Частина перша "Генуя" розділ 3

Надовго у власному обійсті Сергій не затримався, через кілька днів вирушив до Севастополя. Йому потрібно було встигнути на корвет "Мінерва", що відбував першого серпня до Стамбула. І лише після приїзду у Херсон він згадав, що так і не прочитав листа, який передав йому канцлер. Сподіваючись виправити недогляд, Милорадов перевернув весь свій багаж, але листа так і не знайшов. Харитон, покликаний на допомогу, застав пана в неймовірному гніві.
— Так ви ж, Сергій Андрійович, самі наказали залишити вдома старий саквояж і купити замість нього новий! В старому ж замок зламався і кути протерлися!
Точно! Тепер Сергій згадав. Лист залишився у старому саквояжі, у Павино, під ліжком. Потрібно написати матері, щоб переслала його…
Однак із Херсона він так і не написав. Тряська дорога зробила свою справу: рядки стрибали перед очима Сергія, повіки злипалися, ноги боліли. А тут ще Харитон, намагаючись задобрити пана, з'явився з відром гарячої води.
— Зараз, Сергію Андрійовичу, ніжки попаримо, - всю ніч танцювати зможете!
Холоп старався щосили, розтираючи хазяїнові ноги. Насамкінець той не витримав:
— Ну, все, йди вже. Якби не знав, що масаж це задоволення, подумав би, що тортури!
Після цього хотілося лише спати.
"Та нехай, - подумав Сергій, засинаючи, - напишу із Севастополя".
До Севастополя він прибув двадцять дев'ятого липня. У порту на нього чекало послання, не надто грамотно, але досить чисто написане рукою Марфи, і повідомлялося в ньому, що бариня Соф'я Денисівна, матінка Сергія Андрійовича, померла у Самсонів день, скуштувавши  своєї улюбленої страви зі свіжих сморчків які сама ж назбирала в лісі.
Сергій не став писати Марфі, щоб переслала листа графа до Італії. Малоосвічена ж селянка! Ще, не дай Боже, переплутає щось і важливий документ загубиться. Краще вже нехай лежить той пакет у саквояжі і чекає на повернення господаря. Яка різниця, що там написано? Завдання ж все одно виконувати треба. 
А за упокій матусиної душі поставив у храмі свічку.

***

Корветом "Мінерва" командував ніхто інший як старий приятель Милорадова Петро Маліков. Хоча Сергій і не бачився з ним з того часу, як покинув кадетський корпус, виявилося, що давня дружба не забута. Дорогою до Стамбула вони і матінку Сергієву як слід пом'янули, і колишні часи згадали.
Озираючись назад, Милорадов сам собі дивувався. Чому це він загубив Малікова на стільки років? Їхня дружба, приправлена великою часткою суперництва, тривала рівно стільки, скільки доля зіштовхувала їх на одній ниві. Щойно дороги розійшлися, закінчилося суперництво, припинилася і дружба. Сталося це, безумовно, з вини Сергія, який колись твердою рукою перевернув сторінку свого життя для того, щоб почати все заново. Тоді він вважав за краще забути все, що було, і погане і добре. А даремно! Не слід так легко розкидатися друзями, адже ніколи не знаєш, хто знадобиться тобі в тій чи іншій ситуації!
Війна з Туреччиною за володіння Кримом закінчилася чотири роки тому. Перемога не просто відсунула кордони Османської імперії за Дністер. Вона дозволила російському флоту практично повністю контролювати Чорне море. “Мінерва” прямувала до Стамбула для посилення російської флотилії, що патрулювала Середземне море згідно з Ясським мирним договором. Сергій був єдиним пасажиром на борту військового корабля.
Рано-вранці першого серпня корабель вийшов з Ахтіарської бухти. Сергій стояв на містку поряд з капітаном, і відчував щось незрозуміле - чи то жаль за  морською кар'єрою, що так і не відбулася, чи то гордість за переваги свого нинішнього становища. З одного боку він шкодував за морем, з іншого розумів, що йому неймовірно пощастило, адже не кожен може похвалитися такими успіхами і  стрімким просуванням по службі.
Кримський берег повільно танув вдалечині. Ще одна сторінка життя Сергія Милорадова перегорнулася, а попереду на нього чекало все нове та прекрасне – Італія, Ніна, кохання.
На "Мінерві" Сергій мав намір дістатися до Стамбула. Там йому треба було пересісти на інше судно, що йшло до Генуї. Корвет же залишався у  Босфорі до особливого розпорядження Ушакова, під керівництвом якого перебував  наразі Чорноморський флот.
— Невже турки знову піднімають голову? – звернувся Милорадов до свого друга, коли корабель ліг на курс. - Мало ми їм відсипали?
— Та ні, – відповів капітан, – не мало. Турки притихли. Вони Ушак-паші, як вогню бояться, а от пірати розгулялися. Їм ніхто не указ. Турки у цій справі на нашому боці. Їхні береги більш за все від набігів страждають. От ми і допомагаємо їм, а за одно у Чорне море ту погань не пускаємо.
"Еге ж, - подумав Сергій, - а заразом і наглядаємо  за одвічним супротивником та іншими сусідами". У казки про піратів він не дуже вірив, а ось у необхідності контролювати становище був впевнений. Туркам немає довіри і не буде. І у французів, он, казна-що коїться, суцільна революція. Італійці теж нічим не кращі, самі не знають, чого хочуть. Балканці ж, взагалі, - дикі народи, їх у вузді тримати завжди треба.

