ЕПІЛОГ

Отак закінчилася історія з таємничим перснем і почалася історія нашої з Тарасом родини.

Ну що вам ще розказати?

Почну з грошей. Про гроші ж завжди цікаво?

Кароліна дещо з вкраденого повернула. Ну те, що залишилось від того, що стибрили її  спільники. І тому не сіла в тюрму. Хоч я намагалася протестувати.

Її пожаліли всі. Ну а як же ж. Важке дитинство, сирітська доля. Вона ж так кається і більше не буде. То її збили з путі істинної  погані люди. А вона  маленький сумний янгол. Хоче на ручки. В тюрмі вона краще не стане, її треба перевиховати…

Тарасова сім’я зняла  претензії. І мене вмовили. Хоч я всіх попередила - це велика помилка.

І звісно хто правий? Дариночка, розумниця така. Вона завжди права. Тобто я. 

Звісно Кароліна  не була б собою, якби  на цьому зупинилися. Тому одразу, як тільки всі заспокоїлися і радісно перемкнулися на мою вагітність, сумний янгол знову виник на горизонті.

Друг Кароліна сумно зітхнула після нашого з Тарасом весілля і без паузи зробила відчайдушну  спробу вийти за Тарасового батька. Точніше -  за обох Тарасових батьків по  черзі. І може про це буде окрема історія. Така смішна, аж обридатися можна.

Поки вони втрьох цікаво й на всі гроші розважалися, а Тамара додавала драми,  я грала сніговика з губною гармошкою. І мені було не до них. Бо драму я люблю на сцені. А в житті я люблю фінансову безпеку. Хоч Тарас вважає, що я можу тепер любити її  без того, щоб самій заробляти. Але ж вагітним перечити не можна, тож мені й не заважали.

Сніговик з відерцем на голові й носом з моркви - далеко не те, що з усіх боків виграшна й пропрацьована  роль Снігурки. Але мистецтво повинно годувати, нехай хоча б кицьку, а не вагітну бідосю зі звірячим апетитом і токсикозом одночасно. 

Тарас заробляв авторитет  у світі ювелірів і гроші на прожиття в Лондоні. Ви не  уявляєте, наскільки то дороге місто.

Я вам казала, що він може робити гроші з усього? Навіть з батька  злупив за оренду викупленої  білої  ретро-машинки. Вона тепер прикрашає вітрину фірмового магазину.  Там завжди повно  туристів, фотографів і просто цікавих. І ціну оренди ця реклама, мабуть, уже відбила. 

А може його батько таким чином просто дав йому грошей. Бо напряму Тарас би не взяв. Вони  обидва дуже хитрі.

А у нас на початку літа народилася двійня. Ну спадковість, що зробиш.

І це не було ні дуже легко, ні  дуже просто. Хоч Тарас мені обіцяв і те, й друге. Так і знала, що бреше. 

Але ми справді впорались. 

Мої батьки й батько Тараса  дуже раділи. Але вони зайняті роботою і власним особистим життям. Приходять побавити малих у вихідні. Тож самі розумієте…

І навіть Камаль дуже зрадів, біологічним онукам, коли приїхав. Бо йому було дуже треба первістка-хлопчика. Така була  умова в заповіті.

Хоча тут його Тарас жосско обламав.  

І Камаль був у відчаї. Але не довго, бо майже одразу  він побачив  малу ципу Кароліну і дуже скоро мав нагоду взнати, що таке справжній відчай. А не те, що з ним було раніше. 

Тільки це вже  інша історія.

Тамара повернулася в Київ до батьків. Бо Камаль і Кароліна… Ой, та ну її. Коротко кажучи -  розлучена вона тепер. Красуня. І теж натякає татові Тараса, що в них же ж було щастя - як там в Кармен співають.

Не життя у мене було в той час, а безплатний майстер-клас.

Я все запам’ятовую. Бо нам скоро їхати в Школу.  

Тарас в Лондоні буде стажуватися в одному старовинному ювелірному домі. Батько постарався, 

Няню ми там знайдемо. Бо тут в кандидатках одна всюдисуща  Кароліна. І тій хоч розірвись - і Камаль, і Леонід Борисович. І ще Петрик - бо в Канаді, як виявилося,  якось гарно у його батьків бізнес пішов вгору. Тому Джон Петрик тікає від неї - їде з нами вчитися на фокусника. Престидижитатора, як це називається. І каже, що підожде нашу малу. 

А, ну так, забула головне сказати. У нас дівчинка і хлопчик.

Дівчинку назвали на честь Тарасової матері, а хлопчика, щоб не сперечатися хоч через це - теж Сашком. Все одно вони відзиваються поки що не На Сашу Й Сашка, а на всякі усі й пусі. Отаке.

Двійнята, то вам не як або що. А що або як.

Зоряні війни ховаються й плачуть під столом. 

Значить Тарас був таким розбишакою в дитинстві не через сиротинець. А бабуся з Нової  Зеландці каже, що у них в роду всі чоловіки такі. Значить і Леонід Борисович був такий. А виріс он який інтелігентний. Хто б міг подумати.

І може ми їх з дідусем Тараса  дотиснемо, і вони приїдуть до нас глядіти правнуків. Бо у них досвід, і в Тараса трохи є,  а у мене немає. Але в Британії таке не прийнято. Може вони у своїй Зеландії набралися тамтешніх звичаїв і їм комфортніше жити окремо. І приїхати приїдуть. Але приходитимуть в гості у вихідний, як і тут бабуся з дідусями. 

Та нічого,  ми уже пройшли пункт неповернення. Тепер з усім впораємося.

Зате я уже стільки запам’ятала з дитячої поведінки, що мене б на амплуа дитини або травесті може й зараз би  взяли кудись в провінцію.

Може я ще не все розказала? Вибачайте.

Зараз  мені трохи ніколи.

Дітей уже треба  годувати й готуватися до іспитів.  І ще треба подивитись, що там Тарас робить. Бо в домі якось підозріло тихо, а це сигнал тривоги для матері,  коли діти не сплять і батько вдома.

Так і є - малі уже щось розбирають на підлозі. А воно ввімкнуте в розетку.

Тому я беру свою вірну Хоню, грію її в руці й починаю дуже тихо дихати. Ах мій милий Августин -  співає Хоня. Тільки не сумно, а весело. 

Бандити відвертаються від цяці у 220 вольтів і дивляться на мене.

Фух.

Я притуляюся спиною до дверей і слухаю, що там надворі.

За вікном дощ, знову осінь.

Звісно Тарас трохи помилився в часі. Діти не так швидко ростуть, як нам здавалося. Але я уже не нервую. Бо це не згаяний час. Це наше щастя росте.

І все ж  коли бандити уже заснули, а бабуся з обома дідусями стомилися перебирати педагогічні концепції й просто п’ють вино і дивляться, як малі мімішно сплять, ми з Тарасом під одною великою парасолькою  ідемо гуляти.