Частина перша "Генуя" розділ 1

Частина перша "Генуя"

“Які ж величні діла творить наша матінка-імператриця, - думав Сергій Андрійович Милорадов, оглядаючи з вікна карети сріблястий від трав таврійський степ. - Все нові і нові землі додає до корони!” Прямуючи до Севастополя, він перебував у піднесеному настрої. Йому зараз не дошкуляли навіть тяготи шляху по безводній рівнині. Хоча хвіст пилу, що тягнувся за каретою, нікуди не подівся, а села, що досить часто зустрічалися  по дорозі,  були здебільшого бутафорськими. Ще вчора це його неабияк дратувало. Пилюка забивалася у всі щілини, рипіла на зубах і бруднила його бездоганний одяг. А в селах  ніхто не жив, там навіть колодязів не  було, а хати, переважно, мали лише одну стінку, обернену до дороги. Сергій дивувався: і навіщо було будувати  таке де жити неможливо? Чи місцевий люд тут настільки дурний? Однак, на станції Милорадову пояснили, що несправжні села збудовані за наказом князя Потьомкіна, навмисне, щоб потішити її величність, а пилюці радіти треба, бо якби пішов дощ, то не проїхав би його високоблагородіє і кількох саженів, застряг би у багнюці. Пояснення Милорадов прийняв до уваги і задовольнився. Та й хто він такий, щоб сперечатися з природою, а тим паче з фаворитом цариці!

Дипломат Сергій Милорадов.

Землі це добре, земель у Російської імперії більше ніж у будь-якої країни світу. Але без людей вони нічого не варті. От саме народонаселення безлюдних країв і належало безпосередньо до сфери діяльності департаменту, у якому Сергій Андрійович мав честь служити на благо російської корони. Останні шість років свого життя він присвятив виконанню найвищого указу, в якому імператриця запрошувала іноземців селитися на незасвоєних землях, які вирізнялися винятковою родючістю.
"Ми, відаючи простір земель Нашої Імперії, між іншим вбачаємо найвигідніших місць, що до цього ще пустими залишаються, чимало..." - Так починався царський Маніфест. А далі в ньому писалося, що будь-які іноземці, котрі забажають стати колоністами, можуть з'явитися до російського посольства чи представництва та підписати контракт. Потім перераховувалися блага та привілеї, якими государиня обдаровувала переселенців. Тут передбачалося все: від відправлення незаможних за рахунок казни, з виплатою кормових та дорожніх, до можливості безперешкодно повернутися на батьківщину.
Завдяки цьому документу Сергій Андрійович Милорадов спокусив на переїзд до Росії не одну німецьку родину.

Історична довідка: Царський Маніфест - історичний документ. Перелік привілеїв відповідає дійсності.