Примітка автора: 
Ахтіарську бухту ми знаємо нині як Севастопольську. 
Присутність у Босфорі протипіратського російського корабля - історичний факт.

***

Швидкісному військовому судну знадобилося трохи більше доби, щоб досягти Босфору. У Стамбулі Милорадов засвідчив свою повагу російському послу і, скориставшись його рекомендаціями, продовжив шлях на французькій шхуні, яка регулярно курсувала між Стамбулом та Марселем.
Француз займався перевезеннями вантажу та пасажирів, заходячи у всі великі порти. Турботу про комфорт та безпеку тих, хто довірився йому, він вважав справою честі, тому його шхуна була обладнана чудовими пасажирськими каютами та непогано озброєна.
Як людина істинно північна, Сергій звик до помірності рідного клімату і середземноморську спеку насилу переносив. Він, звичайно, був не проти періодично погрітися на сонечку, але щоб ось так, день у день… та нехай йому грець! На небі а ні хмаринки, сонце жарить так, що на перуці волосся злипається від поту. Милуватися пейзажами Іонічних островів у Милорадова не виникало жодного бажання. Цілі дні він проводив у своїй каюті, поглинаючи неймовірну кількість підкисленої лимоном води. Апетиту в нього зовсім не було, що дозволяло Харитону бідкатися на повний голос:
— Ох, сокіл наш, як по матінці тужить! Знала б покійниця...
Думки про матінку, якщо і приходили Сергієві в голову, то далеко не в першу чергу. Однак Харитона він не зупиняв. Щоб позбутися голосіння настирливого холопа, Сергій просто виганяв того на спеку. Сам же виходив з каюти лише надвечір, перекидався парою слів з капітаном, кланявся неаполітанцю, що займав сусідню каюту, і довго стояв, дивлячись або на нескінченні хвилі, або на берег, якщо шхуна стояла в порту. Милорадову не давали спокою дві думки. Одна – про лист, забутий у маєтку, а інша про Ніну. Як-то вона зустріне його після стількох років розлуки?
Вирушаючи в дорогу, Сергій отримав, як йому здавалося, вичерпну інформацію про майбутню роботу. На виконання завдання йому давався рівно рік. У нього не було сумніву в тому, що він впорається. Вербування колоністів. Хіба не цим він прославився в Данцигу? Спочатку, можливо, буде важко. Сергій не знав італійської і розумів, що це може стати вельми відчутною перешкодою.
Генуезьке представництво було значно меншим за Данцизьке. Воно складалося лише  з двох осіб - самого консула і тлумача, якого використовували також як писаря і кур'єра. Перекладач це дуже добре, думав Милорадов, оскільки спілкування із попутником-неаполітанцем анітрохи не надихнуло його на подальші подвиги. Неаполітанець не розумів французької, а Сергій нічого не міг розібрати з його італійської.
Розпочати роботу Сергій мав намір з поширення царського указу про колоністів. Для цього потрібно перекласти маніфест італійською, а потім поширити в тих місцях, де розводять шовкопряда. Там уже, Сергій знав це з попереднього досвіду, справи підуть швидше. Шовководи, дізнавшись про блага, які надає їм імператриця, замисляться. Потім спокуситься хтось один, можливо, не самий багатий, або з якимось грішком за душею. Такого треба прийняти якомога привітніше. Коли перший отримає підйомні, решта вирішать, що вони нічим не гірші. За півроку від охочих розводити шовкопряда в Криму відбою не буде!
З Ніною було набагато складніше. Після повідомлення про смерть дядька він не отримав від неї жодного листа. Чому? Ніна не писала, чи пошта не змогла наздогнати його в дорозі? Тон її останнього послання видався Сергієві сухим та ображеним. Спочатку, вражений отриманою звісткою, він не звернув на це уваги, але потім, перечитавши послання, задумався.
Звичайно ж, вона розраховувала на більшу частку у спадку і тому образилася. Але ж хіба Сергій винен, що дядько віддав перевагу йому? Майже все життя старий провів на дипломатичній службі і був затятим прихильником англійських устоїв. Якби він мав купу синів, то все одно не став би дробити статку, а заповів би все старшому. Безумовно, дядечко не скривдив дружину і забезпечив їй стерпне існування, але навряд чи сподівався, що молода вдова збереже йому вірність до могили. А кому ж, скажіть, хочеться, щоб його гроші в результаті дісталися якомусь хваткому пройдосі? Ніна Аристархівна мала б це розуміти! Та й на що їй скаржитися, якщо вона отримає все те що мала як тільки вийде за Сергія?
Розмірковуючи так, Сергій не мав сумніву у своїй правоті і все ж майбутня зустріч трохи лякала його. А ще безмірно хвилювала. Він жадав цієї зустрічі всією душею, але все ж таки не проти був відстрочити її ще на декілька днів.