Частина перша "Генуя" розділ 5

Данило Кисельов, секретар і перекладач російського консульства, виявився здоровенним чолов'ягою із засмаглим до почервоніння широким обличчям і коротко підстриженим світлим волоссям. Брови і вії у нього були не набагато темніші за волосся, а очі яскраві, пронизливо-сині. До всієї цієї краси додавався кирпатий ніс, всіяний ластовинням і гучний баритон. Десь на московському базарі він міг би запросто загубитися у натовпі, а отут, в Генуї, він не просто на цілу голову височів над усім іншим чоловічим населенням, він разюче виділявся.
З'явившись у кімнаті Милорадова, Кисельов, здавалося, зайняв усе вільне місце.
— Батюшки! – вигукнув Данило Степанович, побачивши свого нового начальника в такому жалюгідному стані. – Та як це ви не догледіли?!
Мляво привітавши його, Милорадов втомлено змежив повіки. Поява цього здорованя повернула йому спокій і колишню впевненість у власних силах. Та з подібним  хлопцем вони пів-Італії в корабель запхають, якщо государині буде потрібно!
На противагу своїй ведмежій зовнішності Кисельов мав живий, тонкий розум і надзвичайно поступливий характер. Насильство жодною мірою не було йому притаманне. Мабуть, саме тому за п'ятнадцять років він так і не просунувся по службі. Граф Милорадов сам колись вибрав його на місце перекладача і привіз до Італії. Послужний список у Кисельова тоді був ніякий, досвідченого дипломата могли підкупити хіба що позитивні відгуки викладачів Московського університету про колишнього школяра.
Михайло Милорадов стверджував, що обрав Кисельова лише тому, що той гарно писав і чудово володів мовами, хоча сам Данило Степанович мав власну думку з цього приводу.
Данило Кисельов походив із чернігівських дворян. Сім'я його споконвіку славилася не стільки багатством, скільки освіченістю і любов'ю до наук. До Москви вони з братом колись приїхали вчитися. Там, в університеті, Данило Степанович, серед чотирнадцяти інших молодих людей, осягав основи медицини. Вчився він залюбки, але стати знаменитим хірургом йому, на жаль, не судилося. Він не виносив вигляду крові, і серце його належало аж ніяк не анатомії. З медичних наук він досяг найбільшого успіху у складанні різного роду мікстур, мазей, пігулок і порошків. На жаль, його вміння гідно оцінив лише професор-італієць, який викладав хімію та фармацію. Інші вважали подібне захоплення несерйозним - Росія постійно з кимось воювала і армії, насамперед, потрібні були хірурги, а  не аптекарі.
Спілкуючись з викладачами, а також штудуючи праці великих медиків, Кисельов досконально вивчив не лише латину та давньогрецьку, а й чотири європейські мови, з яких найбільше полюбляв італійську, бо днював і ночував у лабораторії свого вчителя.
Професор і представив молодого тоді ще Данила графу Милорадову.
— Візьміть Даніеле під своє крило, - сказав старий вчений своєму другові-дипломату, - не пошкодуєте. Він із тих, кому на ваших теренах буде тісно. Не люблять у вас тих, хто хоч трохи відрізняється від інших. А такому, як він, не дадуть і голови підняти.
Михайло Матвійович подумав і погодився. І жодного разу не пошкодував про своє рішення. Він сам був із тих, хто знає собі ціну і вважав за краще мати справу з розумними людьми.
Дипломатична служба позбавила Кисельова необхідності ампутувати кінцівки, зашивати вогнепальні рани і ховати своїх пацієнтів. У всьому іншому він проти медицини нічого не мав і після приїзду до Генуї відразу ж обзавівся лабораторією, подібною до тієї, що була у його вчителя. Консул не заперечував. Вигідно було старому мати персонального лікаря. Він сам і був першим пацієнтом свого помічника. Тож Данила Степановича з графом пов'язувала ще й лікарська таємниця.

