Глава 14

Лео

Майя дотрималася обіцянки, і моя поїздка у село дійсно стала незабутньою — я ніколи не забуду, що не варто погоджуватись на сумнівні пропозиції. Одне добре: в мене реально не залишається часу побиватися через Ему. Вся енергія йде на те, аби просто не відкинутися після чергового дня роботи. Пофарбувати сарай, викопати картоплю, посадити дерево, покосити траву… Під вечір я ледве дихаю. 

— Як ти? — питає Майя, вручаючи склянку холодного чаю.

Я роблю ковток. 

— Ще живий, — падаю на лавку та зажмурюю очі. Дивно, але відчуття фізичної втоми мені приємне. 

— Ба сказала, що після того, як ти полагодив собачу будку, пес відмовляється заходити в неї.

— У нього хороший інстинкт самозбереження, — сміюсь я. Не впевнений, що після мого ремонту у тій будці безпечно. 

— А ще ти так полив помідори, що тепер кущі поспливали разом із корінням. 

— Чорт… Я готовий відшкодувати всі збитки. Можу завтра ж поїхати в місто та купити твоїй бабці хоч тонну томатів. 

Майя хитає головою.

— Насправді ти все переплутав та полив не її город, а сусідчин. Вона з тою сусідкою давно ворогує, тому тільки рада, що ти зіпсував їй урожай. 

Я ледь не захлинаюся тим чаєм. 

— Як же тут все складно влаштовано… 

— А то! Хто пройшов хрещення селом, той зможе підкорити будь-який мегаполіс. 

У кишені дзвенить телефон. Я вже забув про нього, за цілий день жодного разу не брав у руки. Банально не було можливості. 

Бачу номер Еми. Настрій відразу змінюється. Вся та терапія, передбачена Майєю, летить коту під хвіст. 

— Скучила чи що… — задумливо промовляє вона, коли я показую екран. — Не заважатиму. 

Майя йде в будинок, залишаючи мене одного. Треба віддати їй належне, ця дівчина вміє дотримуватися балансу, коли не суне носа в чужі справи та водночас залишається людиною, якій і без того хочеться все розповісти. Такі друзі на вагу золота.

Я натискаю на зелену кнопку, погоджуючись прийняти виклик.

— Привіт, — промовляю максимально спокійним голосом. Насправді ж в мене таке відчуття, наче усі нутрощі роблять сальто.  

— Лео, що мені роботи? Я не знаю… Тут таке коїться, — я розумію, що вона плаче. Через схлипування не можу розібрати половини слів.

— Емо, заспокойся, — мене кидає в холод. — Нормально поясни, що сталося. 

Вона робить кілька глибоких вдихів. 

— До нас прийшов чоловік… Я не знаю його, але друзі Макара називали прізвище Філатов. Він… шпигував за нами… Чи не шпигував. Він просто стояв, осторонь. Наче спостерігав. А тепер всі хлопці… вони б’ють його! Мені страшно. Макар заборонив викликати поліцію. 

В моїх вуст виривається довга лайка. Макар — придурок. Як йому вистачило совісті запросити у наш дім тих виродків? Ще й коли там Ема! Вдруге на одні й ті самі ж граблі? Якби історія повторилася, то я б придушив його власними руками, присягаюсь. 

Чорт. Чорт. Чорт. 

Як батько Лізи дізнався, що ми повернулися? А раптом увесь цей час, поки ми ховали Макара за кордоном, він просто чекав можливості…  

— Емо, слухай мене уважно, — забігаю в дім та хапаю ключі від машини. — Зачинись у кімнаті. 

— Я вже зачинилася. Але… я бачу у вікно… Боже, мене починає нудити.

— Це нормально, ти просто злякалась. Дихай. 

— Вони вб’ють його! Ці хлопці… у них зовсім гальм немає. Навіщо я дзвоню тобі, ідіотка… Напевно, краще таки викличу поліцію. 

— НІ! — я уявляю, які наслідки матиме розголос. — Не треба! Я вже їду. Просто… просто залишайся на зв’язку, добре? Кажи щось, мені треба розуміти, що з тобою все гаразд.

— Де ти?

— Поряд. Тут недалеко.

Я тисну на газ, вижимаючи максимальну швидкість, на яку тільки здатне авто. 

— Хто він? Ти ж відразу зрозумів, про якого чоловіка я кажу.

— Тобі Макар мав розповісти.

— Але не розповів. 

— Я не здивований.

Ема шмигає носом. 

— Може, не варто говорити по телефону за кермом? Це небезпечно. 

— За мене не турбуйся, — насилу вписуюсь у поворот, не зачепивши знак. — Краще розкажи, що відбувається на вулиці.

— Вони вдарили того чоловіка, він лежить і щось кричить. Не можу розібрати, занадто далеко. Хлопці б’ють його, не дозволяючи піднятися. Ні, я не хочу дивитися… 

— Добре, не дивись. Спробуй заспокоїтись… і… — я збираю залишки сил, щоб поставити питання, яке турбує мене найбільше, — скажи, вони тебе не чіпали?

— Мене? 

— Так. Якщо хтось із групи Макара домагався тебе чи…

— Ні, не було такого. А чому ти питаєш?

— Просто, не зважай. 

— Важко не зважати на такі питання! Мене реально зараз знудить… — вона знову починає плакати. — Чорт забирай, що відбувається? 

— Я все владнаю. 

Насправді кажу це тільки для того, аби заспокоїти Ему. Уявлення не маю, як розгрібатиму за Макаром чергову купу лайна. Не дай Боже, Філатов заявить про груповий напад, та ще й тими ж фігурантами, що й в минулій справі… Відбутися втечею не вийде. Такий собі сюрприз до повернення батька з медового місяця. 

— Ти скоро? — шепоче зовсім слабким голосом.

— Вже звертаю на дорогу до селища. 

— Лео…

— Що?

— Будь обережним. Ті хлопці мене лякають. 

Диявол. Мене вони теж лякають. Вони хворі, і Макар такий самий, якщо досі так рветься в їхню компанію. 

У світлі фар бачу чоловіка, який ледь тримаючись на ногах, йде узбіччям. Його обличчя залите кров’ю, рукою він затискає бік живота. Я зупиняюсь та виходжу йому на зустріч. Руки тремтять від хвилювання, страху та почуття провини перед ним. 

— О господи… — підхоплюю та веду до машини. — Як ви? 

Чоловік підіймає погляд та дивиться мені в очі. Я знову бачу безмежний розпач, від якого й самому робиться зле. Він впізнає мене, це помітно без зайвих слів. Як же я мріяв більше ніколи з ним не зустрічатися… Впевнений, це бажання було взаємним.