До мене підемо поки що

Спочатку в трубці повисло мовчання, потім почулося прискорене дихання. Тарас  сердився. Що ж. 

- Ти що, не скажеш  мені залишитися?  - ображено запитав він.

- Ні, Тарасе. - я намагалася говорити  спокійно. - Є речі, які людина повинна робити сама  і вирішувати сама, щоб потім не було спокуси нікого звинуватити у своєму  виборі.

- Я тобі це колись пригадаю. - він теж стримувався. Він взагалі вміє тримати себе в руках, що б там не казав Леонід Борисович про його некерованість.

- Не сумніваюся.  Можна, я вгадаю? Тебе конвоїрує білява дівчинка на букву К. І ти розриваєшся між почуттями й обов'язком. Не розривайся. Я тебе звільняю від усього, що було. Свобода вибору й конкуренція завжди поліпшують якість усього. Взаємин - теж. Правда.

- Вгадала, Дарино. Кароліна в аеропорті. Тамара запросила її в гості.

Божечки. Він завжди чує тільки те, що хоче почути? Чудік.

- Ну, нехай щастить, як той казав. Бувай, у мене смарт зараз розрядиться. - сказала я підбадьорливо. І вимкнула телефон, щоб він не чув, як я схлипую, бо встигла почути його останні слова.

- Бувай, Даро. - сумно сказав цей дурень.

Та і я не розумніша.

Батько Тараса нас не затримував. Він віддавав розпорядження про машину, щоб терміново їхати в Бориспіль. І це він для мене його батько. А не оте не знати що.

Хоч мені було гранично ясно. що як раз якщо він встигне якимсь дивом, Тарас уже точно полетить туди, не знаю куди. Просто з духу протиріччя. Бунтар мамчин. Ну тобто бідний сирітка.

Ми  з Петриком повільно йшли бульваром.   Я марно сподівалася, що голова на вулиці не так болітиме і перестане паморочитись. Бо здається те морозиво було все, що їла в той день. Уже сто  разів пошкодувала, що не випила хоча б  чаю у Тараса  вдома. Тобто  уже  не вдома.

А, ну його. Дурень. Хоч би не полетів спецом, щоб начистити  біологічному батькові морду лиця. Він може, він такий. А повернутися не вийде.

Якось  воно все неправильно. І чого я не попросила його залишитись? Може він сам не міг, гордість не дозволяла.

А мені гордість не дозволяла просити.

В голові у мене взагалі  щось неправильне.  Весь час паморочиться, болить, і от нарешті я кудись  відлітаю.

Приходжу до тями, коли Петрик підіймає мене і намагається розстебнути верхні ґудзики на блузі. А вони, як на гріх, маленькі,  і їх багато. Бо блуза у мене у вікторіанському стилі - під горло.

Канадський лісоруб своїми чарівними пальцями розстібає уже не першу, але ще й горло не відкрив. Комір же високий. Сполотнів Петрик, але лице зосереджене і руки не трусяться.

Хочу йому сказати, що уже отямилася. Але не встигаю.

Бо тут Петрик кудись пропадає з поля зору.  А голос Тараса долітає виразно, хоч і немов здалеку. 

- Не смій до неї лізти, і не відходь далеко, я тебе потім приб’ю.

Гм.

- Звідки ти тут взявся? - питаю вражено. - Коли встиг доїхати з Борисполя, ти що, на мітлі летів?

- То ти на мітлі літаєш. А мене там і не було. - він посміхається якось дуже лукаво. Ага. Он воно як.

- То ти мені брехав виходить...

- Виходить так. - вираз ще нахабніший. Допосміхається він мені тут.

- А я не терплю брехунів, щоб ти знав. - невже це мій голос? Наче киця нявкає. Дуже тихо.

- А я більше не буду. -  посмішка його зникає, але вираз все одно неправильний. Чого він такий задоволений?

Поволі намагаюся сісти. Бо лежати на лавці якось некомфортно. Але Тарас притримує мене.

- Не можна одразу вставати. Знову голова запаморочиться. 

- Ну а скільки можна тут лежати? Мені додому давно треба.

Зараз підемо  додому. Тільки не вставай різко.

- Мені йти додому пішки до ранку прийдеться,  виклич таксі.

- Ні, тут  близько. До мене підемо поки що. І лікаря  викличемо. Ти якось занадто часто свідомість втрачаєш. Може то комаха та, що тебе вкусила. Або токсин, що тебе подряпав. Але це не нормально.  До речі мені прийшли твої аналізи крові й повного огляду. Теж лікарю показати треба. І тобі треба дещо взнати.

- А чого це вони тобі прийшли? Вони мої. Лікарську таємницю що, уже скасовано?

- Тому що я назвав свою адресу, тому  прийшли, Дарцю, не капризуй. підемо додому, там і полежиш. Тобі не корисно хвилюватися. і треба гарно харчуватися, а не морозивом. - він злісно подивився кудись вбік, звідки донісся єхидний Петриків сміх.

Тарас обережно допоміг мені сісти, сам сів поруч,  і я прихилилася до нього. Відчувала себе погано-препогано. І душевно, і фізично.  

Аж нудило від відрази до себе. Чого я така безпомічна, і де моя принциповість? Чого я розтікаюся, як те морозиво. Теж мені, благодійник знайшовся.

Петрик підійшов до нас сказати, що йому ніколи чекати. І раз я в надійних руках, то він піде уже. Завтра побачимося. 

Тарас глянув на нього вовком, але нічого не сказав.

І ми ще трохи посиділи, потім повільно пішли назад. 

Я уявляла неприємну сцену з Тарасовим батьком, при якій буду присутня, і мені хотілося впертися й залишитися тут. Але це не мало сенсу. Мене б все одно потягли в потрібному Тарасові напрямку.

Але якби я знала, що побачу там, куди ми прийшли зовсім  скоро, то впиралася б енергійніше.

Бо білява дівчинка на букву К чекала на нас у холі. Разом з батьком Тараса, розгубленим і засмиканим.

Він тільки що повернувся з Борисполя в товаристві Кароліни. І було добре видно, що товариство  це йому не подобається.

Але він терпляче його  зносив.

А це означало, що Кароліна має право тут знаходитися.  Мабуть, уже показала довідку.

Що ж, нехай розбираються. У мене немає здоров’я вислуховувати ще й цю особину.

Я випустила руку Тараса, за яку до цього трималася, застебнула всі ґудзики на високому комірі блузи.  Велично, як королева у вигнанні, кивнула головою присутнім, розвернулася й пішла на вихід.  Тепер ще на таксі витрачатись. І працювати неможливо в такому стані, коли всі бісять,  постійно паморочиться голова й все таке.