***

На щастя, чотирнадцять років тому Ніна мала рацію. Сергій встав на ноги і навчився ходити, перемагаючи біль, а освіти, отриманої в Морському кадетському корпусі, виявилося цілком достатньо, щоб розпочати службу на дипломатичній ниві. Завдяки протекції дядька він отримав місце помічника російського консула в Данцигу, де зумів під керівництвом барона фон Траппе організувати переселення на нові землі заможних менонітів. Імператриця була дуже милостива до тих переселенців. На нових землях, на відміну від батьківщини, вони не зазнавали релігійних утисків, та й економічна підтримка, запропонована їм, була дуже істотною. Менноніти анітрохи не шкодували про своє рішення. Вони відкрито писали про це  родичам, спокушаючи тих наслідувати їхній приклад. Потік емігрантів з часом зростав, а разом з ним зростала і прихильність двору до данцигського консульства.
Сергій не відрізнявся любов'ю до світського життя, тому за Петербургом не сумував, а службу в Пруссії сприймав не як заслання, а як сходинку на своєму шляху. У Петербурзі він бував рідко і тільки тоді коли це було вкрай необхідно, віддаючи весь свій час роботі. Про це журилися матусі численних столичних наречених, але канцлер, людина мудра, не міг не оцінити подібної відданості. Тому, коли минулої весни Сергій отримав наказ з'явитися до керівництва, ніхто і  сумніву не мав, що йдеться про підвищення.
Перед самим відплиттям йому доставили два листи, один від матері із Павино, інший з Генуї, від Ніни. Обидва послання містили одну і ту саму сумну звістку: наприкінці квітня граф Михайло Матвійович Милорадов, російський консул у Генуї, помер на сімдесятому році життя. Мати у своєму листі пространно нарікала на те, що скоро рід Милорадових вимре, адже Сергій не слухає її і не поспішає одружуватися, а лист Ніни був коротким і діловим. Після скорботного повідомлення в ньому говорилося, що оскільки Господь не благословив шлюб Михайла Матвійовича та Ніни Аристархівни дітьми, Сергій Андрійович Милорадов, племінник графа, залишився єдиним спадкоємцем покійного і, згідно його заповіту, власником усього майна, за винятком тієї частини, що відійшла вдові.
Не можна сказати, що заповіт здивував Сергія. Добре знаючи свого дядька, він і не очікував нічого іншого. Справи йшли  до того вже багато років. 

Історична довідка: меноніти поселялися переважно на території нинішньої Дніпропетровської і Запорізької областей, там, де і до того мешкали українці.

***

Хоча Сергій по-родинному величав графа Милорадова дядьком, насправді він був йому набагато більш дальним родичем. Об'єднував їх загальний пращур, Кузьма Милорадов, боярин, який жив ще за Михайла Романова. Кузьма збагатив родове дерево двома гілками, які так і закінчилися, одна на Сергієві, а інша на Михайлі Милорадових. Інших родичів у них не було. Але, якщо одна гілка за Петра Першого обзавелася титулом і значними статками, інша так і животіла в родовому маєтку під Новгородом, володіючи старою садибою і двома десятками кріпаків.
В молоді роки граф був одружений з француженкою, але овдовів через кілька років після того, як вона народила йому сина. Мабуть старий дійсно кохав свою іноземку, оскільки не думав про одруження, поки його син був живий. Сергій ніколи не зустрічався зі своїм кузеном, знав лише, що той помер від тифу у віці дев'ятнадцяти років. Так що особливої ​​скорботи з приводу втрати родича він не відчував, тим більше, що після цієї сумної події дядько повернувся до Росії і звернув на нього увагу. Це трапилося дуже вчасно, бо батько Сергія любив жити на широку ногу, а господарював геть погано. Після його смерті Сергієві з матір'ю залишилися самі борги.
А було діло так. Почувши про повернення графа, мати зібрала всі наявні кошти і повезла Сергія до Петербурга. У дитинстві Сергійко був гарненьким,  мав виразні очі з довгими віями і густе волоссячко, яке перед візитом до дядька мати накрутила на гарячі щипці. Локони були хлопчику до лиця. Можливо, він нагадав графу померлого сина, а може фортуна того дня, нарешті, посміхнулася занедбаній гілці, але їхня спорідненість не здалася Михаїлу Матвійовичу занадто далекою. Він залишив хлопчика в Петербурзі і влаштував до Морського кадетського корпусу. Також він взяв на себе і грошове забезпечення Сергійкової освіти, бо навчання та екіпірування гардемарина вимагали не менше двохсот рублів щорічно, яких у  вдови, звичайно ж, не було. Залишаючи сина в столиці, мати розраховувала на государеву допомогу, яка призначалась дворянським дітям-сиротам. Однак з'ясувалося, що поміч ця становить лише три карбованці на рік. Самому гардемарину про фінансові труднощі ніхто не повідомляв. Матінка мовчала, мабуть, від сорому, а дядько – через скромність. Сергій був упевнений, що навчався за батьківський рахунок. І тільки через багато років, розбираючи папери покійного графа, дізнався правду.