Пролог

Єва Ромік
Шовковий шлях "Борисфена"

Пролог

Юний гардемарин Сергій Милорадов.

Юність Сергія Милорадова закінчилася взимку 1782 року, коли він впав з даху казарми Морського кадетського корпусу. Був Сергій одним із кращих гардемаринів цього закладу, і залишалося йому вчитися лише до Трійці.
Останні спогади про колишнє життя включали нестерпний біль і перелякане обличчя Петьки Малікова, кращого друга, разом з яким вони залізли на той злощасний дах.  Поєдинок на рапірах влаштувати надумали, в незайманому снігу, без свідків. Ось тільки ніхто з них не врахував, що під снігом дах обледенів. На Небеса Сергій не вирушив лише тому, що рясний снігопад, що трапився напередодні, насипав кучугури не лише на дахах, а й під вікнами будівель.
“А чи не стрибнув Петька слідом за мною? - майнула в голові шалена думка. – З нього, дурня, станеться!
Подальше розчинилося в жаркому мареві, з якого періодично виникали  голос матері, чіткі медичні рекомендації вимовлені німецькою,  а ще ніжні, майже дитячі ручки, що підносили до губ Сергія витончену порцелянову чашечку з настоянкою опію.
Сталося це все напередодні Водохреща, а до тями, Милорадов прийшов, коли у вікна вже світило яскраве лютневе сонечко. Знаходився він в Санкт-Петербурзі, в палаці свого дядька, мати була поруч, а чудові ручки належали молодій дівчині, майже дівчинці, яку Сергій раніше ніколи не зустрічав. Саме вона сиділа біля його ліжка, коли він вперше розплющив очі.
— Ой! - Скрикнула дівчина. – Соф'я Денисівна, він прокинувся!
Мати, що стояла біля вікна, кинулася до ліжка:
— Синочок! Невже Господь змилосердився над нами?!
Лікар, з німців, що прийшов після полудня, сказав, задоволено потираючи руки:
— От тепер можу точно сказати, що він не помре. А все інше відоме тільки Богу.
"Інше" - були нерухомі ноги, закуті в лубки і настоянка опію, що стала більш необхідною, ніж повітря.
Щойно дія опію слабшала, біль у ногах повертався з несамовитою силою і тоді ні мати, ні Харитон, слуга, що дістався Сергієві після смерті батька, не могли втримати бідолаху у ліжку.
— Сергійку, потерпи, голубчику, - зі сльозами вмовляла мати, - лікар сказав не можна тобі опію.
— Тоді дай горілки! – хрипів він крізь стиснуті зуби.
І мати здавалася. Ковтаючи сльози, підносила йому заповітну чашечку.
Так тривало досить довго. Спочатку, у своєму напівсонному забутті, Сергій лише відмічав присутність тієї дівчини. Він не питав про неї, лише ліниво стежив поглядом з-під нещільно прикритих повік. Потім він її чекав, і щоразу з більшим нетерпінням. Її поява завжди збігалася зі звільненням від мук. Біль, тривога, страхи відступали, залишалася лише ця чарівна фея та відчуття безмежного блаженства. Йому здавалося, що вона, наче якась казкова істота, легко ширяє по світлиці, розповсюджуючи навколо себе райдужне сяйво. Всі юнацькі мрії Сергія про кохання відобразилися в почутті, що охопило його. "Я обожнюю тебе, мій ангел!" - співало його серце, захлинаючись від щастя. Якщо ж комусь траплялося пройти повз і затулити собою солодке видіння, він злився і намагався відштовхнути перешкоду. “Моя! – кричало щось у його серці. – Нікому не віддам!”

Ніна Аристархівна, графиня Милорадова.

