Частина перша "Генуя" розділ 6

Покидаючи вранці готель, графиня запросила Милорадова до себе на вечерю. Запрошення новий консул прийняв з превеликим задоволенням. Коли Ніна пішла, він зібрався і вирушив до консульства. Доручена йому справа не терпіла зволікання, хворіти зараз було б нерозумною витратою часу.
Данило Степанович з ніг збився, передаючи новому консулу справи. Той хотів розібратися в усьому відразу і якнайшвидше.
"Ти ба, нова мітла!", - думав Кисельов, викладаючи перед Милорадовим черговий стос документів. “Не встиг приїхати,  відразу працювати. Та ще так завзято! Тут би звикнути, одужати, в морі скупатися. Аж, ні! Маніфест йому подавай італійською. Та нічого, ми теж не ликом шиті”.
Данило Степанович розклав на столі царський указ, переписаний на всіх відомих йому італійських діалектах:
— Ось цей ми з покійним консулом відправили до Неаполя, цей завезли у Венецію, цей поширили в П'ємонті, а цей залишився тут, у Генуї. Він є в кожній таверні, в порту, на базарі, а також у всіх селищах в окрузі. Тому минуло вже майже два роки, але жоден сучий син і досі не з'явився!
— Та вони про ваші грамотки вже давно і думати забули! – вигукнув Милорадов. - Це ж італійці, у них нехлюйства більше, ніж у всьому світі!
— Та ви що, батенько, - образився Кисельов чи то за італійців, чи то за своїх співвітчизників, - більшого ніж у нас разгильдяйства ні в кого немає!
Тут було важко заперечувати, але заперечити було треба.
— Але всього решта у нас ще більше! - знайшовся Милорадов.
— А у нас всього найбільше, – несподівано погодився з ним Данило Степанович. - А більш за все – манії величі.
— Тобто як це? – не зрозумів Сергій Андрійович.
Кисельов з усмішкою пояснив:
— Тільки у нас можна зустріти людину, яка впирається задом у палац Растреллі, б'є себе в груди і кричить, що ми, росіяни, створили все найкраще в світі.
— А хіба не так? – здивувався Милорадов.
— Та звичайно ж ні! Ми лише стягнули з усього світу те, що нам було потрібно, і привласнили собі. Тільки у цьому й досягли успіху. Ви подивіться, на чім Росія тримається! Армія, - та, що битися вміє, а не дівок у лазню тягати, - суцільно з німців складається, моряки - голландці, архітектори - італійці, кухарі - і ті французи! Вже не кажу про вчителів, лікарів та артистів.
— То що ж це у вас виходить, у нас і поняття власного ні в чому немає? 
Це вже була обурлива брехня, такого Сергій Андрійович стерпіти не міг.
— А от поняття є. Тільки висловити його не виходить. Не слухають! Немає пророка у вітчизні своїй! - І Данило Степанович повернувся до доповіді, доводячи, що і він у своїй справі розбирається не гірше за інших: 
— За Неаполь відповідає тамтешній консул. Тут я сам стежу за всім, щотижня перевіряю. Австрійськими територіями та П'ємонтом опікувався покійний Михайло Матвійович. Царство йому Небесне!
— Так у чому ж справа? – спитав Сергій, перехрестившись. – Чому ж не йдуть? Може, не вміють читати?
— Читають, сам бачив. І оголошували неодноразово.
— І що?
— Та нічого. Скрізь одне й те саме. Подивляться, побалакають, розійдуться і все. Я думаю, вся річ у тому, що Італія – рай земний. Хто ж із райських кущів у пустелю добровільно вирушить? Я ось, п'ятнадцять років тут живу, а все не втомлююсь захоплюватися. Ніде такої краси не зустрічав!
— Дурниці! - припущення перекладача розлютило Сергія. - По всьому світу італійці роз'їжджають, в Америку цілими сім'ями перебираються, у Криму їх колись повно було. Невже від того, що живуть, як у Бога за пазухою? Чи бідних серед них немає?
Данило Степанович знизав плечима. Сам він, з власної волі, з Італії нізащо не поїхав би. В Росію повертатися він не мав жодного бажання.
— А граф, що про це думав?
— Це нам невідомо. Перед смертю він написав конфіденційного листа. Я відправив його, як і було наказано, канцлеру. Не знаю, про що граф писав, але вважаю, що саме це послання стало причиною удару, який спіткав його невдовзі.
Ох, цей злощасний лист! Про що ж там йдеться? Хоча, знай Сергій це, все одно нічого не змінилося б. Він потрапив у таке становище коли потрібно виконати доручення або померти. На відміну від свого дядечка, він віддавав перевагу першому.
— А приватних вербувальників наймати не намагалися? – спитав Милорадов після деякого роздуму.
— Як же, як же, був у нас тут один такий, – відповів Данило Степанович. - Колишній офіцер, з дворянським титулом, французьким прізвищем та сумнівним минулим. Віконт де Гриньяр звався. За вербування одного колоніста червонець вимагав! Ні сорому, ні совісті не мав. Кого він тільки нам не приводив! І цитрусоводи, і виноградарі, і винороби були. Навіть злочинці за якими давно мотузка плаче у нього вербуватися бажали, а ось жоден шовковод так і не попався.
— А куди він подівся, цей ваш віконт? – Сергій подумав, що таку людину непогано було б мати під рукою. Совість при вербовці колоністів зовсім ні до чого, тут головне результат.
— Поїхав до Австрії, думав, там йому пощастить більше. А тут саме вийшла категорична заборона на еміграцію, ми ж у австрійців на той час вже купу народу зманили, ось віконта нашого і повісили.
— Ох! В яких жахливих умовах нам доводиться працювати! – важко зітхнув пан Милорадов. Австрійські закони про еміграцію він знав, як знав і те, що їх цілком успішно оминають, бо поселенці з Австрії прибувають до Росії і донині.
Під кінець дня новий консул вирушив вечеряти до своєї дами серця, але йдучи за Кисельовим вузькими крутими вуличками, він думав зовсім не про Ніну Аристархівну. Красоти генуезької архітектури також не приваблювали його. Тільки одна думка не давала Милорадову спокою: російський консул у Неаполі теж знав про доручення цариці, а отже, міг обійти його та заволодіти всіма лаврами.

Примітка автора: Зауваження про палац Растреллі і те, що росіяни створили все найкраще в світі, запозичене з сучасного життя. Вихваляння російського високопосадовця на фоні творіння Растреллі  - спостереження нульових років нашого століття.