II

Кузьмич розповідав, а мені подумалось, що це все могла бути просто інтрижка на стороні у тієї дівчини. Про деякі речі Владик міг і не знати, а вона його таким чином пошила в дурні. Або ж сам Владик організував убивство. Взагалі багато запитань виникало і про очевидців, і про фоторобот… Однак я вирішив не озвучувати ці думки. Я знав, що приятель не любить, коли йому перечать. Особливо коли він випив. Натомість я спитав:

— І як Владик це пережив? Де він зараз?

— Не пережив — просто відповів мені Кузьмич, відкриваючи нову пляшку. — Помішався він. Все казав, що кохана йому сниться, приходить вночі та обвинувачує в тому, що він шукав погано. Віку собі вкоротив хлопець. Не переживай, не в цій квартирі. У Франківську. Ключики мені встиг ще раніше підігнати. Недорого. Так і сказав. Забирай, мовляв, я не хочу більше бачити Забутів. І будь він проклятий. Так і прокляв. Ух. Давай за світлу пам’ять вип’ємо.

Далі йшла наступна історія. Її учасником вже був сам Кузьмич.

— Я це нікому ще не казав. Слухай. От це їхав я до Коломиї минулого року, восени. Перевозив деяке добро Степану. Так от, погода була повне лайно, дощ як з відра. Дороги взагалі не видно! Вирішив заїхати сюди на хату, в Забутів. Якраз же по дорозі... А так — і дощ перечекати. Їду я, заїжджаю якраз звідси — Кузьмич вказав рукою в бік вікна. — До будинку метрів чотириста. За поворотом. Бачу — аварія сталась. Машина чорна на узбіччі, її аж розвернуло, уламки лежать всюди. Я став. Раптом, думаю, живий хто, помогти треба. А це бус чорний, катафалк. Знаєш же, про які я буси говорю? Ну от, я вийшов з машини, підходжу, дивлюся — передок розчавлений, зрозуміло, що удар сильний. В салоні порожньо. Обійшов машину. На траві труп. Я придивився — а в спину йому хтось вбив кіл справжнісінький. От таку скалку дерев’яну! Руки у мерця — зв’язані. Це ж точно не наслідки аварії, вірно кажу? Я, звичайно, давай драпати звідти. Кинув оком — а задні дверцята буса відчинені. І труна поряд потріскана лежить в траві. Теж відкрита. Розумієш, в чому суть? Що труна спочатку не була порожньою, там точно лежав покійник. Біля труни хрест я бачив з табличкою, і вінки. Значить, водій віз тіло. Що, може скажеш, що труна від удару випала? Ні, там довкола лишень трава й болото, а другого мерця я б точно не проґавив. Взагалі мені та картинка в пам’ять врізалася, я все побачив і обдумав за якісь секунди. Далі стрибнув до тачки і змотався. Навіть перехотів завертати сюди, віриш? Розвернувся і назад до Коломиї…

Кузьмич закінчив другу історію і ми по черзі сходили до туалету. Я трохи відчинив вікно, щоб запустити до кухні свіже повітря, тому що дихати вже геть було нічим.

Лисий здоровань втупився в екран смартфону. А я закурив та заплющив очі. Історії дійсно моторошні, однак нічого надприродного в них немає. Хворих на голову виродків на світі досить. Звичайно, що хтось міг викрасти наречену Владика та зробити з нею нехороше. Про таке час від часу розповідають в новинах.

Щодо другої історії — тут пояснити все важко. Ну Кузьмич сам же каже, що була злива. Можливо й не розгледів детально, що там і як. Побачив мертвого водія, труну відкриту — та й поїхав далі. Бусик же міг і з порожньою труною їхати. Зрештою, водять такий транспорт звичайнісінькі люди, а не перевертні, чи вампіри. Насправді в житті постійно відбувається щось дивне, але далеко не про всі події нам відомо.

— От ти, Жук, кажеш, що незатишно тобі з пробіжок повертатися. Я тобі ще раз повторюю, не вештайся в пітьмі. У нас тут інтернет, пивко, сидимо собі. Не треба ось це бігати там. Ти, до речі, отця Гаврила пам’ятаєш?

Я пам’ятав отця Гаврила. Чоловік він набожний, більшу частину життя прослужив священником, а потім полишив чомусь цю справу. Я завжди дивувався, як це такого чоловіка занесло в наші кола.

Час від часу він купував товар, інколи я бачив його серед спільних знайомих.

Кузьмич повідав, що якось випивав з отцем та мудрував за життя. Той після кількох чарок розповів, як служив раніше в одному з храмів Забутова. І з нечистим зустрічався весь час. То людям щось у вікна вночі стукало, то звуки незрозумілі лунали з криниці біля дому, то щось дітей і тварин постійно до істерики доводило.

Запевняв отець Гаврило, що ледь не щотижня прихожани за допомогою зверталися, навіть гроші жертвували, щоб він допоміг. Немалі гроші! А річ у тім, що нічого Гаврило не міг вдіяти. Молитви не допомагали, Святе Писання, розп’яття. Все це отець Гаврило носив зі собою, та нечисть нікуди не дівалася.

З часом місцеві припинили звертатися за поміччю. Ображалися, обвинувачували в тому, що отець сам проклятий, тому що допомогти не здатен. Так і служив Гаврило в Забутові.

А справжнім випробуванням для нього завжди було Різдво. Коли доводилося ходити по домівках та освячувати їх. Щороку, казав, потрібно з духом збиратися… От зайшов якось отець до будинку, все як завжди, люди привітні.

І поглянув отець до дзеркала у передпокої, а там власники оселі не відображаються. Страшно стало тоді Гаврилу, не подав він виду, що щось не так. Освятив тим господарям оселю і пішов звідти весь спітнілий та сам не свій. Так отець до Франківська й перебрався після того випадку. Та й взагалі покинув професію…

Настрій геть зіпсувався. Можливо причиною стали ось ці байки, чи просто я забагато випив — а не виходило воно мені все з голови. Кузьмич завжди відповідав за слова, та й отець Гаврило серйозним чоловіком був. Всередині почав розкручуватися маховик страху.

Тьху, ну як дівча перейнявся байками. І потрібно ось це було Кузьмичеві мені проговорювати всю цю каламуть посеред ночі? Його що, під градусом на одкровення потягнуло?...

А надворі вже дійсно давно була ніч. Зрештою тема моторошних оповідок про Забутів вичерпала себе, та й голова вже геть погано метикувала. Ми вже наполовину спорожніли пляшку оковитої, коли я з жалем в голосі сказав:

— Ех, маринаду б зараз. Огірочків. Щоб хрустіли… Ох.

В місцевому маркеті смачних огірочків не водилося. Я якось спробував місцеву консервацію, мені не сподобалось. Не знаю, звідкіля отримували поставки тутешні магазини. А купити баночку-дві у якоїсь бабусі ні я, ні Кузьмич перед застіллям не здогадалися.