***

Коли наступного разу він остаточно прокинувся, у кімнаті не було нікого, крім нього і тієї панянки.
— Ваша матінка поїхала в Павино, і Харитон із нею, - повідомила дівчина, сідаючи в крісло, що стояло біля Сергієвого ліжка. – Повернуться не раніше ніж у середу. А Михайло Матвійович у Москві. Чекаємо на Благовіщення.
— Це що, виходить, нікого немає вдома? – розчаровано пробурчав Сергій. Пляшка з настоянкою стояла на чайному столику біля вікна, куди дістатися у нього не було жодної можливості.
— Чому ж, шановний! Я є. – сказала вона. — А впорядкуватися вам допоможе Степан, камердинер графа.
"До біса Степана, - подумав Сергій, - він старезний, як і граф, ще й глухий, наче пень, і ноги ледве тягає". А вголос сказав:
— А ви хто  у нас така?
— А я – Ніна Аристархівна Милорадова, - посміхнулася дівчина.
— Ясно, - скривився він, хоча нічого ясного в її імені для нього не було. Вочевидь, знайшлася ще одна родичка, сьома вода на киселі, яку добрий дядечко пригрів біля себе!
Та що йому до неї, коли всім його життєвим планам настав кінець! Сергій відвернувся від Ніни і заплакав, не в силах впоратися зі своїм душевним болем, який вперше став сильнішим за фізичний. Дівчина мовчки сиділа поруч із ним.
— Ось що, Ніна Аристархівна, - нарешті розімкнув він губи, - подайте мені мої ліки!
Це прозвучало не як прохання, а як наказ, але йому було не до церемоній. У нього боліла душа! І почув у відповідь:
— Залишилося лише на один прийом. Лікар сказав, що опія ви більше не потребуєте, але я можу дати вам останню дозу на ніч.
— Та що він знає, ваш лікар! - Кулак Сергія з розмаху врізався в перину. - Давай ліки, мені болить!
Ніна Аристархівна неквапливо піднялася і попливла до чайного столика. Так само повільно вона нахилила пляшку, переливаючи ліки в чашечку, і повернулася до ліжка. Жадібним поглядом Сергій стежив за нею. Простягнув назустріч тремтячу руку і, ніби уві сні, побачив, як розписна фарфорова чашечка вислизає з білих пальчиків і падає на підлогу, розсипаючись на безліч дрібних шматочків, а настоянка блискучою калюжею розтікається по вощеному паркету.
— Мені дуже шкода, пане Милорадов, але опію більше немає! - суворо сказала вона, дивлячись Сергієві прямо в очі.
— !!! — Він ледве встиг проковтнути лайливе слово. - Ти навмисне це зробила! Я розповім дядькові!
— Як вам буде завгодно.
Ніна обернулася до нього спиною і пішла з кімнати. В пориві сліпої люті він схопив подушку і запустив їй услід.
Так чотирнадцять років тому відбулося його знайомство з Ніною. Раптове почуття до молоденької дядькової дружини не лише закрутило Сергієві голову. Воно повернуло його до життя, змусило стати тим, ким він зрештою став: вправним дипломатом, чия кар'єра неухильно йшла вгору на заздрість усім. Пристрасне бажання заволодіти Ніною надихало його багато років і з часом не послабшало, а лише підсилилось. Зрозуміло, він доклав усіх зусиль, щоб про його порочне почуття не стало відомо нікому.
Спочатку люди, що стикалися з Милорадовим, приписували його успіхи протекції дядька і прихильності до них імператриці, але незабаром на власному досвіді переконувалися, що мають справу з людиною непересічною, яка володіє гострим розумом і незламною волею. Там, де потрібно було знайти безкомпромісне рішення, Милорадову не було рівних. І лише він один знав, що найбільшим компромісом у його житті була Ніна.
Ні до, ні після зустрічі з нею, Сергій настільки жінками не захоплювався. Жінки подобалися йому завжди, але так як Ніна не вабила жодна. Можливо, справа була в її недоступності, а може в тому, що являла вона собою суцільні протиріччя: зовнішню лагідність і твердість характеру, беззахисність і готовність кинутися на допомогу, витончені манери і повну байдужість до світського життя, допитливість і огиду до пліток. Вона так разюче відрізнялася від усіх знайомих Сергію дівчат, що він, і не познайомившись з нею добре, зумів відчути це. Не від цього світу була та Ніна. Цим і полонила Сергія, людину тверезу, розсудливу і аж ніяк не схильну до пустопорожніх мрій.
Та ніч, коли розбилася чашка з опієм, стала єдиною, яку вони провели в безпосередній близькості один від одного. Повернувшись до кімнати, Ніна підняла подушку і у відповідь на невпевнене вибачення сказала:
— Макс Фрідріхович попереджав, що у слабких людей від опію трапляються нервові розлади, тож я не гніваюсь.
У Сергія аж дихання перехопило від люті. Що  це дівчисько собі дозволяє? Ніхто і ніколи не вважав його слабким! Але ж не битися з нею, насправді?
— Ти що, не розумієш, що відтепер я не зможу ходити? – тихо запитав він.
У відповідь вона знову присіла поряд:
— Звідки вам знати? Все ще попереду… Господь творить чудеса. Ви молодий, поряд з вами люди, які вас люблять - граф, ваша матінка, Харитон. Все буде добре!
— А ви, Ніно, хіба не любите мене? - запитав він.  
— Звичайно ж, - лагідно посміхнулася вона, - і я вас люблю.
І це було саме те, що Сергій хотів почути всі ті  довгі дні, сповнені гарячки та наркотичного сну.
Ніна сиділа поряд з ним, обмахувала віялом, напувала чаєм і вислуховувала нескінченні, безладні зізнання, нікому не адресовані скарги і обіцянки, що він більше ніколи в рот не візьме тієї отрути і неодмінно навчиться ходити.
Під ранок він начебто задрімав, але тут біля ліжка з'явився Степан, камердинер дядька і звернувся до дівчини.
— Відпочиньте трохи, матінко-графине. Ясновельможний пан, як повернеться, ох і засмутиться, що ви така бліденька! Я посиджу із Сергієм Андрійовичем.
Ніна тихенько встала, поступаючись місцем старому, і ще раз нахилилася над Сергієм, перевіряючи, чи він спить. Він лежав із заплющеними очима, але не спав. І тепер йому було все ясно. Графиня! І як це він забув про новий дядьків шлюб і дружину, яка на сорок років молодша за чоловіка?!
Усвідомлення нічого не змінило. Сергій міг відмовитися від будь-чого, навіть від опію, але тільки не від того казкового відчуття щастя, яке охоплювало його поряд з Ніною. Він буде жити! І візьме від життя все, що захоче! Він ходитиме! І Ніна належатиме йому! І граф тому не завада. Нинішній сімейний статус Ніни, звичайно, ускладнював завдання. Але ж дядько старий, а Сергій молодий!  Потрібно лише трохи почекати, рано чи пізно граф сам поступиться своїм місцем. А ще треба продовжити навчання. Не вийшло з морською справою? Потрібно робити нову кар'єру!
Через два дні повернулася мати і забрала  його додому, в Павино, а Ніна, дочекавшись чоловіка, який служив у міністерстві закордонних справ, вирушила з ним до місця нового призначення  - в  Італію.