючи їй гостя. Потім легко перейшов на французьку, і сказав, звертаючись уже до Сергія:
— Синьйорина Антонела - моя наречена, наперсниця нашої дорогої графині.
З цього моменту розмова, як і в будь-якому Санкт-Петербурзькому салоні, велася виключно французькою.
Вечеря була чудовою, з щедрими порціями, без жодних вишуків. Точнісінько як Сергій звик вдома. Так що дарма матінка нарікала на макарони. Подавали звичайні, всім знайомі страви: суп а ля принцес з курячою кнеллю, судака під ланспіком, бешамель, філе міньйон з грибами і картоплею метр д'отель, овочі і фрукти, сири різноманітні, а на десерт – шоколадний торт, оршад та яблучний самбук. Вина також були запропоновані непогані, у цьому Сергій добре знався.
І господиня була надзвичайно милою. Її чорна шовкова сукня з високою талією та рукавом-ліхтариком контрастувала з яскравим вбранням подруги. Обидві жінки були одягнені незвично, але Сергій знав, що саме такою і є остання мода, яка не докотилася ще до Росії. Пудреного волосся не було ні в кого, крім Милорадова, тож в майбутньому і він вирішив не користуватися більше пудрою.
Прислуговував за столом сивий, як лунь, Степан, старий камердинер графа. Побачивши його, Сергій здивувався: і чого це Ніна тримає цю руїну при столі ще й гостям показує? Але старий  виявився ще нічого - тримався прямо, вина розливав  твердою рукою, страви подавав з гідністю. "Оце вишкіл, - думав Сергій, - ось що означає Париж! Не те що мій Харитон, дубина сільська, нічого не вміє." Інших слуг у домі Мілорадів не бачив.
Каву подали у вітальню. Туди ж внесли канделябри із запаленими свічками. Після вечері Сергій не проти був  пограти в карти, але тут, вочевидь, така розвага була не в честі. Виявилося, що картковий стіл весь заставлений численними коробочками з венеціанським бісером, а біля вікна стоять величезні п'яльці з незакінченою картиною шитою бісером.
З вітальнею межували бібліотека та музичний салон.  Кількість книжок в бібліотеці справляла враження, та й інструменти в салоні, були напевно не з дешевих. Посаг Ніни Аристархівни подобався Милорадову все більше і більше.
Після вечері італійка підсіла до арфи. Ніна та Данило Степанович стали просити її заспівати. Антонела навіть для вигляду не стала відмовлятися, відразу торкнула струни і заспівала. Скромності у нареченої Кисельова немає зовсім, вирішив Сергій. Це ж треба, щоб двоє таких і зустрілися!
Для Сергія Андрійовича музика завжди поділялася на дві категорії: тиха та гучна. Найбільш прийнятними у цьому плані для нього були дзвони. Досить тихий голос італійки не справив на гостя жодного враження. От якби співала Ніна він міг би оцінити рівень її умінь, адже не секрет, що для дружини дипломата вміння співати та грати на музичних інструментах є дуже важливим. Шкода, що просити її про це не можна, жалоба не дозволяє. Однак дещо він все ж таки з'ясував. Музику вона любить.
А загалом йому все сподобалось. Вечір виявився таким приємним, затишним, по-домашньому спокійним, по-справжньому рідним. Все було, як вдома: їли по-російськи, говорили французькою, романси співали італійські.