Глава 6

Лео

Новий день у мене починається близько дванадцятої. Мені важко заснути вночі, тому доводиться надолужувати це вдень. Може, й добре — менше спілкуюсь зі своїми родичами та особами, які претендують на це звання. 

Я взуваю кросівки, роблю розминку. Треба повернути ранкові пробіжки, бо вони рятують від похмурих думок. Перетнувши вітальню, я виходжу на вулицю і там помічаю Макара. Він, накинувши на плечі рушник, йде до воріт. Я планую тихо змитись у протилежному напрямку, але батько кличе нас обох:

— Хлопці, почекайте! — він виходить з гаража. — Добре, що ви не встигли розбрестися з дому. Хто з вас не зайнятий сьогодні?

Я зайнятий. Планую марнувати найкращі роки свого життя. 

— А що ти хотів? — питає Макар. 

— Мені потрібна допомога на роботі. Сезон у розпалі, я нічого не встигаю. Треба підігнати справи перед відпусткою. 

— Чудова нагода для тебе, Маку! — кажу я, щоб позлити брата. — Ти ж якраз маєш писати курсову про розвиток малого бізнесу. 

Він кидає на мене погляд, сповнений ненависті. Наш фірмовий, братерський.

— Але я вже домовився з Емою… — мимрить собі під носа. —  Вона чекає мене на озері. 

Тепер вже моя черга злитися. Значить, цей паскудник вирішив не відступати… Бідне дівча, навіть не здогадується, у яке лайно може влипнути. Тепер мені ще більше хочеться випровадити Макара з дому. 

— Думаю, Ема не образиться, — промовляю максимально дружнім тоном. —  Я передам їй, що ти поїхав допомагати батьку.

— От і чудово, — киває старий. — Одягни щось пристойне, і рушаймо. 

Макар крадькома показує мені середній палець. 

— Добре, — шипить. 

— Гарного вам дня, — кидаю через плече, починаючи пробіжку.

Зробити капость брату — святе діло. Це додає настрою та енергії, і ось я відчуваю, що бігати у розпал літньої спеки стає в задоволення. Піт заливає очі, дихання збивається, але мені хочеться рухатися далі й не зупинятися. 

Оббігши навколо дому, я звертаю на дорогу, що веде до пляжу. Давненько не був біля цієї калюжі… Здається, вона теж обміліла. В дитинстві здавалася безкраїм морем, а тепер її можна перетнути та навіть не втомитись. Підходжу ближче та бачу, що на пірсі сидить Ема. Вона звісила ноги у воду й повільно перебирає ними, створюючи маленькі кола на поверхні.

О, Макар знайшов чудове місце, щоб спілкуватися з нею подалі від сторонніх очей. Тут вони могли б робити що завгодно, і ніхто б не заважав. Як шкода руйнувати їхні плани…

Жартую, мені це в кайф. 

Затамувавши подих, підкрадаюсь. Чорт забирай, Емо! Не можна одягати настільки сексуальні речі. Нехай це і купальник, але збуджує він не гірше мереживної білизни. Тепер я повністю усвідомлюю наскільки Макар злий через скасовані плани. Споглядати соковиті груди Еми куди приємніше, ніж перекладати папери у батьковому офісі. 

— Ти запізнився! — промовляє дівча, почувши кроки за спиною. 

— Та ні, я якраз вчасно. 

Вона обертається. Мружачись від сонця, прикладає долоню до очей. 

— Ти? А де Макар?

Я вирішую не казати, що його забрав батько. Навіщо ці подробиці? 

— Така спека, — знизую плечима, — напевно сидить під кондиціонером та бринькає на гітарі. 

— Але… ми збиралися поплавати, — зітхає розчаровано. 

Щось мені не подобається її реакція. Не подобається, що вони встигли зблизитися. 

— Поплавати ти можеш і без нього, — промовляю, роблячи крок до неї. 

Я б з радістю зараз начистив пику Макару, але його поряд немає. Доведеться віддуватися Емі —  хапаю її за талію та штовхаю у воду. Сам же сідаю на край пірса, очікуючи на гнівну лайку.

От тільки відбувається щось дивне. Ема спливає на поверхню, хапає ротом повітря і знову зникає під водою. Дно стає мутним, нагору підіймається піна та шматки водоростей, а Еми неможливо розгледіти. Що, в біса, коїться? 

У мені наростає паніка. 

— Емо!!! — я підстрибую на ноги, озираюся по сторонах в надії, що вона випливла на другому кінці озера. Марно. — ЕМО!

Боячись втратити дорогоцінний час, стрибаю у воду. Нічого не видно. Серце калатає десь у вухах, а страх не дозволяє зібратися. Повітря закінчується занадто швидко. Я набираю його у повні легені та знову пірнаю. Руками обшукую дно, аж поки не відчуваю, що мене хапають за ногу. Розвертаюсь і нарешті бачу Ему. 

Я підхоплюю її, міцно притискаючи до себе. Насилу ми вибираємось на поверхню. Ема закашлюється. З її рота виливається вода. 

— Я тримаю тебе. Все добре, — намагаюсь заспокоїти.

Вона хрипить щось нерозбірливе. Потім б’є мене ліктем по ребрах. На мить я відпускаю руки, і Ема знову ледь не зникає під водою. 

— Та заспокойся! — вже кричу на неї. — Я намагаюсь допомогти. Не пручайся!

— Ти мене вбити хотів? Ненавиджу… Відпусти! — раптом ще сильніше чіпляється в мене. — Ні, не відпускай. Не відпускай мене!

— Ти що не вмієш плавати?

— Не вмію.

— Я ж не знав… Чорт, пробач, — ми допливаємо до місця, де я можу вільно стояти на ногах. — Все, тут не глибоко. 

— Я тобі не вірю, — вона все так само обвиває руками мою шию і впивається нігтями у передпліччя. Коли паніка спадає, мені це починає  подобатись. 

— І що тепер? Так і висітимеш на мені? — я ловлю та утримую її погляд. Вона знову занадто близько. Як того разу на кухні. Хоча ні… тепер все ще краще: вона розлючена і напівгола. 

— Підійди ближче до берега, — наказує.

— Мені й тут добре, — я підхоплюю її за сідниці, піддіваю пальцем зав’язки на плавках. — Можемо стояти так хоч цілий день.

— Покидьок, — промовляє вона прямо мені в обличчя. Потім озирається, прикидаючи відстань до берега, відштовхується від мене і… 

— Емо, ти пливеш!

Вона сама це не відразу усвідомлює. Кілька разів набирає повен рот води, кашляє, але доволі швидко рухається до берега. Я поспішаю слідом.

У мокрих кросівках йти незручно, з шортів і футболки стікає водоспад.