Глава 5

Ема

Ми повертаємось додому після полудня. Наші сукні майже готові, залишилося додати дрібні штрихи. Я дедалі частіше помічаю, що мама отримує справжню насолоду від цієї передвесільної метушні. Мені ж починає набридати. Я не люблю пишні свята, а те, що Віктор називає “скромною церемонією”, для мене має зовсім інші масштаби.

Я б підійшла до цього балагану з більшим ентузіазмом, якби мені дозволили спекти весільний торт. Але, ні. Його замовили в якійсь розпіареній кондитерській, де вартість десертів можна виправдати хіба що використанням кокаїну замість цукрової пудри.

— Ти зрозумієш, коли сама будеш виходити заміж, — каже мама, виходячи з машини. 

Не думаю. Для мене найкращий варіант — це таємний розпис без гостей та відпочинок на безлюдному острові. Хм… і відколи я стала недолюблювати людей?

Ми заходимо в будинок. Я майже забила на вчорашній поцілунок з Лео, а тому готова продовжувати наше співіснування у нейтральному режимі. Дорогою до себе в кімнату зустрічаю Макара. Він одягнений у пляжні шорти, і мені випадає чудова нагода роздивитися його татуювання. Гори, ліс, вовки (чи то перевертні) та зірки. Прикольно. Хочу й собі щось набити, але поки не обрала місце для такого експерименту.

Макар помічає, як і його роздивляюсь. Доводиться почати хоч якусь розмову, аби нам обом не було настільки ніяково. 

— Гарні тату, — не вигадую нічого кращого. — Тут робив чи в Канаді? 

— Деякі тут, — він показує на полоску лісу навколо зап’ястка. — Деякі в там. А ось це, — проводить пальцем уздовж параду планет на передпліччі. Я борюся з бажанням зробити те ж саме, бо дуже хочеться торкнутися його шкіри, — це мені набив друг. 

— Круто мати друга тату-майстра. 

— Взагалі-то він музикант. До мого від’їзду на навчання ми грали в одній групі. 

— В тебе була своя група? — не можу приховати здивування. Мені здавалося, що Макар вже не може стати ще привабливішим, ніж здавався з самого початку, але ні… він має ще багато прихованих козирів.   

— Так. Я був гітаристом.

— І що ви грали?

— Переважно альтернативний рок, — знизує плечима. — Спершу робили кавери на популярні пісні, а потім почали писати свої. 

— Шкода, що тобі довелося кинути це…

— Чому? — хмикає. — По-твоєму, мікроекономіка менш цікава, ніж гра на гітарі?

— По-моєму, “мікроекономіка” — це взагалі синонім слова “нецікаво”.

Він ледь помітно посміхається. 

— І ти не помиляєшся.

Я роблю крок до дверей, але Макар зупиняє мене, торкаючись руки. 

— Як ти ставишся до купання в озері? 

А, то ось куди він зібрався. Шкода, я вже було почала сподіватися, що відкритий торс — це його повсякденний образ. 

— Скоріше позитивно. 

— Я якраз збирався туди… Не хочеш скласти компанію? 

— Пропозиція приваблива, але… — мені стає соромно. 

— Що?

— Я не вмію плавати. Думала навчитися цього літа, але всі плани накрилися маминим весіллям.

Макар видихає з полегшенням. Думаю, він боявся, що я скажу про місячні. 

— Не проблема, я тебе навчу. Окрім рок-музиканта я ще й інструктором з плавання був.

— Правда? 

— Ні. Але це не так складно, як здається. Головне, щоб учениця була слухняною, — він підморгує, змушуючи мене посміхнутись. 

— Учениця обіцяє бути дуже слухняною, але водночас безнадійною. 

— Це ми перевіримо. Чекатиму тебе на вулиці. 

— Дай мені п’ять хвилин. 

Я біжу в спальню, потім у ванну кімнату. Знаю, лише ідіоти приймають душ перед тим, як йти на пляж, але мені треба переконатися, що ніде на тілі не залишилося зайвого волосся. Не планувала світитись майже оголеною перед братами, та коли вже до цього дійшло, то варто бути впевненою у собі. 

Дідько. Я ловлю себе на думці, що дуже хочу сподобатись Макару. Інакше чому серед двох купальників обираю відвертіший? Цікаво, він любить червоний колір?

У вітальні наштовхуюсь на пильний погляд мами. О, саме таким поглядом вона проводжала мене кожного разу, коли я йшла гуляти з друзями. Якась суміш прискіпливості та недовіри. Гадаю, вона все життя боялась, що я повторю її долю.

— У чому річ? — зітхаю. 

Мама озирається по сторонах, аби переконатися у приватності нашої розмови. 

— Через тиждень Макар з Леоном стануть твоїми братами, — в цю репліку їй вдається вкласти стільки тиску на мене, що вона звучить як однозначне застереження.

— Зведеними, — додаю я. 

— Це нічого не змінює. Ми станемо сім’єю, а в сім’ї мають бути відповідні стосунки. 

— Іншими словами ти хочеш сказати, — шепочу я, — що забороняєш зближатися з Макаром. Не переймайся, мам. Я й не планувала. 

Вона киває.

— Просто будь обачною, будь ласка. 

— Я завжди обачна, — настільки обачна, що мама досі не в курсі про більшість моїх стосунків з хлопцями та вважає мене цнотливою квіточкою. — Тепер мені можна йти?

— Так, — знову робить доброзичливий вираз обличчя. — Постарайся не обгоріти на сонці.

— І не втопитися.

— Звісно. Інакше де мені шукати нову дружку?

Гаразд. Нічого кримінального в тому, що брат вчить сестру плавати немає. Це ж навпаки зміцнює взаємовідносини. Такий собі сімейний тімбілдінг у вузькому колі. Я постараюсь абстрагуватися й не думати про Макара як про хлопця. 

До озера треба йти хвилин десять, ступаючи по звивистій доріжці поміж ялин. Навколо дуже гарно. Промені сонця, пробиваючись крізь крони дерев, стрибають зайчиками на моїй шкірі. Ліс живе, гудить, співає та розбурхує фантазію. Здається, ніби ось-ось, і попереду покажеться чарівний замок або портал в Нарнію. 

— Дивись під ноги, — попереджає Макар за мить до того, як я перечіпаюсь через коріння та падаю.

Супер. Краса і грація в одному флаконі. 

— Чорт…

— Не забилась? — Макар допомагає піднятися, хоча я й сама з цим прекрасно справляюсь. Помітно, що він хоче бути корисним.