Глава 10

Леон

Ненавиджу ранки. Особливо зараз. Не можу позбутися відчуття, що новий день не принесе нічого хорошого. Довго лежу в ліжку, збираючись силами, аби нарешті вийти з кімнати та знову вдавати, наче у мене все добре.

А у мене ніфіга не добре. Ніколи не думав, що настільки перейматимусь почуттями якогось дівчиська. Але те розчарування, з яким Ема подивилася на мене в машині, залишило якийсь болючий слід в області грудей, і він пече щоразу, коли я думаю про неї. Треба попросити вибачення, раптом допоможе.

Одягаюсь, виходжу в коридор та зупиняюсь біля дверей навпроти. Чомусь так і не наважуюсь постукати. Тупо стою та дивлюсь перед собою. 

— Цікаві двері? — з насмішкою питає батько, проходячи повз мене. 

— Ні… я цей…

— Ема у вітальні. До неї подружка приїхала. 

— Ясно.

Ще на сходах чую голос Макара. Цей клоун вже впрягся веселити Майю, бо ж йому просто життєво необхідно подобатися кожній новій знайомій. Спускаюсь на кілька сходинок і бачу повну картину: у кріслі сидить Майя — темношкіра дівчина з пухнастим волоссям, зібраним з два хвости, що схожі на вуха Міккі-Мауса; навпроти Ема з Макаром. Якого чорта він тримає Ему за руку?! Гей, я щось проспав?

Натягую на себе одну зі своїх фальшивих посмішок. Аби тільки трималась… 

— Добрий ранок, — промовляю до гості. — Я — Леон, як доїхала? 

Майя з цікавістю розглядає мене, дивиться на Ему, наче питає в неї дозволу, і лише потім посміхається у відповідь. 

— Дякую, все добре. 

— Ми тут животи надривали, поки ти спав! За Майєю стендап плаче, — каже Макар. — її історія про гуртожиток — це щось. Повториш для Лео?

— Може, потім, — обриває його Ема. — Я хочу показати Майї околиці.

Вона встає на ноги і хапає подругу за руку. 

— Але я ще навіть речі не розібрала, — дивується та.

— Пізніше розбереш!

— Емо! — я ж розумію, що вона зараз уникає спілкування зі мною. — Можна тебе на хвилину?

— Вибач, немає часу, — промовляє, не дивлячись у мій бік, і швидко зникає на вулиці. 

Ех, краще б вона мені привселюдно ляпаса дала, аніж ось так тікала. 

Всі ті пов’язані з почуттям провини відчуття знову нагадують про себе. 

— Зміни вираз обличчя, бо інакше я тобі допоможу, — попереджаю Макара, який аж світиться від радості. З якого це дива?

— Просто я насолоджуюсь перемогою, — розводить руками. — Вибач, не можу робити це з кислою пикою.

До мене не відразу доходить, про що він говорить, а коли я нарешті складаю два плюс два, хочу придушити Макара голими руками. 

— Ні… Я тобі не вірю. Маячня, — від розчарування сковує горло. — Ема не стала б…

Як вона могла? Чому так сліпо довірилась йому? Вона ж розумна дівчина… Принаймні, я думав, що розумна. 

— Чорт забирай, ти аж зблід! — Макар ходить навколо мене, зазираючи прямо в обличчя. — Це парі багато для тебе значило, еге ж? Але вмій програвати, брате. Просто привітай мене.

Я починаю ненавидіти його. Хотів би за компанію й Ему зненавидіти, але поки не виходить. 

— Вітаю, — видушую з себе. 

Я йду надвір. Мені потрібно подихати, щоб прийти до тями. Не хочу бачити брата. Не хочу бачити Ему. Хоча ні… мені просто необхідно побачити її! Не знаю навіщо, вже нічого не змінити.

Цілий день проходить мов у тумані. Довкола якась метушня. Всі наче показилися з тим весіллям. У дворі купа незнайомих людей. Мене постійно про щось питають. То як знайти туалет, то де поставити вазони з квітами, то ще якась єресь. Я намагаюсь відсторонитися від фінальної підготовки до церемонії, якої б не мало бути.

Їду в місто та блукаю там до самої ночі. 

Додому повертаюсь, коли всі сплять. У кімнаті Еми теж не горить світло. Я подумки молюсь, аби вона не пішла ночувати до Макара.

Дістаю телефон та вперше набираю її номер. 

— Ало? — невпевнено відповідає вона. Всі слова наче вивітрюються з голови. Я зовсім не пам’ятаю, що хотів сказати. — Хто це?

О… чому ж так важко? 

— Можеш вийти ненадовго? — кажу, набравшись хоробрості.

— Лео?

— Так, це я. 

— Слухай, вже пізно…

— Емо, припини! — вигукую так, що можна почути й у домі. — Просто вийди на вулицю. Нам треба поговорити.

Чується якийсь шепіт. Здається Майя вмовляє її погодитись.

— Гаразд, — зітхає. 

Я чекаю на неї біля машини. Час тягнеться невимовно довго. У мені наростає хвилювання, наче я збираюсь зробити щось екстремальне. 

Ема виходить в піжамі, на яку накинула нічний халат. Вона однозначно не налаштована на довгу розмову. 

— Що ти хотів? — питає, тримаючись на відстані.

— Пройдемось? 

— Не думаю, що це хороша ідея.

— Спати з Макаром теж було поганою ідеєю, але ж це тебе не зупинило, — я не планував говорити цього. Вирвалося. 

Ема нарешті дивиться мені в очі. 

— Звідки ти знаєш?

— Думала, він не похвалиться таким трофеєм? — не можу розібрати її емоції. Сором? Невже сором? — То ви тепер типу разом?

— Не знаю. Мабуть…

— Якась ти не надто радісна. 

— Напевно через те, що мушу серед ночі стояти надворі. 

— Ні, через щось інше. Однозначно інше.

— В будь-якому разі тебе це не стосується. 

— Емо, — хочу взяти її за руку, але вона робить крок назад.

— Не варто. 

— Ти досі зла через той поцілунок?

— Звісно зла! Ти повівся, як останній мудило. Хочеш розізлити брата — шукай інші способи.

У гніві вона подобається мені ще більше. 

— Так, я хотів розізлити його, але це не єдина причина…

— Яка ж іще?

— Ти класно цілуєшся. Важко відмовити собі в такому задоволенні. Мені не завжди вдається тримати себе в руках.

На мить. На дуже коротку мить кути її губ розтягуються у посмішці. 

— Тепер тобі доведеться старатися більше.

— Я вже стараюсь. У цей самий момент вичерпую останні ресурси, — зізнаюсь щиро. — Напевно, тобі краще повертатися в ліжко.