Глава 9

— Ох… я не хотіла зробити тобі боляче. Пробач. 

Лео зриває польову квітку та задумливо вертить її в пальцях. 

— Не знаю, навіщо я привіз тебе сюди. Подумав, тут тобі сподобається більше, аніж у дурному торговельному центрі. 

— Насправді тут ти не помилився. Я ненавиджу ходити по магазинах. Навіть для випічки все онлайн замовляю.

— До речі про випічку… — на долю секунди мені здається, що Лео ніяковіє. Можливо, просто здається. — Я подивився твоє останнє відео. Точніше його скорочений варіант. Ти ж вирізала найцікавіше. 

— Я вирізала кінцівку. 

— Тому мені й не вистачило кульмінації, — ковзає поглядом по моїм губам. Я відразу опускаю голову й починаю розглядати своє взуття. Воно ще ніколи не було настільки цікавим. — Але загалом… доволі класно. Ти в цьому дійсно шариш. 

— Дякую! Ти ж лайк поставив?

— Здається… Не пам’ятаю.

— Перевір! І підписатись не забудь, — я бачу, що він не дістає телефон. — Гей, прямо зараз. 

— Та годі.

— Давай бігом. 

Лео робить такий вираз обличчя, наче його катують. Потім вмикає телефон, ігнорує десяток сповіщень про пропущені від Макара і заходить на мою сторінку. Демонстративно тисне на сердечко. 

— Щаслива?

— Була б остаточно щаслива, якби ти ще й репост зробив…

— Я не стану репостити кулінарні блоги! Мені після такого репутацію не відмити.

— О, звісно… Ще не вистачало, аби твої знайомі подумали, що ти готуєш! Це ж такий сором.

— Коли такий хлопець як я починає готувати, то є два пояснення — або він завів стосунки і хоче вразити дівчину в надії, що йому за це перепаде. Або… 

— Або що? 

— Або він вийшов на пенсію. 

— Стереотипне мислення… — зітхаю я. — А ти взагалі готував для дівчини?

— Було раз чи два. 

Мимоволі заздрю тим дівчатам.

— А мені ніколи не готували… 

— Тобі це так важливо?

— Просто було б приємно. Приготування їжі для коханої людини — це дуже інтимна і романтична річ. 

— Навряд чи смажене м’ясо можна вважати чимось романтичним. 

— У мене свій погляд на романтику, — зізнаюсь, ловлячи себе на думці, що розповідаю забагато особистого. — Я не люблю всі ці штуки зі свічками, ігристим та пелюстками троянд на підлозі. Мене від такого верне.

— Що ж ти любиш? 

— Якщо скажу, то ти вважатимеш, наче я трохи прибацана. 

— Хіба тобі важлива моя думка?

— Звісно! Ти ж мій майбутній брат, — останнє речення звучить аж занадто сумно.

Лео знову розвертається у мій бік. Його обличчя вмить стає серйозним.

— Заради всього святого, тільки не треба казати, що я буду тобі братом. Це маячня собача. Ми можемо бути знайомими, друзями, ворогами, навіть коханцями. Тільки не братом і сестрою. 

— Мабуть, ти маєш рацію… Але батьки вважають інакше. 

— Забий на них. Нехай живуть своїм життям. Так яка романтика тобі до душі? — говорить, щоб розвіяти напругу. — Зізнавайся. 

— Ну… в моїй картинці ідеального побачення — це купа смаколиків та цікаве кіно або серіал. Знаєш, дуже важливо знати людину, з якою тобі буде комфортно дивитися серіали. 

До мого здивування, Лео реагує з розумінням.

— Знаю, моя колишня любила коментувати кожну дію персонажів. Це так бісило… Чому не можна просто дивитися, мовчки? 

— То, може, у вас було недостатньо смаколиків? Якби у неї був зайнятий рот, то вона б говорила значно менше.

— Геніально, — посміхається Лео. О, здається, це знову та посмішка, яка мені подобається. Рідкісне явище, як веселка. — Наступного разу знатиму, як рятувати стосунки. Просто пропонуватиму дівчині їжу щоразу, як хотітиму, щоб вона замовкла. 

— В такому плані є тільки один мінус. 

— Який? 

— Дуже скоро твоя дівчина важитиме близько центнера. 

— Пфф… я знаю прекрасний спосіб швидко зігнати калорії, — в його очах танцюють вогники.

— Ох, ну звісно… — у мене виривається стогін. — Ти не був би хлопцем, якби не натякнув на це.

Лео сміється. 

— На що? 

— Сам знаєш на що. 

Він спостерігає, як на моїх щоках спалахує рум’янець, і тільки після цього каже:

— Я мав на увазі прогулянки. Люблю гуляти пішки, особливо вночі… В цьому щось є.

— В цьому є щось до чортиків дивне.

— Та ні. Невже ти ніколи не гуляла вночі, коли всі сплять, навколо жодної душі? 

— Одного разу я поверталась додому після дискотеки і за мною ув’язався безхатько. Я думала, що то маніяк і ледь не посивіла. Адреналіну вистачило на роки вперед. 

— Ну я ж не про втечі від бомжів говорю! Коротше, ти не зрозумієш, поки не спробуєш.

— Не планую пробувати. 

Лео потягується, оголяючи частину торса. Нехай на ньому немає класних татуювань, але його тіло від того не менш привабливе. 

— Напевно, час повертатися… Не буду затягувати твоє викрадення. 

— Мені сподобалося бути викраденою, — зізнаюсь. 

— Тоді я зобов’язаний це повторити. 

Якщо чесно, мені не хочеться додому. Я б продовжила нашу бесіду ще на кілька годин. Так, наше з Лео спілкування не назвеш легким, я постійно кажу те, про що воліла б промовчати, мене кидає з жару в полум’я і постійно накриває сумішшю сорому та невпевненості. Але… Саме це й додає смаку моїм будням. 

Приховуючи своє справжнє бажання, я повертаюсь в машину. Вмикаю радіо та підставляю обпечене на сонці обличчя прохолодному повітрю з кондиціонера. Час в дорозі пролітає непомітно. Ми дістаємося дому занадто швидко. Лео пригальмовує біля воріт якраз у той момент, коли повз нас проходить Макар з садовою тацею в руках. Він не тільки встиг повернутися, а й узявся виконувати список моєї роботи! 

— Золота людина, — шепоче Лео, закочуючи очі. — Старається, аж зі штанів вистрибує.

Макар зупиняється перед автівкою та дивиться на нас крізь лобове скло. 

— Мене гризе совість, — зізнаюсь. 

— А мене ні, — знизує плечима Лео. — Але, може, після цього й почне…