***

Біловолосий велетень виявився справжнім чарівником. З його появою світлиця наповнилася ароматом м'яти та лаванди. Він почаклував у кутку над своїми склянками, а потім напоїв хворого якоюсь пахучою рідиною з добрячим домішком горілки. За цим  витяг з надр свого саквояжу довгий блискучий предмет. "Ланцет", - здогадався Сергій. Роздивитися страшну зброю докладніше у слабкому світлі мерехтливої ​​свічки він не зміг, але не мав жодного сумніву, що на нього очікує кровопускання. Старий лікар-німець, який лікував колись Сергія, досить часто вдавався саме до цього методу. Однак незвичайний перекладач вчинив інакше. Предмет у його руці виявився не ланцетом, а пінцетом. Скориставшись ним, Данило Степанович витяг із банки жирну п'явку і приліпив її пацієнтові за вухом. Сергій смикнувся від огиди, але змовчав. Проти такого лікаря хіба попреш?
Гірка настоянка подіяла, усунувши нудоту, а п'явка, наситившись, відвалилася, позбавивши головного болю. Тепер хотілося тільки спати. Нехай тлумач робить все, що заманеться, він, схоже, непогано справляється.
Коли Сергій розплющив очі, був ранок. По світлиці гуляв слабкий вітерець. Про вчорашні події нагадували тільки шум у вухах та обпечений ніс. А в кріслі біля ліжка сиділа Ніна. Обличчя її зберігало той самий слід сумної задуми, що полонила Сергія колись. Наче й не було чотирнадцяти років розлуки. Її поява знову співпала з позбавленням від страждань. Все було як і тоді!

***

У довгих роздумах, якими Сергій заповнював своє дозвілля останнім часом, він не раз повертався до думки про те, як зараз виглядає його Дульцинея. У нього самого шкіра втратила колишню свіжість, і волосся порідшало, і зубів у роті поменшало. Милорадов не сумнівався, що й на ній час залишив свій руйнівний слід. Щоправда, портрет, отриманий колись, переконував у протилежному, але не слід забувати, що з того часу минуло вже два роки, та й художники – народ ненадійний, хто з них не лестить моделі заради гаманця?
Не можна сказати, що ці думки його надто засмучували, навпаки, вони дозволяли ствердитися у власному благородстві. Адже шляхетність і великодушність не дозволять Сергію навіть натякнути на те, як він шкодує, що їй більше не шістнадцять, чи не так?  
На його величезний подив генуезький живописець анітрохи не збрехав. Перед Милорадовим сиділа молода жінка цілком гідна прикрашати собою царський почет. Навіть жалобна сукня не старила її, відтіняючи ніжну шкіру і світле волосся, зачесане так само, як і чотирнадцять років тому.
Хвиля бурхливої радості піднялася в душі Милорадова. Він – улюбленець долі! Тепер у нього є все, про що тільки можна було мріяти! Залишилася дрібниця – привезти до Криму шовководів, забезпечивши собі тим самим прихильність цариці на віки вічні!
Сумніватися в тому, що  і її почуття залишилися тими самими, також не доводилося. Щойно Сергій розплющив очі, Ніна кинулася до нього в обійми і розплакалася, притулившись до плеча:
— Ох, Сергію Андрійовичу, осиротіли ми з вами, - схлипувала вона. - Усі покинули нас! І Михайло Матвійович, і Соф'я Денисівна…  
Мокра пляма від її сліз розповзлася по тонкому шовку сорочки. Тканина відразу прилипла до шкіри, підсиливши роздратування, викликане поведінкою Ніни.
І чого б це їй плакати? Сергій не розумів. Невже вона настільки слабохарактерна? Сергій ненавидів слабкість в будь-якому прояві,  і зараз жіночі сльози не викликали у нього співчуття. Він відчував лише одне бажання – якнайшвидше переодягнутися. Але втримався і навіть не відсторонився,  подумав, що може пробачити їй цей гріх, адже вона жінка, чого від неї вимагати? Що вдієш, досконалості у світі не існує, всі жінки однаково плаксиві! Та й квити вони тепер: адже він також плакав при ній колись, тоді, в Петербурзі, коли прийшов до тями і злякався, що не зможе ходити. А вона ж ще й про матінку згадала, а це добре -  поважає майбутню родину.
Сергій дбайливо відсторонив жінку і сказав урочисто, ніби давав клятву:
— Вір мені, Ніно. Я тебе ніколи не залишу!