I

   Цю історію також можна прослухати на YouTube. Знайти можна за назвою, або за моїм прізвищем. Пряме посилання тут не можу надати, оскільки воно буде не клікабельним, і Ви не зможете перейти на відео.

   Дякую за Вашу увагу!
   Приємного читання

З певних причин я та Кузьмич терміново покинули Івано-Франківськ. Нам потрібно було зникнути, перечекати пів року, а може й більше, поки у місті все заспокоїться.

Так однієї ночі ми на червоному «Опелі» Кузьмича заїхали до Забутова. Кузьмич запевняв, що нас ніхто не шукатиме тут. Місце не дуже приємне, але нам це на руку. Мій приятель мав доступ до однієї з квартир у древньому двоповерховому будинку на околицях. Дім старий, такі, здається, називають сталінками. Ні хвіртки, ні воріт…

Житло записане на якесь стороннє обличчя вже кілька років як. Запевняв Кузьмич, що ніде не «світилося».

Ми припаркувалися за будинком, в зарослях. Дикий виноградник, за яким давно ніхто не доглядав, надійно сховав червоний опель. Хоча навряд чи взагалі біля цього будинку часто проходили живі люди. Забутів — забуте містечко. Крихітний населений пункт в нутрощах області, сіра пляма на карті.

Стан квартири був не дуже задовільним. Годі й думати про воду з крана, чи гарячий душ. Всередині давно ніхто не жив, але Кузьмич казав, що інколи навідувався сюди.

У ванній кімнаті я побачив тільки старий умивальник та унітаз. Заливати його потрібно було водою з відра. Воду — приносити з криниці у дворі. Щодо сусідів — будинок пустував. Раніше тут в основному пенсіонери жили, але з часом їх ставало менше через зрозумілу причину.

І тепер до квартир заходять лишень родичі колишніх мешканців. Вони ж і трохи дбають за двором, криницю чистять.

Ось так ми й заселилися. Рідко виходили з квартири, щоб зайвий раз не «світитися». До того ж робили це по-черзі. Коли я опинявся в місті — відчував, ніби потрапляв на років п’ятнадцять в минуле. Забутів видався мені музеєм минулої епохи: тут ще працювали кіоски, стояв блошиний ринок, а замість модних кав’ярень та суші-барів — прості чебуреки, біляші, лимонад та старі добрі хот-доги. Чи багато хот-догів я міг побачити у Франківську?...

Ще я звернув увагу на те, що більшість вікон в помешканнях зроблені тут не з металопластику, а зі звичайної дерев’яної рами й скла. Тобто те, що колись називали євроремонтом, в Забутові було новинкою.

Посеред тісних вуличок я бачив бродячих собак, купки неприбраного сміття. Це, здається, нікого не хвилювало. Дивне місце.

З собою у нас були ноутбуки. Два мобільні модеми та нові сім-карти вирішили проблему з інтернетом, тому цілими днями ми те й робили, що дивилися ютуб, серіали, грали в нарди. Бавилися в контру.

Якраз того вечора, коли ми встановили цю легендарну гру, зателефонували з міста. Повідомили, що справи кепські, повертатися до Франківська швидше — не варіант.

Ноутбуки були необхідні, тому що в Забутові зовсім нічим займатися. Як не крути, а треба звикати до нового простору. Розважати себе.

Ми прокидалися вранці, робили побутові справи, потім сідали за ноути. І так по колу.

Тому щоб не зійти з розуму, я почав займатися фізкультурою. Відтискався від підлоги, присідав, качав прес. На пробіжку виходив пізно ввечері. Добре, що взяв із собою декілька пар взуття та різний одяг, спасибі дружині, що краще зорієнтувалась в тій ситуації, ніж я, зібрала мені все необхідне.

Пробігався я довкола дому, а далі — до заправки, і до початку лісосмуги по сусідству з трасою. Місця дикі, а ввечері й взагалі безлюдні. Містечко й так крихітне, а цей будник (дивно, що його взагалі не знесли) тут сам-самісінький стоїть.

Якщо вірити власним очам, то в будинку окрім нас дійсно не було нікого. Щоразу, коли я йшов бігати — звертав увагу на темні вікна. Світилась тільки наша кімната на першому поверсі.

Однак вуха стверджували інакше. Над нами таки хтось жив. Це було зрідка, інколи й вночі, але я чув кроки. Гуп, гуп. І все. Наче проходився хтось, після чого знову все затихало. А наступного дня знову. Гуп. Тиша. Спершу я подумав, що мені здається, але ні. Кузьмич теж якось почув кроки.

— Цікавий тут народ живе. Так і не бачив нікого з сусідів, а вони ж є тут. Зверху так точно — відмітив я після чергової партії в нарди.

— Місце таке, нічого дивного. Люди замкнуті, без потреби не виходять. Прямо як ми — відповів мій здоровенний лисий товариш та потягнувся на скрипучому ліжку.

Я спав на дивані, бо був значно менший за Кузьмича. Та й він власник, як не як. Тому нехай господар на єдиному ліжку й спить.

— Ну пенсіонери ж теж деколи повинні показуватись. Ми скільки вже тут тусуємось, а жодного разу не бачив і не чув, щоб сусіди зверху виходили. Чи приймали когось…

— Розслабся, старий. Це — Забутів. Тут нікому до нас нема справи, і нам теж не треба замислюватися над життям місцевих. Розумієш мене? Ну живе зверху якась карга, чи дід-одинак. Моя бабка теж така була. До того дійшло, що ми їй продукти доставляли, вона з дому носа не потикала. Правда вона не в Забутові жила, але все рівно. Тому мені от взагалі до одного місця, як там хто живе над нами. Нам не заважають, а ми теж хлопці спокійні. Тут один хрін молоді немає. Давай краще ще партійку. І принеси пива, щоб краще йшло.

Я підвівся з дивану та пройшов до холодильника на кухні, який чесно намагався охолоджувати наші харчі. Взяв ще дві пляшки світлого. Випивати ми з приятелем почали частенько, так години й вечори протікали значно швидше. Та й коштів вистачало — ми обоє мали хороший запас, і якщо все буде гаразд, то й на цілий рік вистачить.

Звичайно, провести так багато часу тут не хотілося, але й вибору не було. Почував я себе поки нормально, звичка випивати та займатися фізкультурою не заважали одна одній. Інколи я навіть міг відправитися на пробіжку після літра-двох хмільного… Однак був один нюанс.

Нюанс полягав в тому, що визнати навіть перед собою було соромно. Коли я повертався з пробіжки та заходив до темного під’їзду — ставало моторошно. Ці відчуття з’явилися не одразу, адже перші кілька тижнів я взагалі без зайвих думок заходив додому. Однак якось мені привиділася незрозуміла постать в одному з вікон на першому поверсі. Наче хтось стояв там, за застеленою фіранкою.