Глава 3

Ема

Цей вчинок можна записати в топ найдурніших, зроблених мною за останній час. Тепер я усвідомлюю це кожною клітиною тіла, особливо, коли Лео коситься на мене, відволікаючись від дороги.

— Що? — не витримую, коли він в черговий раз обпікає мою щоку поглядом.

— У тебе борошно, — він простягає руку та стирає білий слід великим пальцем. 

Я хочу вірити, що візуально непомітно, як до обличчя приливає кров. Відвертаюсь до вікна та виграю собі кілька хвилин, щоб зібратися з думками. 

— Зупинись за поворотом, — промовляю, щойно показуються перші будинки передмістя. 

— Ні, — Лео вкотре вибиває мене з рівноваги, — спершу ти покажеш мені місце, де можна поснідати. 

— А вдома ти зробити цього не міг? 

— Тоді не було апетиту. 

— Точно, я помітила — згадую, як він скривився, коли спробував моє тістечко. Не пам’ятаю, коли мене востаннє настільки сильно ображали. — Добре, хоч у Макара немає таких перепадів апетиту. 

— Макар взагалі янгол, еге ж? 

— Ну в порівнянні з тобою…

Лео нічого не відповідає, лише якось дивно сміється. Він збавляє швидкість і повільно веде машину, вдивляючись у вивіски маленьких ресторанчиків, що розмістилися поміж багатоповерхівками. 

— Італія чи Індія? 

— Ти мене питаєш? Я б взагалі обрала “Шалену собаку”, — показую пальцем на маленький маф біля зупинки. — Найкращі у світі корндоги з різними видами соусів. 

— Які в тебе вишукані смаки.

— А в тебе банальні. І ти знову робиш завчасний висновок… Точно, як було зі мною.

— Постривай, мені здалося, чи ти зараз прирівняна себе до сосиски на паличці?

— Не просто сосиски, а з сиром у хрусткій скоринці. 

Лео дивиться на мене, як на ненормальну. 

— Гаразд, — нарешті відстібає пасок безпеки. — Нехай буде “Шалена собака”. 

Ми замовили корндоги та колу в жерстяних банках. Лео довго дивиться на свою порцію, не наважуючись відкусити. Я роблю це першою, аби довести безпечність подібної їжі. 

— Та спробуй! — починаю гарчати. 

Нарешті він слухається. Шматок, ще один, і ось на його обличчі з’являється посмішка. Вперше не насмішлива і не саркастична, а дійсно щира. 

— Фантастика, — промовляє, примружуючи очі. —  Піду візьму ще. 

Я подумки святкую маленьку перемогу. Треба узяти до уваги, що Лео стає добрішим, коли поїсть. А їсть він багато, зважаючи на кількість порожніх паличок, що залишилася на серветці.

— Ну а тепер в супермаркет, — я підіймаюсь з лавки, де ми влаштували пікнік. — Ходімо. 

Лео здивовано здіймає брову. 

— Я не для того їхав у місто, щоб ходити з тобою за покупками.

— А в тебе є інші справи? Наскільки я зрозуміла, ти просто тікав з дому. Не засуджую, мені теж цього постійно хочеться… Але не треба вдавати, наче ти дуже зайнятий. Краще допоможи мені. 

Він тягнеться в кишеню, дістає цигарки, а потім помічає знак, що палити заборонено, і повертає їх на місце. 

— Не думав перейти на електронки? — питаю я. Ненавиджу запах сигаретного диму. 

— Спершу електрона цигарка, потім гумова дівчина. Навіщо власноруч позбавляти себе задоволень?

— Ну, знаєш, гумова дівчина хоча б не шкодить здоров’ю.

— Слухай, Емо, я готовий носити кошик з твоїми продуктами в супермаркеті в обмін на те, що ти не будеш капати мені на мізки.

— Згодна, — здаюсь.

Ми прийшли в магазин, відразу направились до пекарського відділу. Я вирішила, що на цей раз приготую безпрограшний варіант — вишнево-маковий пиріг. Заодно й зніму нове відео для підписників.

Лео ходить за мною, як мовчазний охоронець. Навіть не знаю, що мене напружує більше: його їдкі коментарі чи така натягнута тиша. Якби він не був настільки симпатичним, я б вже давно кинула спроби подружитися. А так спрацьовує якийсь підсвідомий потяг. 

— Ти любиш вишні? — питаю я. 

— Так.

— Чудово, тоді існує висока ймовірність, що хоч їх ти не виплюнеш у смітник, — тепер в мене з’явився азарт приготувати страву, яку він оцінить. — Ще нам потрібен мак, і можна йти на касу. 

Ми виходимо на вулицю з двома великими пакетами. Спека стоїть така, що у нас і думки не виникає залишатися в місті ще бодай на хвилину. Треба визнати безперечний плюс будинку на краю лісу — суттєва прохолода у порівнянні з розпеченим асфальтом Борисполя. 

— А чи не зробити мені нову рубрику в блозі? — думаю я вголос на зворотному шляху.

— Яку? 

— Щось типу “Ема пече з гостем”...

Лео починає сміятися. 

— Це звучить, як заголовок для порно.

За мить і мене розриває від сміху. 

— Принаймні це могло б привернути увагу, — видушую, витираючи сльози. — А якщо серйозно, ти б узяв в цьому участь? 

— В чому? Твоєму хоумвідео? 

— Спечи зі мною пиріг.

— Ця фраза теж якась двозначна, — він робить глибокий вдих, намагаючись заспокоїтись. —  Я не знаю, може, то у вас, кондитерів, так заведено на секс натякати?

— Господи, ні!

— Шкода, тоді я пас. 

— Але…

— Навіть не сподівайся.

Я й не розраховувала, що він погодиться. Це було б аж занадто добре. Мені достатньо того, що Лео, хоч ненадовго, сховав шипи. Гадаю, цей хлопець таки не безнадійний.

Вдома нікого немає. Батьки на роботі, Макар не відгукується на своє ім’я.

— Напевно пішов на озеро. Він завжди любив вештатись околицями, — припускає Лео, викладаючи продукти на стіл. — Це в холодильник? 

— Залиш, я сама розберусь, — підіймаюсь сходами у напрямку своєї спальні. — Зараз приведу себе до ладу, і почну знімати, поки є натхнення. 

Лео киває. По-моєму, він зацікавився процесом, просто не хоче зізнаватись. Удає, наче випадково затримався на кухні. 

Для відео потрібно зробити бодай мінімальний макіяж, інакше у кадрі я виглядаю занадто блідою. Переодягаюсь в червону сукенку — під колір вишні, зав’язую чорний фартух з емблемою мого блогу — подарунок від підписників, а волосся збираю у високий хвіст, аби воно не заважало. Терпіти не можу всі ці перевдягання, але інакше не досягти тієї естетики, якою вирізняється моя сторінка.