Глава 1

Ема

***

Макар підіймається на ноги, йде до дверей та зачиняє їх на замок. Тільки тепер мені стає трохи лячно. Я не впевнена, що ми вчиняємо правильно. Ні, ми точно вчиняємо неправильно.

— Не хочу, щоб він увірвався сюди та знову все зіпсував, — промовляє, повертаючись до мене. 

— А якщо батьки…

— Так рано вони не повернуться. 

— Але… — я намагаюсь вигадати ще бодай одну причину, аби відтягнути цей момент. — Нам не можна. Завтра весілля, наші батьки...

— Сьогодні ще можна, і завтра також. А потім ми щось вигадаємо.

Я ковтаю слину, і це виходить занадто гучно. Боюсь, зі сторони стаю схожою не перелякану жертву. 

Тим часом Макар навпаки світиться впевненістю. Він притягує мене до себе, повільно гладить по волоссю, перебираючи тонкі пасма. Я заплющую очі від задоволення і саме в цей момент його губи торкаються моїх. 

Все зовсім інакше. Я мала ризикнути й спробувати хоча б заради того, аби відчути різницю між ним та Лео. Поцілунок Макара солодкий. Легкий, як шовк. Я розчиняюся у ньому, тану. Я вгадую кожен наступний рух та підлаштовується під нього, немов у неспішному танці.

— Здається, я чекав цього вічність, — шепоче він, торкаючись губами мого вуха. 

Я вкриваюсь мурашками. Макар помічає це. Проводить долонею вздовж спини, заводить її під топ та знімає його одним рухом. — Емо, ти така гарна…

— Слухай, — намагаюсь прикритися простирадлом. — Я не впевнена, що нам варто так поспішати…

— Літо занадто коротке, щоб марнувати його на сумніви. 

Макар забирає простирадло та кидає його на підлогу. Я розриваюсь від суперечливості власних бажань. Мені добре з ним, але десь на підсвідомості виє сирена про небезпеку. В мене збивається подих від ніжності дотиків Макара, і водночас я не можу остаточно розслабитись. Щось не так, от тільки що саме?

— Постривай. Я не готова…

Макар не дає мені договорити, перебиваючи довгим та глибоким поцілунком.

— Просто розслабся, — наказує він.

***

Я перебираю речі у шафі в надії знайти щось пристойне. Увесь мій одяг здається занадто дешевим для оточення в якому тепер доведеться проживати. Дивні відчуття, з одного боку треба радіти за маму, бо стати нареченою після сорока — велика удача, та з іншого… я не готова до змін. Ми завжди були удвох. Часом не ладнали, сварилися, ображалися одна на одну, вели боротьбу за територію та принципи, проте завжди були разом. Тепер же наше звичне життя просто зникло, мама зустріла своє кохання, ми переїхали у будинок її майбутнього чоловіка, а я скоро познайомлюсь зі своїми зведеними братами. Вони прилітають вечірнім рейсом з Оттави до Борисполя. 

Макар і Лео старші за мене на два роки - їм двадцять один. Віктор — мій майбутній вітчим — розповідав, наче вони народилися на світ з метою зруйнувати всі стереотипи про близнюків і були повними протилежностями. Цікаво. Маю надію, що з приїздом хлопців стане веселіше, бо поки що я почуваюсь третьою зайвою. 

— Люба, — чую стукіт у двері. Невже мама навчилася цінувати мій особистий простір? Вау! — ми швиденько з’їздимо в магазин. Треба докупити вино для вечері. Ти не хочеш з нами?

— Сидіти на задньому сидінні та спостерігати, як ви з Віктором муркотите, наче коти у шлюбний період? — мимоволі кривлюсь. — Ні, дякую. 

Мама ледь помітно червоніє, а я не можу відвести від неї погляд. Здається, з появою чоловіка, вона стала в рази привабливішою. Тепер вона завиває волосся та дозволяє йому спадати бурштиновими хвилями на плечі, наносить легкий макіяж, а головне — часто посміхається. Мамі личить закоханість.

— Як хочеш, — вона знизує плечима. 

Коли я знову залишаюсь сама, то хапаю єдину більш-менш пристойну сукню та пірнаю в неї. Вона літня, легка, приємного небесного кольору в тон очам. В такій було б непогано прогулюватися біля моря, але подібні приємності мені поки не світять. За вікном, куди сягає око — ліс, а єдина водойма неподалік — це озеро, до якого ми й досі не сходили. Сподіваюсь, воно придатне для купання.

А я мала такі грандіозні плани на літо! Збиралась разом з одногрупницями поїхати на підробіток в Єгипет. Чудовий шанс побачити іншу країну, якщо маєш порожні кишені. Однак, мені не судилося ані Червоне море, ані увага арабів (останнє, мабуть, до кращого), бо пропускати весілля власної мами — тяжкий злочин, особливо, якщо на тебе покладені обов'язки дружки. І навіщо їм все це… Чому не можна просто розписатися?

Раптом чую якийсь шум та незнайомі голоси. Відкладаю туш для вій, якою так і не встигла скористатися, та виходжу з кімнати. Інтуїція підказує, що брати приїхали трохи раніше. От дідько! Я не готова зустрічати їх самотужки. Стає ніяково. Врешті-решт, я в цьому домі лише гостя. А що як зачинитися у спальні й сидіти там, поки не повернуться мама з Віктором? Це могло б спрацювати… якби я була п’ятирічною дівчинкою. 

Беру себе в руки та виходжу назустріч, визираючи над сходами. 

— Твою ж наліво… — виривається у мене. Добре, що пошепки. 

Вживу хлопці виявились значно вищими, старшими та симпатичнішими, ані на тих фото, які нам показував Віктор. Один з них — темноволосий — падає на диван, закинувши ноги на декоративні подушки. Інший — білявий, як кульбаба — з цікавістю роздивляється навкруги. Якби у цей момент поряд була Майя — моя подруга, то вона б обов’язково ляпнула щось на кшталт: “Отого гарячого, чорнявого, я забираю собі”. 

За ними цікаво спостерігати. Мимоволі починаєш порівнювати їх, намагаючись визначити з ким буде легше знайти спільну мову. В голові виникає уявна табличка у дві колонки, куди я ставлю плюсики тому, хто сподобався більше. 

Леон поправляє волосся, що спадає йому на лоба. Не люблю патлатих, тому ставлю йому мінус. Макар знімає джинсову куртку, я помічаю, що його руки забиті татуюванням. Це однозначний плюс. Поки що лідирує світленький. 

— Здається, нас тут недуже й чекали… — у голосі Лео відчувається явна претензія. Мені стає неприємно, бо ж насправді мама готувалася до їхнього повернення з Канади так, наче від цього залежала вся її подальша доля. Ще один мінус. — Агов! Є хто вдома?