Глава 4

Всупереч моїм надіям, за зачиненими дверима легше не стає. Не стає й коли додому повертаються батьки. І навіть тоді, коли я вдало брешу мамі про головний біль, щоб мати змогу ховатися під простирадлом до самого ранку. Я розумію, що рано чи пізно, все одно доведеться вийти, але поки у мене не вистачає сміливості.

Вирішую зателефонувати подрузі. Майя — чемпіонка з потрапляння у дурні ситуації. Пальму першості тримає той випадок, коли вона поїхала в гори з компанією, яку надибала в інтернеті, а потім виявилося, що то була тусовку свінгерів. Знаючи про такий її досвід, я не соромлюсь обговорювати з нею будь-які події з власного життя. Хоча… до останнього часу моє існування було нудним, як підручник з анатомії. 

Після кількох довгих викликів, Майя бере слухавку. 

— Якщо ти вирішила поговорити замість того, щоб написати повідомлення, то сталося щось страшне, — промовляє вона замість привітання. — Твоя мама скасувала весілля?

— Ні. Ще варіанти є?

— Тебе вигнали з дому?

— Ні. 

— Ти кинула наш дурний коледж? 

— Тільки у мріях.

— Тоді мої припущення вичерпано. 

— А чому в тебе не було жодного варіанту, пов’язаного з хлопцем? — мені навіть трохи образливо.  

— Може, тому що я занадто добре тебе знаю? Якби ти познайомилась з хлопцем, то відразу б кинула мені посилання на його сторінку в Інстаграмі, аби ми провели детальний контент-аналіз. 

— Лео поцілував мене, — випалюю не в змозі тримати це в собі. — Я не знаю, як так вийшло. Ще зранку ми ненавиділи одне одного, а потім… Це сталося випадково, чи ні… Не знаю. Але ж, розумієш, той бісовий поцілунок все ускладнить. А знаєш, що найгірше? 

— Що? 

— Мені сподобалося. Ну типу… Перший поцілунок з новим хлопцем — це завжди яскраві відчуття, але цього разу мене мандражило сильніше, ніж зазвичай. 

— І судячи з того, як тремтить твій голос, мандражить й досі. 

— Угу.

— Особисто я не бачу в цьому проблеми. От якби ви переспали, то можна було б хапатися за голову, а так… вважай це близьким знайомством. 

— З родичами так не знайомляться!

— З вас такі ж родичі, як і з твоєї мами та Віктора. Не вигадуй. 

Я почула кроки за дверима. Дякую дерев’яній підлозі, яка постійно поскрипує під ногами. Така собі бездротова сигналізація. 

— Хтось йде. Я тобі потім напишу. 

— Давай. 

Знову завалилася в ліжко, підтримуючи своє алібі про мігрень. Тихий стукіт, потім голос Лео. 

— Можна?

Долоні пітніють від хвилювання. Паскудство. 

— Ні. 

Моя заборона його не зупиняє. Навіщо тоді питати? Він проходить у кімнату, зачиняє за собою двері. 

— Я приніс вечерю, — ставить на тумбочку тарілку, накриту іншою тарілкою.

— Не треба було. 

Лео сідає на край ліжка. 

— Все нормально?

— Все чудово, — знизую плечима.

— То, може, ти більше не ховатимешся?

— Я не ховаюсь! Просто… — видихаю. — Давай забудемо те, що сталося на кухні, окей?

— А що там сталося?

— Нічого. Нічого не було. І взагалі… у мене є хлопець. Він дуже…

— Уявний? — Лео сміється. Доводиться жбурнути у нього подушкою, аби це припинилося. — Можеш не напружуватись. Я знаю, що в тебе нікого немає. Твоя мама сказала. 

— А ти питав?

— Не я, Макар. Його це питання мучить від самого приїзду.

Губи самі розповзаються у посмішці. От якби мене поцілував Макар, то я б не так мучилась сумлінням. Він теж мій зведений брат, але від нього хоча б знаєш, чого очікувати. Та й взагалі, він милий і дуже приємний хлопець. Приблизно такого я й уявляла поряд з собою.

— В будь-якому разі… — дідько, чому ж так важко сформулювати адекватне речення?

— Розслабся, Емо. Все нормально, — Лео киває на тарілку. — Поїж. 

— Угу. 

Я чекаю, поки він нарешті піде. Потім дістаю телефон, знаходжу останнє відео і перемотую його на самий кінець. Ні, нічого не нормально. Інакше б мені не хотілося передивлятися уривок з поцілунком знову, і знову. Тепер стає цікаво, чи відчула б я ті самі емоції, якби все повторилося? Сподіваюсь, ніколи цього не дізнатися. 

Пізніше таки беру себе в руки та монтую ролик для блогу. Коментарі підписників допомагають відволіктись, і перед сном я майже позбуваюсь думок про Лео. 

Мама власною персоною заходить побажати мені гарних снів. Напевно, це мій раптовий приступ головного болю змусив її занепокоїтись. Останнім часом ми бачимося дуже мало. Вона з головою у справах по підготовці до весілля. Мені навіть трохи заздрісно, бо сама я не знаю куди себе прилаштувати. Не можу позбутися відчуття, наче даремно марную час. 

— Як ти?

— Вже краще. 

— Ти не забула, що завтра у нас примірка?

— Забула, — чесно зізнаюсь. — Мам, я хотіла спитати… А ви не будете проти, якщо я запрошу Майю на весілля? Хочу, аби серед гостей була хоча б одна людина, з якою можна поспілкуватися.

— Звісно! — мама радіє. — Нехай приїжджає. 

— Чудово, вона дуже зрадіє! 

Я скучила за подругою. Рада, що у нас буде нагода потусити разом. Гаразд, навіщо я себе обманюю? Мені просто кортить, аби вона на власні очі побачила, яких братів мені підкинула доля. 

Макар

Сонце змушує мене прокинутись. Світить навіть крізь темні штори. Якщо так буде і надалі, то я заліплю вікно газетами. Зовсім не в кайф вставати, так рано. Кілька хвилин лежу в ліжку, намагаючись наздогнати сон. Навіть накриваю голову подушкою — марно.

Окей, треба починати новий день. Приймаю прохолодний душ, щоб прийти до тями. Потім, на мить затримавшись біля дверей Еми, спускаюсь на перший поверх. З кухні доноситься запах кави, свіжих тостів та яєчні. Хтось вже встиг поснідати і, навіть, помити за собою посуд. Точно не Леон, він би не став заморочуватись з готуванням. 

На столі бачу записку від батька: “Я повіз дівчат на примірку суконь. Будемо після обіду. Не забувайте вмикати сигналізацію, коли йдете з дому”. Ніколи не розумів його пристрасті до рукописних текстів. Чому не можна сказати те ж саме, просто зателефонувавши? Різниця поколінь в дії.