Глава 8

Зранку застаю Ему на кухні. Вона, схилившись із телефоном над черговим тістечком, знімає якесь відео. Залишаюся осторонь і мовчки спостерігаю за нею, щоб не заважати. Мене дещо смішить вираз її обличчя. Настільки зосереджений та серйозний, наче вона не тортик презентує, а якусь рідкісну коштовність. Навіть трохи заздрісно.. от би кожному знайти свою справу. Цікаво, чи міг би я так само вдало розвивати своє хобі — гру на гітарі, якби батько не обрубав кінці та не змусив поїхати в Канаду?

— О Господи! — підскакує вона, коли випадково наштовхується на мене. — Що ти тут робиш? 

— Ну взагалі-то поїсти прийшов… Можна? 

— Звісно, — розгублено відсувається. — Тобі щось приготувати? Я теж ще не снідала. 

— Сама не поснідала, але тістечко спекла?

— Я не могла упустити наявність натхнення та свіжого молока в холодильнику, — посміхається вона. — Омлет? 

Люблю, коли мені готують сніданки. Особливо, якщо це роблять гарненькі дівчата. 

— Буду вдячний. Тобі допомогти? — останнє промовляю лише задля підтримки свого амплуа хорошого хлопця. 

— Можеш зробити каву? Я досі не розібралася з тією шайтан-машиною, якою ви користуєтесь. 

— У вас з мамою була іншої марки? — питаю я, дістаючи дві чашки. 

— Так, іншої, — Ема присоромлено відводить погляд та хмикає. — Називалась “ложка Якобс та окріп”. 

Я сміюсь. Мені подобається, що Ема не корчить з себе бозна-кого, і навіть при кардинальній зміні життя вона залишається простою дівчиною. От тільки хороший настрій триває недовго. До нас спускається Лео. Якого лисого він прокинувся так рано? 

— Добрий ранок, — каже Емі, відкрито ігноруючи мою присутність. Потім дивиться на тістечко. — Виглядає смачно, — нахабно хапає його та пхає до рота. 

Я в шоці. Ема, здається, теж, бо завмирає з мискою збитих яєць. Я сподіваюсь, що вона психоне і, як мінімум, виллє ті яйця Леону на голову. Але й тут розчарування: 

— Ну і як тобі? Карамель не надто густа? — питає з хвилюванням у голосі. — Смак заварного крему не перебиває? Коржі не пересушені?

— По-моєму, все класно. Ти сама вигадала рецепт? 

— Ага. Хочу, аби підписники запропонували назву. Вони люблять такі інтерактиви, бо відчувають себе частиною творчого процесу, — вона накриває омлет кришкою та береться нарізати овочі для салату. — Лео, поснідаєш з нами? 

— Так, із задоволенням. 

Він спеціально відсуває чашку Еми на інший бік столу, щоб сісти між нами. Падає на стілець та, відкидається на спинку. Я бачу, що він геть сонний. Невже спеціально піднявся раніше, аби не втратити можливість перепаскудити мені день?

— Які в тебе плани на сьогодні? — питаю в Еми, беручи в неї тарілку з гарячим омлетом.

— Мама залишила список роботи, — киває на листок, прикріплений магнітом до холодильника. — І всі пункти так чи інакше пов’язані з весіллям. Не розумію, чому заміж виходить вона, а чорну роботу маю виконувати я? 

— Яку, наприклад? — примружуюсь, намагаючись роздивитися список. 

— Винести сміття після будівництва весільної платформи, вирвати з корінням всю високу траву в клумбах, розплутати гірлянди, якими вони вирішили прикрасити дерева... 

— Маю кращу пропозицію, — перебиваю її. —  Давай поїдемо на кілька годин у місто, погуляємо, поїмо десь… А потім я допоможу тобі з тією роботою?

Ема реагує без особливого захвату. Доводиться вийняти козир з рукава: 

— До того ж я хочу обрати подарунок батькам. Навряд чи зможу купити щось нормальне без твоєї допомоги. 

— Ну якщо так… — вона знизує плечима. — Можна. 

— Чудова ідея! — Лео боляче тисне п’яткою мені на ногу. — Я поїду з вами! Утрьох веселіше буде. 

Я дивлюсь на нього в надії, що мій погляд буде красномовнішим за лайку. 

— Ми і вдвох впораємось. 

— Але я теж хочу обирати подарунок, — навіть не намагається брехати правдоподібно. — Емо, ти ж не проти? 

— Звісно ні. 

В мене не залишається іншого вибору, як погодитись. Сподіваюсь, що дорогою мені вдасться вигадати спосіб позбутися зайвого причепу у вигляді брата. 

— Дайте мені одну хвилину, — просить Ема, виходячи з-за столу. — Переодягнусь, і можна їхати. 

Ми з Лео залишаємося одні. Я відразу тицяю йому в руки брудний посуд, який при Емі збирав зі столу, наче хотів помити.

— Ти граєш проти правил! — шепочу до нього. 

— Ніяких правил не існує, — відповідає він. — Думав, поводиш її по магазинах, і перемога в кишені? 

— Звісно ні, — закочую очі. Хіба можна так недооцінювати суперника? — Ми б ще в кіно сходили, а потім би у нас зламалася машина і довелося б ночувати в придорожньому мотелі. 

Лео кривиться.

— Тобі самому не гидко? Це найбанальніший план з усіх можливих. 

— Головне, що дієвий. 

Я не став казати, як часто провертав подібний трюк. Так, мені подобається Ема, але вона всього лише дівчина і нічим не відрізняється від інших. 

— Можемо їхати, — вчасно спускається зі сходів, переодягнувшись у шорти і топ на тонких бретельках. Чорт, яка ж цукерочка!

Я беру ключі.

— Тоді вперед.

Звісно, Лео намагається вмостити свій зад на пасажирське сидіння поряд зі мною. Він настільки невпевнений у своїх силах, що боїться підпускати до мене Ему ближче, ніж на метр. 

— Місця для лузерів у задньому ряду, — кажу йому, виштовхуючи з машини. — Леді, прошу. 

— Дякую, — Ема посміхається, а я допомагаю їй пристебнутися. 

— Сподіваюсь, ти узяв свій пакет для блювання?  — питаю, поглядаючи на Лео через дзеркало заднього виду.

— Звісно. Я завжди перестраховуюсь на випадок, якщо мене знудить від твоєї присутності, — шипить той у відповідь. 

І чому в мене стійке передчуття, що ця вилазка обернеться на катастрофу?

Ема. 

Не знаю чому, але мені весело спостерігати, як брати підколюють одне одного. Між ними існує якийсь особливий вид пасивної агресії, що притаманна лише рідні чи дуже близьким друзям. Вони настільки різні, що навіть автівку водять абсолютно по-різному. Лео насилу дотримується максимально дозволеної швидкості, тримає кермо однією долонею та не зважає на більшість знаків. Макар зосереджений, спокійний, з ним трохи нудно, але безпечно.