Глава 7

Ема

Алкоголь — чудовий адвокат, коли хочеться виправдати власну дурість. І хоч я прекрасно усвідомлюю, що кілька ковтків вина це дуже мало для сп’яніння, та все одно піддаюсь впливу Лео. Бо то ж не я вина, то все алкоголь. 

Чому з ним так важко? Чому я втрачаю адекватність і поводжусь, наче під гіпнозом? Макар — це легкість та веселощі, Леон — танці на розпеченому вугіллі. Я розумію, що обидва вони під забороною, але від того стають ще більш бажаними. 

“Емо, ти поводишся, як шльондра” — звучить у мене в голові голос розуму. І в той же момент виникає інший: “Ти всього лиш людина”. Здається, другий належить Майї. Скоріше б вона приїхала сюди… Можливо її поради допоможуть мені розібратися в собі. 

Помічаю здивування Лео, коли підсуваюсь ближче. Думав, я дам задню? Аж ніяк. Мені хочеться дізнатися, що буде, коли наш поцілунок повториться. Раптом те торнадо, що здійнялося в мені під час його дотиків — лише одноразова акція. Раптом просто спрацював ефект неочікуваності? Я дуже хочу, аби все було саме так. Нехай цей поцілунок стане контрольним, нехай переконає мене, що Лео не особливий. 

— Слухай… — шепоче він, притуляючись лобом до мого. — Це не обов'язково. Я просто…

— Замовкни, — кладу палець на його губи. 

Кров закипає. Передчуття — окремий вид насолоди. Страх, сумнів, бажання, адреналін — все це змішується в коктейль, від якого буквально зриває дах. 

Раптом моя ейфорія опиняється під загрозою, адже у кишені дзвонить телефон. Ні, зараз мене немає. Кидаю виклик, не дивлячись на екран. 

Але дзвінок повторюється знову. І знову. 

Розчаровано зітхаю. Мить безповоротно втрачена. 

— Якщо це Макар, то я його вб’ю, — гарчить Лео. 

— Це мама. 

Я відсуваюсь від хлопця та беру слухавку. 

— Що там, мам? — намагаюсь зробити максимально безтурботний голос. 

— Емо, де ти? Тут сталася катастрофа! Я не знаю, що робити…

— Яка катастрофа?

— Всесівітнього масштабу! Я вирішила зекономити і не йти фарбуватися в салон. Все життя освітлювала волосся вдома, ніяких проблем не було, — затараторила мама. — Так ось, зробила все, як зазвичай… а в результаті коріння кольору курчати та плями на потилиці. Якщо це не виправити, то доведеться на весілля одягати перуку!

— Не панікуй, — я насилу стримую посмішку. 

— Як тут не панікувати?! Я вже одягла кепку і зганяла за новою фарбою, але сама фарбувати боюсь. Ти маєш допомогти мені. 

— А, може, краще таки в салон?

— Тепер мені соромно в салон йти! Вони спитають, який криворукий майстер зробив це зі мною, — вона ледь не плаче. — Емо, ти моя остання надія. 

— Окей, — видихаю. — Скоро буду. 

— Поспішай!

Я підіймаюсь на ноги. Вино в парі з сонцем дарують легке запаморочення. 

— Як я виглядаю? — питаю у Лео. — У мене не червоне обличчя? 

— У тебе прекрасне обличчя.

— Ага, добре… Не хочу слухати нотації… — до мене пізно доходить, що Лео зробив комплімент. — Дякую! Виявляється, і ти вмієш бути милим. 

Лео кривиться. 

— Я? Тобі здалося, — він знову взуває кросівки, які так і не встигли висохнути. — Ходімо, проведу тебе додому. 

Між нами відчувається напруга, але ми наче домовилися нічого не обговорювати. Тихо йдемо вперед. Подеколи Лео прибирає гілки, щоб вони не подряпали мене, подеколи свариться на комах та спеку. Я водночас і розчарована, і вдячна долі за шанс не наробити дурниць. 

— Побачимось пізніше, — промовляє він, зупиняючись біля воріт. Я киваю та біжу на зустріч мамі, яка вже виглядає мене з вікна. 

Ми возимося з її волоссям до самого вечора. Вона настільки переймається своїм виглядом, що навіть не помічає підвищену кількість проміле у моїй крові. А раніше від неї навіть слабенький коктейль приховати неможливо було. Пам’ятаю, після святкування Нового Року у компанії колишнього, на ранок я прожувала цілу пачку м’ятної жуйки, а мама все одно визначила, що я пила і в якій кількості. 

Все, здається ми закінчили. Результат фарбування подобається — мама знову красуня, але увесь цей процес дуже втомив. Від запаху фарби мене починає нудити. Звісно, навіщо платити майстрам з салону, якщо можна безкоштовно експлуатувати доньку?

Віктор з Макаром привозять на вечерю кілька піц. Я ловлю себе на думці, що геть забула про Макара. Здається, треба ображатися, бо він проігнорив наш похід на озеро, але в мені не хочеться. 

— Все нормально? — питає, підозріло вивчаючи мене поглядом. 

— Так, — посміхаюсь. — Дякую за піцу, вона чудова. 

Підіймаюсь у свою спальню. Довго стою під душем, мимоволі прокручуючи в голові розмову з Лео. Намагаюсь згадати, чи не сказала нічого зайвого і вигадати цікавіші питання до нього аніж ті, що вже поставила. 

Перевдягаюсь у нічну сорочку та заплітаю волосся у косу, щоб зранку воно не стирчало навсібіч. Вже по традиції відкриваю перед сном вікна, запускаючи у кімнату місячне сяйво. Затримую погляд на сходах, сподіваючись побачити там Лео та зробити чергове зауваження про куріння, але його немає. 

— Емо? — двері прочиняються, і він заходить в кімнату, неначе прочитав мої думки. — Не спиш? 

Моя шкіра знову палає. Настільки сильно, що здається ніби вона спалює мою сорочку, залишаючи мене зовсім голою. 

— Взагалі-то у нас заведено стукати. 

— А ще наступати на половицю, яка просідає та скрипить. Я порушив обидва правила. 

— І навіщо? 

Лео підходить до мене, наші погляди перетинаються. Він мовчки кладе руку мені на талію та притягує до себе. 

— Ми не закінчили гру, — повільно нахиляється. 

Його губи торкаються моїх. На цей раз він поводиться ніжно. Повільно поглиблює поцілунок, дозволяючи мені насолодитися кожним рухом. Здається, ніби я провалююсь у прірву. Світ тане у сутінках, і ми теж розчиняємося одне в одному. 

Коли Лео відпускає мене, я все ще стою із заплющеними очима. Серце б’ється в шаленому темпі, а пальці мимоволі стискаються у кулаки.