Глава 11

Дуже скоро біля подвір’я з’являється пробка з автівок, що повільно тягнуться до місць стоянки. З них виходять люди, більшість з яких я бачу вперше. Крізь вікно спостерігаю, як вони йдуть до місця святкування, і чомусь починаю хвилюватися. Боюсь, що на їхньому фоні здаватимусь занадто простою, що не зможу підтримати розмову чи гідно представити нашу з мамою родину. 

— Заверніть їх у подарунковий папір та надішліть мені на Різдво, — шепоче Майя, визираючи у мене з-за спини. 

— Що саме? 

Вона обертає мою голову ліворуч, де в садку стоять близнюки. Вони одягнені в однакові костюми — біла сорочка, чорні краватка-метелик, жилет та ідеально відпрасовані штани. Одначе навіть зараз їм вдається бути геть різними. Макар дотримується ідеального дрескоду: всі ґудзики застібнуті, шкурки зав’язані, волосся зачесане, на манжетах виблискують срібні запонки, а у кишеньці жилета — бутоньєрка, така ж як у мене не руці. Він наче зійшов з обкладинки журналу про молодих та успішних. Лео — його повна протилежність: рукава закочені по лікоть, пасма волосся спадають на очі, а краватку він постійно смикає, наче боїться, що вона його задушить, і, звісно, ніяких квітів на його одязі. Лео виглядає так, наче вже втомився від святкування. Зрештою я не здивована. 

— Прикрий мене, якщо ми з Макаром ненадовго зникнемо, — попереджаю подругу. 

— Гаразд, скажу твоїй мамі не заходити у ваші спальні. 

— Тільки спробуй! 

Майя сміється.

— А якщо серйозно… Коли ви збираєтесь розповісти про свої стосунки батькам?

— Ну точно не сьогодні. Може, після того, як вони повернуться з весільної подорожі… Уявляєш, ми матимемо цілих десять днів свободи! Можна буде не ховатися, — не можу дочекатися. —  Якби ще й Лео кудись поїхав… Часом він поводиться ну дуже дивно, мене це напружує. 

— Я б із задоволенням забрала його з собою. Як думаєш, він погодиться пожити в гуртожитку? У мене широке ліжко, ми б чудово помістилися удвох. 

— Що ти мелеш… — я закочую очі.

— Просто пропоную варіанти!

Чується цокіт підборів по підлозі.

— Подружка нареченої! — до мене підбігає чоловік з навушником у вусі. До цього я бачила розпорядників весіль лише у фільмах. — Це ж ти?

— Я…

— Чому ти досі тут? — кричить. —  Бігом на алею! Церемонія почнеться за десять хвилин. 

— Та йду я, йду… Не панікуйте так. 

— Панікувати — моя робота, — він бере мене під руку, напевно боїться, що втечу, й тягне за собою.

— Удачі! — вигукує Майя.

Не знаю, чи вдається виправдати покладені на мене обов’язки дружки, але я дуже стараюсь. Настільки переймаюсь, щоб все було правильно, що навіть забуваю пустити сльозу у той час, коли всі гості утираються носовичками. Всі зусилля йдуть на те, щоб тримати спину рівно, посміхатися у камеру, не витріщатися на Макара та ігнорувати погляд Лео.

Лише коли ведучий оголошує маму і Віктора чоловіком і дружиною, напруга спадає. Все, можна видихнути. Люди аплодують, музика змінюється на більш запальну, а увесь народ із задоволенням суне до бару. 

— От знала ж, що треба купляти водостійку туш… — схлипує Майя. — Все ж таки в тебе крута мама. Вона чекала, довго чекала, але в результаті відхопила дуже ласого чоловіка.

— Не називай мого вітчима ласим, — кривлюсь я. — Звучить якось нездорово… Мені треба чогось випити.

— Візьму нам шампанського, — киває Майя. — Нікуди не йди, зараз повернусь.

Я сідаю на один з опустілих стільців біля весільної арки та спостерігаю, як хтось із колег Віктора розпинається з привітаннями. 

— Ти дочка Діни? — питає жінка, сідаючи поряд зі мною. 

— Так. 

— Дуже приємно, мене звати Дарина, — вона торкається моєї руки. — Я сестра першої дружини Віктора. 

— О… — мені стає ніяково. — Вам напевно дуже важко бачити його з іншою жінкою. 

— Трохи є… Я прийшла не стільки на весілля, скільки для того, аби побачити племінників. Ми рідко спілкуємось, відколи… Відколи вони поїхали в Канаду? — видушує посмішку, —  Важко збагнути, що ці два хулігани стали дорослими чоловіками. Того і гляди, скоро гратимемо нове весілля. 

— Якими вони були в дитинстві? — питаю, аби відволікти Дарину від сумних думок. 

— Різними, — не задумуючись, відповідає вона. — Макар завжди був людиною-оркестром. У нього постійно змінювалися захоплення, кола спілкування та плани на майбутнє. То він хоче стати бізнесменом, то створити рок-групу. У нього був дар потрапляти у халепи, і щойно його витягали з однієї, він швидко знаходив іншу… Лео ж я запам’ятала дещо замкнутою дитиною. Він любив читати, дуже любив… Бачила його бібліотеку? 

— Ні… не довелося. 

— А ще він завжди був більш прив’язаний до матері. Ми навіть жартували, що вони народили одного сина для тата й одного для мами. Коли вона захворіла, Лео перейшов на дистанційне навчання і майже не виходив спочатку з дому, а потім з лікарні. Думаю, що згодом саме через це він захотів поїхати так далеко звідси… Я його розумію. 

У мене щось не вкладається у голові. Макар — халепник, а Лео — матусин синок? Я б скоріше повірила, що все було навпаки. 

— Дякую, що поділилися. 

— Вибач, якщо навела смуток. Я дійсно рада за Віктора, і за твою маму. Передавай їм найпалкіші мої вітання, — вона піднялася на ноги. 

— Ви вже йдете?

— Думаю, так буде правильно. 

Не встигла Дарина зникнути з поля зору, як на її місце падає Майя. 

— Хто ця жінка? Вона діставала тебе?

— Родичка хлопців. Доволі приємна особа, — я узяла келих та зробила ковток. — Як люди п’ють таку кислятину? 

— Це Просекко. Яким би воно не було на смак, я все одно питиму, бо шампанське за такі бабки ще не коштувала. 

З кожною годиною весілля все далі відходить від офіційної нудятини й перетворюється на нормальну вечірку. Майя стає королевою танцполу, мама сміється у колі нових подружок, а її чоловік стоїть поряд та тримає її за руку. Це так мило…