Глава 12

Макар

Я прокидаюсь, відчувши, що Ема встала з ліжка. 

— Куди ти? — ловлю її за руку. 

— Переберусь у свою спальню, поки батьки не повернулися. 

— Вони не приїдуть так рано, — затягую її назад до себе. — Хто після першої шлюбної ночі прокидається о сьомій ранку?

— Ну не знаю… Може, ті в кого літак через чотири години літак до Іспанії? 

Вона грайливо кусає мене з плече, вириваючись обіймів. Знову підіймається на ноги та потягується, підставляючи оголену спину ранковому сонячному промінню. Навіть дуже сонний, я не можу ігнорувати бажання, яке викликає в мене Ема. Її постійно мало. Ніяк не можу насититися. Єдине, в чому наша з братом позиція сходиться, так це те що українські дівчата найкращі. 

— Залишся ще на пів години, — промовляю з надією, що вона здасться. 

— Ні.

— На двадцять хвилин? 

— Макаре…

— Ну хоч на десять! — відкидаю простирадло. — За десять я впораюсь.

Раптом чується звук авто та сигнал про відчинені ворота. Ема хапає мою сорочку, завертається у неї та прожогом біжить до себе в кімнату. Я не можу стримати сміх. Все ж таки, у цих хованках є щось класне. Наче рольова гра, от тільки відчуття значно крутіші, бо все відбувається насправді. 

Ще якийсь час я валяюсь у ліжку, уявляючи, як класно ми проведемо наступні десять днів. Десять днів раю… У мене великі плани на цей вікенд: зустрічі з друзями, секс із новою подружкою, відпочинок та безтурботність. Чудова компенсація за три роки заслання у Канаду. 

Голоси у домі та страшенний голод переконують мене, що час вставати. Одягаюсь, спускаюсь у вітальню і там застаю батька з валізою у руках. 

— Наскільки неправильно заздрити своєму старому? — питаю я, розглядаючи конверт з туристичної агенції. Можна лише здогадуватись, у яку копійчину виллється така поїздка.

— Хто тут старий? — тато сердито підіймає брову. — Трохи пом’ятий, але точно не старий. 

Окей. Поряд з Діною він дійсно виглядає молодшим. Вже за це я маю бути їй вдячним. 

— Бажаю гарно відпочити. За будинок не турбуйся, він залишиться цілим та неушкодженим. Про те, що час від часу треба навідуватись на виробництво я теж пам’ятаю. 

— Добре… — підбираю у мене путівки.- І постарайтесь підтримувати нормальні стосунки з Емою. Дівчинка все ще не звикла до нового дому. 

— Ему я беру на себе, — наче ненароком відвертаюсь, щоб приховати посмішку, яка сама виникає на губах. 

— Раптом що, обов’язково дзвони. 

— Тат, ми вже давно не діти. 

— Це мене і страшить. А, може, я настільки давно був у відпустці, що вже розучився розслаблятись. 

— Такі навички просто необхідні, — я плескаю його по плечу. — Ти на це заслужив. 

— Дякую, сину. 

У сусідній кімнаті Діна проводить таку ж бесіду з Емою. 

— Мене трохи гризе совість, що я подорожую, а ти сидиш у цій глухомані, — промовляє вона на сам кінець. — Добре, хоч Майя залишається. Удвох вам буде веселіше. 

— Ми з Майєю знайдемо, чим себе розважити. Зрештою, у нас назбирався цілий список свіжих серіалів. 

Ема бреше просто віртуозно. Насправді Майя поїде слідом за Діною, батьком і Лео. Ми домовились про це ще вчора. Жодних сторонніх очей. Буду лише я та Ема. 

Потім ми разом п’ємо каву із залишками весільного торта та проводжаємо молодят у медовий місяць. Лео — гівнюк, навіть не напружує себе тим, щоб вийти на поріг. Просто махає їм зі свого вікна. Скоріше б він змився…

Таксі батьків від’їжджає, а мій настрій злітає до небес.

— Нарешті можна не ховатися, — притягую до себе Ему та цілую її прямо на порозі. 

— Припиніть! — кривиться Майя. — Я ще не поїхала. 

— Тебе відвести на вокзал? — пропоную я, бажаючи якомога скоріше здихатися зайвих. Майя мені сподобалася, але мене напружує, що вона постійно стирчить десь поряд. 

— Не треба. Мене Лео підкине. 

— Він їде так скоро?.. — з відчутним розчаруванням питає Ема. Ох, не подобається мені її тривога через відсутність Лео. Сподіваюсь, дуже скоро вона припине думати про нього. 

— Ввечері, — відповідає той, спускаючись сходами. Його високість надумала вшанувати нас своєю присутністю!

Не дивно, що Лео поки не готовий сідати за кермо. З таким видом він доїде хіба що до першого поста патрульних. Хтось вчора добряче накидався…

— Тому хочете ви цього чи ні, вам доведеться терпіти нас ще майже цілий день, — розводить руками Майя.

Я вміло приховую розчарування за дружньою посмішкою.

— Що ж, нічого не вдієш. Тоді… хто за те, щоб доїсти канапки з фуршету? 

— Я! — підіймає руку Ема. 

— І я, — киває Майя. — Але тільки після того, як зроблю сотню селфачів у квітах, які надарували гості. Нехай друзі думають, що в мене з’явився романтичний залицяльник. 

Я дивлюся у бік брата. Він єдиний залишається похмурим, як грозова хмара. Удає, наче йому насрати на всіх. Плентається на кухню та мовчки вмикає кавоварку. 

— Ну і куди ти поїдеш? — питаю в нього без особливої цікавості. 

— До моря. В Одесу чи Бердянськ… Дорогою вирішу. 

— А, знаєш, це непогане рішення. Знайди там собі когось, розвійся. На Емі світ не зійшовся. 

Він дивиться на мене з неприхованою ненавистю. О, давненько я не бачив цей погляд. 

— Якщо не зійшовся, то чому ти так у неї вчепився? — шипить крізь зуби. 

Я знизую плечима. 

— А навіщо шукати когось на стороні, коли у тебе через стінку живе настільки гаряча дівчина? Знав би ти, на що вона здатна… — озираюсь, аби переконатися, що нас не чують. — Ема лише на перший погляд невинна дівчинка, що захоплюється кексиками та тістечками. Насправді ж вона вміє дивувати. 

— Закрий рот, — він бере чашку та йде з кухні. — Майє, я передумав. Їдемо за годину! Збирай речі. 

Ото його зачепило! Ще ніколи Лео не переживав програш настільки важко. Нічого, рано чи пізно він все одно змириться з тим, що найкраще завжди дістається мені.