Глава 2

Ема

Наша вечеря схожа на поминки. Доволі смачні, завдяки старанням мами, проте все ж поминки. Напруга така, хоч ножем ніж. Теми для розмов кудись зникли, а якщо хтось і намагається порушити тишу, то діалог стає схожим на інтерв’ю бездарного журналіста:

— Холодно в Канаді? 

— Ні, нормально.

— Смачне м’ясо? 

— Так, чудове. 

Я хочу бодай трохи розрадити ситуацію. Намагаюсь придумати якесь питання, що передбачає відповідь довшу, ніж два слова. На здивування, мене випереджає Лео:

— Діно, а як давно ви розлучені? 

Мама робить ковток вина. Взагалі-то вона терпіти не може спиртне, проте сьогодні починає вже другий келих.  

— Я не розлучена. Взагалі-то, я ніколи й не була заміжньою…

— Тоді звідки у вас з’явилася донька? — продовжує тиснути Лео. Я борюсь із бажанням проштрикнути його виделкою. Бісить. 

— Відкрию тобі велику таємницю, — шепоче Макар, але так щоб було чутно всім, — для народження дитини не обов’язково одружуватися. 

— Точно, — киває мама. — Для цього достатньо з головою поринути у курортний роман, не задумуючись про наслідки. Батько Еми не здогадується про її існування, як і я не здогадуюсь про його місце перебування. 

Впевнена, Віктор знає цю історію. Мама ніколи не приховувала, що завагітніла від майже незнайомого хлопця. Вона завжди казала “так, я була молода і дурна, проте хіба можна називати мою вагітність помилкою, якщо в результаті у мене народилася така чудова дитина?”. Зазвичай після цих слів питань більше ніхто не ставив, а мені було приємно, що мама жодного разу не показала, яким тягарем я для неї стала.

Лео замовкає, проте всі помічають, наскільки він незадоволений відповіддю мами. Як прикро, що ми не відповідаємо його високим стандартам (сарказм).

— Чому притих? — питає його Віктор. — Намагаєшся пригадати, чи не наробив дітей, на минулих канікулах?

— Дуже смішно, тату, — шипить він. 

А мені реально смішно.

Нарешті вечеря закінчується. Ми це пережили. Мама з Віктором прибирають брудний посуд та обговорюють вибір ресторану для святкування весілля. Я ж поспіхом тікаю до себе в кімнату, сподіваючись до ранку ні з ким не розмовляти. Навіть не знаю, чому це все настільки виснажує. 

Кілька годин займаюсь оформленням блогу. Катастрофічно не вистачає нових відео, але я ще не готова хазяйнувати на чужій кухні. Можливо, пізніше… а поки записую рецепти, які б мені хотілося спробувати та створюю списки необхідних продуктів. Вже ясно, на що піде наступна стипендія.

Пізніше від мами приходить смс:

“Як думаєш, все пройшло добре?”

Я, навіть не замислюючись, відписую:

“Так. Ти не можеш не подобатись. Вони від тебе у захваті”

“Брехло мале. Добраніч”

“Добраніч, мамо”

Я й сама готуюсь до сну. В моїй кімнаті немає кондиціонера, тому на ніч доводиться відчиняти вікна. Не скаржусь, аромат лісу просто казковий… Я розсуваю штори та повертаю ручку на віконній рамі. Обличчя обдуває свіжим вітерцем, і я насолоджуюсь нічною прохолодою. Вже хочу йти у ліжко, як раптом помічаю, що на ґанку хтось стоїть. У темряві видніється жаринка недопалка, а до мого носа долітає ледь відчутний запах диму. Придивляюсь і розумію, що це Лео. 

Не знаю, яка сила змушує мене спуститися до нього. Нам треба поговорити, однак я не впевнена, що готова до цього. Рухаюсь тихо, навшпиньках, готуючись, що будь-якої миті можу повернутися назад і залишитись непоміченою. Вагаючись, завмираю біля прочинених дверей, але таки роблю крок вперед. 

— Не спиться? 

Він не обертається.

— Різниця у часових поясах, — відповідає спокійно. Здається, в мене не вийшло здивувати його неочікуваною появою. — А ти що тут робиш?

Я остаточно виходжу на вулицю й сідаю на сходи трохи вище нього. 

— Та ось… хотіла понишпорити вашим будинком, подивитися, що можна вкрасти та здати в ломбард, поки всі сплять.

Лео нарешті дивиться на мене. У темряві його очі здаються чорними, як небо. 

— Що? — перепитує він. 

— А ти хіба не цього очікуєш від нас з мамою? Наступного разу, коли ви з братом обговорюватимете щось таємне, раджу зачиняти вікна. З моєї кімнати чутно кожне слово. 

— Тим простіше. Я радий, що тепер можу бути відвертим.

Як важко будувати діалог з людиною, яка викликає лише одне бажання — показати середній палець!

— Твої припущення про нас хибні. Нам нічого від вас не потрібно. Мені так точно. А щодо мами… Невже ти настільки недооцінюєш власного батька, що думаєш, наче його можуть любити лише за гроші? 

— Довго готувала цю промову? 

— Ні, я імпровізую. 

Лео ледь помітно посміхається і сідає поряд. Я мимоволі відсуваюсь, аби між нами було достатньо простору. 

— Продовжуй. 

— Я все сказала. 

— Чорт, а я лише налаштувався слухати… Розкажи ще щось, Емо, — мені все одно не заснути до світанку, а так хоч час пролетить швидше. — Ти захоплюєшся випічкою? 

Я знову розгублена. Карколомна зміна теми.

— Так.

— Дивне хобі як для молодої дівчини. 

— У тебе стереотипне мислення. 

— Можливо, — він знизує плечима. — Спечи щось на сніданок, може я зміню свою думку. 

— Я спечу щось на сніданок за умови, що ти станеш люб’язнішим до моєї мами. 

— Але тільки якщо мені сподобається смак.

— Гаразд, — він простягає руку, щоб закріпити договір, — домовились. 

— Домовились, — киваю я. 

Цікаво, чи можна вважати це першим кроком до взаєморозуміння?

Лео

Якесь безглуздя. Я дивлюсь у слід Емі й досі не можу повірити, що вона без п’яти хвилин член нашої сім’ї. Навіщо? Ну навіщо моєму старому нова дружина? Він присягався, що завжди любитиме тільки маму, а пройшло десять років, і на її місці з’явилась нова. А найгірше, що це не подобається тільки мені. Таке враження, наче всім простіше повірити в ілюзію, що ми реально можемо стати великою, дружною родиною.